Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №52, 2016-12-25
Мирослав Трухан, «ОПОВІДАННЯ», Львів, «РАСТР-7», 2016, 150 С.
Шкода, що під час відзначень 60-ліття організованого життя українців у Польщі ніхто не згадав про той період, коли зачином для заснування Українського суспільно-культурного товариства у Щецині була молода інтеліґенція 50-х рр., а серед них – Мирослав Трухан і Степан Заброварний. Щоправда, раніше про свого побратима згадував Ярослав Грицковян, а С. Заброварний про значення постаті М. Трухана в діяльності українського середовища Щецинщини писав так: «Мирослав Трухан, найбільш досвідчений у цьому гурті, приваблював своїми знаннями і вродженим інтелектом. Він з відразою ставився до неправди і фальсифікації історії, до розпалювання ворожнечі й ненависті між народами». У рік ювілею ОУП і «Нашого слова» кожен спогад дуже цінний, адже М. Трухан разом з ровесниками-студентами потайки збирав українську молодь по квартирах і розповідав історію України. Потім у рамках УСКТ Мирослав організував «літературні п’ятниці», а так само включився у справу заснування української передачі у щецинському радіо. Більше того, без його відваги та ідеї щецинська громада не була б славна проведенням зустрічей з українськими і польськими літераторами, істориками та діячами культури.
Редакція вдячна М. Труханові за те, що він, маючи журналістський хист, дописував до тижневика «Наше слово» і місячника «Наша культура» під псевдонімом Юрко Кучерявий. Він описував життя українців у Польщі. У напівжартівливих текстах показував недоліки УСКТ, чим активізував громаду і притягував до газети нових читачів. Сьогодні, уже з певної перспективи часу, можна повернутися до його фейлетонів і глянути на історію організації, подану в легкій, подекуди саркастичній формі. Без його пера сторінки «Нашого слова», «Нашої культури» та «Українського календаря» не рясніли б матеріалами про діячів української культури, часто забутих або заборонених на материку. Ними автор додавав друкованому слову глибокої історичної вартості.
Життя М. Трухана було завжди просякнуте Україною, яку він виніс з батьківського дому. Незалежно від того, куди його закинула доля, а була вона безпощадною, до останніх днів свого життя залишився українським патріотом і громадським діячем. За активну працю в українському середовищі та популяризацію української культури влада засудила М. Трухана, от і він півтора року просидів у в’язниці. З часом йому вдалося виїхати на Захід, на жаль, без сім’ї, на яку чекав у Мюнхені аж 6 років.
У вільному світі М. Трухан захистив докторську дисертацію на тему, якою жив у Польщі. Нам відважився надіслати цю працю у виді книжки «Українці в Польщі після ІІ Світової війни (1944 – 1984)». На цьому не зупинився. Наступна праця «Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі» (1992 р.) вийшла у Львові. Радів, що Україна стала вільною. Тепер він міг до неї повертатися друкованим словом. Інтенсивно працював над наступними виданнями: «Наче вчора» (про складні сторінки з біографії автора і його батька); «Фейлетони» (літературні твори з публіцистичним забарвленням, які друкувалися в «НС»). Їх, на жаль, М. Трухан за життя не побачив, бо помер у Мюнхені 2011 р.
Багатим архівом, оповіданнями, готовими до друку, одним словом, його цінною спадщиною заопікувалася дружина Софія, яка при підтримці дітей та онуків подолала всі перешкоди (також фінансові), щоб спадщина чоловіка побачила світ і потрапила до українського читача. Пані Софія виконала титанічну працю над двотомником «Проти течії», який з гарним вступним словом директора Дмитра Сапіги 2014 р. вийшов друком у львівському видавництві «Каменяр». Провідна ідея твору – пошук української ідентичності.
Подружжя Труханів свою тотожність з Україною та її нацією проявляло і в тому, що надруковані твори во-ни передавали українському читачеві. І так до сьогодні робить це пані Софія. На благодійні цілі вони передавали і матеріальну допомогу, бо вважали, що так має бути, коли людина є членом української нації і кохає свою духовну батьківщину.
Перед нами чергова книжка – «Оповідання» Мирослава Трухана. Пані Софія зробила нам наступну приємну несподіванку. У вступному слові до видання Ростислава Федак, заступник голови Союзу українок України, яка всі згадані твори готувала до друку у львівських видавництвах, підсумовує літературний доробок цієї талановитої людини. Вона називає теж усі благодійні акції і програми, які подружжя Труханів реалізувало в Україні і для України. Сімейний книгозбір Софія Трухан подарувала бібліотекам, музеям і школам в Україні.
Видання, у якому на 150 сторінках розміщено 9 оповідань, просте у формі, та глибоке за змістом. Загляньмо у перше оповідання «Сповідь Андрія Сулика». Головний герой 11-літній Андрійко залишається сиротою. Дядько його хворий на сухоти, от і хлопчину віддають у сирітський дім у Сяноці. Настає вересень 1939 р. Приходить німецький порядок, і дітей зі світлим волоссям та синіми очима відокремлюють, щоб їм сповістити, що вони німці і мусять швидко навчитися німецької мови. А в голові Андрійка снували думки: «Як же ж це так? Невже це правда? Дядько завжди говорив, що ми лемки і належимо до українців». Дітей переодягнули у форму зі свастикою на рукаві. І почалося перевиховування. Всі довколишні розмови про вищість однієї раси над іншими утвердили хлопця в тому, що ніхто з нього не зробить німця. Тому нерозлучним його другом був «Кобзар», який передав йому дядько.
Оповідання «Мушу!» М. Трухан присвятив студентам щецинської україністики. Провідна тема – засновування пунктів навчання української мови і дилема одного з мазурських сіл. Після закінчення в Бартошицях Педагогічного ліцею № 2 з українськими класами приїжджає на село вчителька й організовує пункт навчання української мови. Та з кожним днем учнів меншає, а суть у тому, що ця ситуація викликала неспокій. Хтось каже: «А всьому винна вчителька, бо доки її не було, то на селі був спокій і жодної України тут ніхто не будував». Інший каже: «У дітей обидві мови мішаються. Усюди, куди така дитина піде, відразу пізнають, що не мають справу з поляком». Все-таки вчителька Оля не зневірилася, а у вухах звучало батькове «Мушу!». Тож чекала. Селяни освоїлися з ситуацією, і дитина за дитиною приєднувалася до групи, у якій писали, читали і співали рідною мовою.
Кожне з цих оповідань має свою місію: а то, щоб підкреслити, що виховання дитини – справа складна; а то, щоб довести глибоку історичність українських земель і важливість присутності віршів Шевченка в нашій хаті та сенс національної боротьби українців за свою незалежність. Усі вони написані простою мовою і легко промовляють до читача. Провідною ідеєю їх усіх є патріотизм, щире переконання автора, що без відданості всьому рідному, батьківському, національному нема спокою душі і почуття сповнення.
Мирослав Трухан, за професією економіст і юрист, у своїх творах постає як історик, який аналізує споконвічну боротьбу українців за незалежність України. Й отак, з неспокоєм за утвердження державності України, М. Трухан жив і творив спочатку у Щецині, а потім у Мюнхені.
Відійшов у вічність 9 квітня 2011 р., проживши 85 років. Усе своє життя присвятив формуванню себе як національно свідомого патріота, а також усвідомлюванню українців, що Україна – це єдиний рідний край. Він реалізував свої ідеї та ідеали, а нам залишив життєвий дороговказ.
Відповідальною за випуск цього лі-тературно-художнього видання є Ростислава Федак. Графічне оформлення – Ігор Турко. Про друк подбало видавництво «Растр-7». Видання фінансувала Марія Погранична-Турів з Англії. Цей жест Марійчин гарно вписується у 60-річчя організованого життя українців у Польщі. Власне 1956 р. засновано Педагогічний ліцей № 2 у Бартошицях. З далекого Щецина п’ять років пізніше приїхала сюди вчитися Марійка, яка запам’яталася нам, її шкільним друзям, як неповторна, ориґінальна солістка (співала і грала на гітарі) українських концертів, з якими ми їздили по селах і містечках на Вармії і Мазурах. ■
