Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2016-07-03
Петро Скрійка, Шляхтовська Русь, Вид.: Товариство словаків, Краків 2016, 154 С.
Кожен, хто візьме в руки поетичну збірку «Шляхтовська Русь» і буде перечитувати вірші, зразу порине на мальовничу бескидську Лемківщину. Автор збірки Петро Скрійка, часто мандруючи батьківською землею, відчуття часу й уяву про минуле увілляв у віршовану форму споминів і нинішніх вражень від побаченого і пережитого.
Коли читаємо цю поезію, перед нами постає поетична картина лемківського світу з-над Руського Потоку, який об’єднував чотири села: Шляхтову, Яворки, Білу Воду й Чорну Воду, де русини жили у своїх «хижах» і в церквах возвеличували Бога, а нині Він плаче за своєю руською землею.
Уже в першому творі «Що залишилося від Шляхтовської Русі», поет пише: «Ще збереглося каміння, / те саме, / що пам’ятає часи, / коли в Руському Потоку, / теперішньому Ґрайцарку, / лемків хрестив святий / Володимир – / князь великий київський, / рівний апостолам» і «старається зрозуміти те, що сталося з його народом і батьківщиною, намагається осмислити цю трагедію та усвідомити її місце в історії», – зауважив Тарас Різун, коли він глибоко аналізував поодинокі вірші, а їх усіх двадцять. П. Скрійка у збірці помістив ще особисті прозові рефлексії над «утраченим раєм лемків».
Мова поета, пронизана любов’ю до минулого свого краю. Тож і старається він образно представити (більше того, запросити нас до русинської хати і щиро пригостити!) звичаї того бескидського люду. Читаймо «Вертеп у жида», а дізнаємося, що лемківський жид, який у Шляхтовій мав корчму, «не тільки свою, жидівську, а й руську / традицію дуже шанував», а їли в нього всі: русини, поляки, гуралі й жиди. Коли наступав руський Святвечір, то жид старався (інтер’єром і співом), щоб «кожному здавалося, що був не в корчмі, а в руському вертепі».
П. Скрійка один з віршів присвячує Єпіфанієві Дровняку і Юрієві Новосільському. Тут поет розкрив нам таємницю, чому ікони Новосільського перенасичені червоними фарбами.
Сила поетового слова є так вражаюча, що переносить нас у цей неповторний клімат русинського життя в горах. Коли я читаю про скромне, убоге оснащення лемківської «хижі», то бачу, як певні деталі («люстерко» завішене біля віконця і т.п.) мали у моїх батьків своє священне місце і на вигнанні. Кожному, хто назначений тавром виселенця, раджу вчитатися в історію цього втраченого раю, про який не можна забути. Пам’ять не повинна згаснути ніколи, бо ж Лемківщину, рідну землю Бог творив протягом століть. У кого призабуті картини рідних кутків, то вірші П. Скрійки пригадають знані колись картини, Оживе сила дзвону, смак пахучих страв та магія свят і зимових краєвидів. Читаю і чую, як гори нас кличуть…
Вся поетова поезія глибока й тим, що переплетена біблійними сценами. Здається, що автор тим шукає пояснення, чому винуватці зготовили нам таку долю. Коли вигнали споконвічних господарів з церков, «хиж» і землі, то знищили нам мирний світ. Лемківську душу Шляхтовської Русі з-над Чорного Потоку чи Гломчі над Сяном – села народження П. Скрійки – виселенці, на щастя, забрали з собою.
Вірші поета відроджують у нас пам’ять, оживають картини босоногого, але безтурботного дитинства з усіма найкращими звичаями. Рідна-бо земля – це симбіоз людини з природою і Богом. Усе це кожним рядком поезії дарує нам пан Петро. Талант і витонченість, художність і малярська майстерність творять надзвичайно глибокі перекази поетових думок.
Усе, що заслуговує на пам’ять, пошану і ностальгію, в цій книжці знайдемо.
Автор ставить нам питання: «Чи вдалося мені відбудувати домівки всім русинам над Руським Потоком? Не знаю. Про це довідаюся щойно тоді, коли хати й села, які я відбудував, справді заселять лемківські села й прийдуть до них сусіди-поляки, але вже не в рогатівках, як колись, а просто, щоб посидіти на лавах, побалакати про давні часи, про овець, поля й ліси; а польський ксьондз не прийде більше після коляди. Тоді руські доми й села, які я зі слів відбудував, повернуться до своєї історії. А коли це станеться? Тоді, коли цю книжку хтось прочитає». Пане Петре, до мене (до нас) уже повернулася Воля-Нижня, якої вороги не дали мені запам’ятати!
І насамкінець: у вірші «Що найважливіше» (для лемківсько-польського майбутнього) поет запитує: «Пам’ять? Чи розум?». Хоч він сам глибоко міркує над тим, однак добре було б і кожному з нас над цим призадуматися.
П. Скрійка свої поетичні мислі, зібрані у збірці, присвячує пам’яті батьків – Катерині та Іванові.
Книжка – двомовна, адже й на обкладинці під знімком церкви у Шляхтовій поет помістив двома мовами свої промовисті слова: «Щойно над Руським Потоком зупинився… віч-на-навіч із чортом у рогатівці… Це він, отой дідько… вкрав Шляхтовську Русь»… Чи треба нам більше усвідомити? ■
