Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №49, 2015-12-06
У низці конференцій та «круглих столів», започаткованих ОУП у провідних центрах його активності з нагоди 25-річчя виникнення цієї організації, 21 листопада в Народному домі в Перемишлі відбулася конференція та «круглий стіл».
Перша частина складалася з виступів доповідачів, друга пройшла як дискусія. Цього дня зібрався насамперед провід (100 чоловік) чи не всіх суспільно-культурних установ та організацій міста над Сяном. Представників громади як «старої», створеної Акцією «Вісла», так і «нової», укомплектованої з вихідців з України, які подалися до Ґданська на «Молодіжний ярмарок», не було. Присутні були, проте, представники ланок з Перемиського та Сяніцького відділів оуп. Прибув провід ланок, зокрема з Гребенного, Кальникова, Команчі, Мокрого, Ярослава, Хотинця.
Відкриваючи захід, голова ОУП Петро Тима констатував, що після виборів унаслідок приходу «ПіС» до влади йде зміна системи контактів держава-меншини, яка може закінчитися поверненням цих останніх під відання міністерства внутрішніх справ; у масштабі всієї країни спостерігається дедалі більша присутність громадян України, тому може статися так, що саме вони здобудуть не лише кількісну перевагу над «старою» громадою, а й будуть вирішувати свої проблеми в лавах власних організацій, отож існує невідкладна потреба зайнятися формою взаємовідносин між обома течіями українства, а також з більш чи менш активними українськими організаціями «старих». Важливе-бо уникнення «канадського ефекту», коли різні хвилі еміґрації створювали власні установи і не бачили потреби співпраці.
Важкі лекції з демократії над Сяном
Соціолог з Ряшева Даріуш Вояковський виступив з темою «Українці на Прикарпатті: 25 років життя в демократичному суспільстві». Вже на вступі доповідач сказав, що українці та поляки за ці роки навчилися демократії. Характерним і парадоксальним для підкарпатського українства є те, що хоч вони тут корінне населення, то форми їх розселення – діаспорні, а це уподібнює їх до тих, що виникли на західних землях після Акції «Вісла». Саме тут на початку 90-х рр. поруч зі старими «базовими» місцями, як Мокре, Команча, Кальників, виникали нові, здебільшого поруч з відновленими греко-католицькими парафіями – Хотинцем, Гаями, Грушовичами, Ніновичами.
Саме в такому контексті виникало питання, скільки українців проживає у воєвідстві. Звучала цифра 20–30 тис., проте переписи населення внесли коректу: 3,2 тис. 2001 р. та 5–5,5 тис. 2006 р.
А тимчасом за даними кількох останніх років додається наступний фактор: тут живе не менше як 5 тис. громадян України, які мають право на постійне або тимчасове проживання. Що принципово важливе в контексті організаційного життя, перші встановлюють контакт з другими лише на період улаштування в нових обставинах. Утрат від цього не може надолужити те, що інколи, зокрема в період потепління в офіційних польсько-українських відносинах, дають про себе знати приховані нащадки (т.зв. ефект пошуку предків третього покоління) спольщених українців.
Ряшівський соціолог констатував також, що періоди напруги, створюваної активністю організацій та ЗМІ, ніяк не впливають на погіршення сусідських відносин. Вони просто добрі. І все ж на офіційному рівні існує напруга (від суперечок про кармелітів до велосипедного пробігу ім. Бандери), отож тривалої тенденції до нормалізації статусу українства в Прикарпатті нема. Тим більше слід звернути на це увагу, констатував Вояковський, оскільки найкращий час хоча б у сфері шкільництва – за нами, з огляду на демографічну кризу та скорочування шкільної бази в малих селах, а саме там часто й далі живуть українці.
Ян Бартмінський пояснив, як можна розуміти «відсутність тривалої тенденції». Другий доповідач назвав свій виступ «Перемиські українці – втрачений шанс». «Важко в Перемишлі дається посутня дискусія», – говорив він, – оскільки «щиру» польськість привласнили собі одні, а тих нечисленних поляків, які прямували до згоди, називали «жадібними» українцями. Не помагали слова Івана-Павла ІІ про те, щоб у Перемишлі поляки дбайливо ставилися до українців, тому що власне поляки – винуватці перед ними. Наслідок був такий, що, наприклад, під виглядом захисту польської власності перед українською «жадібністю» тут чинився спротив проти угоди між єпископатом та урядом щодо передання греко-католикам собору. До речі, польський Перемишль нічого не втратив від пошани до закону та від повернення українцям довоєнних будівель. Саме завдяки їм місто збагатилося новим будинком ліцею, архіву та музею. А українському бізнесові слід завдячувати 1500 місць праці. Доповідач, будучи людиною досконало ознайомленою з історичними обставинами, зробив також висновок, що міська влада замало цікавилася та й нині замало дорожить українським внеском у багатство міста.
Виступом нестора української суспільно-культурної активності була доповідь проф. Степана Заброварного. «Від програмних положень до дій» – так він назвав свій аналіз, порівнюючи «засновницький» 1990 р. ОУП з ювілейним 2015. Заброварний констатував, що ОУП довелося бути успішним політичним представництвом українців щодо держави, а також тим чинником громади, який не намагався затримувати творення нових організацій та зберіг статус об’єднувального. Найбільше енергії ОУП вклало в культурно-освітню працю. Перевага за всі роки на боці розважальних заходів, проте це непогано, бо саме вони сприяють контактам. Замало патріотичних заходів. Пикулицький похід та зациклення на Акції «Вісла» і Явожні – це, на думку доповідача, замало. Де свята Крут, Соборності? Їх же відзначали в Перемишлі до війни. Щодо наукової та видавничої діяльності: ОУП не є науковою чи мистецькою організацією, проте без співпраці з видатними науковцями і митцями неможливо думати про розвиток, як і без ширшої присутності в Інтернеті. Загалом проф. Заброварний дав схвальну оцінку 25-літтю діяльності ОУП.
Такої ж думки дотримувалася під час виступу Марія Туцька. Голова Перемиського відділу ОУП детально називала різні сфери активності перемишлян «за права і гідність»: від 20 томів серії «Перемиська бібліотека» до допомоги воюючій Україні. Відділ виростив власні кадри, спроможні творити цікаві проекти і подавати заявки на ґранти. Постала низка окремих організацій, що збагатили активність перемиських українців. Правда, неможливо встановити опіку над місцями трагедії українців на Надсянні та утримати в належному стані цвинтарі. Наріжними формами праці ОУП у місті є тісні контакти з обома Церквами та школою ім. Шашкевича. Гірше з залученням «нових» українців.
Важко було б піти вслід кількості даних, представлених доповідачкою, яка закінчила на сумнішій ноті, коли сказала, що не про все можна прочитати в «Нашому слові» і не все колись буде доступне в архівах. Тим більше, що доля архіву УСКТ, перевезеного й підтопленого в НД, ледь урятованого, чекає на негайне вирішення. Забігаючи наперед: під час «круглого столу» мало місце повернення до питання архіву УСКТ. Це ініціював Андрій Чорний, кажучи, що відповідальність за нього несе ОУП. Але Тима у відповідь нагадав, що 4 працівників у Варшаві не спроможні зайнятися архівом у Перемишлі. Туцька двічі питала, чи архів, бува, не годиться до ліквідації, а якщо ні, то, може, Історичне товариство могло б ним зайнятися. Нарешті голова ОУП записав, що архів стане предметом одного з ґрантів і треба створити робочу групу поточної опіки над уескатівським документальним масивом 1956–1990 рр.
Останньою доповідачкою, представницею «княжого міста Сянока», була голова Сяніцького відділу. Марія Білас вказала, що в його 6-ти ланках маємо приблизно 200 членів, проте у проводі відчутний брак людей. Найважливіша для відділу – освітньо-виховна праця та утримання ансамблів «Ослав’яни», «Відимо», «Лем ми» і «Співанка». М. Білас зробила висновок, що відділові таки вдається чимало робити для дітей і молоді, а доказом успішності є сам факт існування українства над Ославою.
Приходить Кохан до Дем’янюка…
Підсумовував представлене, голова організації. П. Тима вдався спершу до кількісних даних: 1989 р. УСКТ разом з редакцією «НС» мало 40 штатних працівників, а 2015 р. на ОУП у Варшаві працюють 4 такі особи, 2 – на місцях та 8 у редакції, усього це дає 14 працівників. Нелегко продовжувати те, що придбало УСКТ, і плекати нове, проте доля хоча б Мирона Кертичака, підкошеного виснаженням, показує, яке є організаційне навантаження. У контексті розмови з останнім головою УСКТ Євгеном Коханом, яку опубліковано в «НС» саме до 25-річчя його наступника, принциповою різницею між ОУП та УСКТ є те, констатував Тима, що нині не працює давня схема «політичного представництва» типу «приходить Кохан до Дем’янюка…», бо якщо держава не працює як слід, то ОУП подає скаргу на неї у європейські суди. І так дійшло до позву «ОУП проти Польщі», про який УСКТ й мріяти не могло. Готується наступна скарга. Вона спричинена спробою держави перекинути на організації меншин питання підготовки та публікації підручників до навчання рідної мови, а такого навіть у добу комуністичної ПНР не бувало. На думку голови ОУП, наступна сфера, де державні органи не запрацьовують, є доля українських увічнень. Прокуратура відмовляється від розслідувань хвилі їх нищення, яка прокотилася Польщею, почавши з березня.
«Як довго перетриваємо?» – ставив фатальне українське питання Тима. Його ставлять собі насамперед члени «старої» громади, бо в «нової» – власні й інші проблеми, які, проте, вже нині прямо впливають на наші форми боротьби за існування. От шкільництво. У білому Борі 50% учнів – це діти з України, батькам яких потрібні не молоді українці, а діти з європейським свідоцтвом. І тому в школі в Ґурові-Ілавецькому проблемою стала вже не так польська мова, а російська. Які завдання має тоді ставити перед собою наше шкільництво, якщо половині учнів та їх батьків, по суті, українство майже байдуже і вони не дорожать тим, що ми? Чи ці школи зможуть утримати давній характер національних кузень?
Змін і викликів значно більше. От ґрантова система настільки мінлива, що важко будувати на ній ретельну перспективу: ґранту може не отримати або він буде надто малий. У Варшаві виникла спілка українських підприємців, але чи вони будуть зацікавлені в системній співпраці? Постають нові спеціалізовані українські організації, які крок за кроком забирають собі ділянки колишньої активності ОУП. Отож, перед ОУП, безперечно, переломний час. З’являється потреба наново сформувати розуміння самих себе і своєї мети.
Саме під тягарем нелегкої перспективи дискусія, яка мала б «розгоріти» в залі після цікавих виступів Вояковського, Бартмінського, Заброварного, Туцької та Білас, так і не «вигоріла»… Отож, завершуючи конференцію таки на оптимістичній ноті, мовляв, «наша громада сильніша від її кількісного потенціалу», голова ОУП разом з секретарем Мирославом Купичем вручили ювілейні грамоти ГУ ОУП кільканадцятьом провідним діячам ОУП обох відділів.
«Круглий стіл» І – на шляху до консолідації в ім’я пам’яті
«Круглий стіл» зібрав чи не на половину менше членів, ніж їх було присутніх на початку конференції. Ще на відкритті конференції П. Тима вказав на витоки концепції «круглих столів». Ним була вказівка першого голови ОУП Юрія Рейта, який недавно нагадав йому про заходи такого типу у Ґданську та Варшаві. Обидва передували перетворенню УСКТ в ОУП, а оскільки динаміка і зламність нинішньої ситуації, на погляд Тими, нагадує ту зі зламу 80–90-х років, відновлення широких суспільних консультацій – саме «круглий стіл» замість розважального концерту дуже доцільний.
Як завжди, у Перемишлі дискусія почалася від проблем, шансів і можливостей вільного плекання національної пам’яті. Голова ОУП відзначив, що досі не було достатнього довір’я між українським Перемишлем та Варшавою щодо політики увічнень. Організації часто не повідомляли одна одну про власні плани, працю тощо. На його питання про те, чи перемишляни задоволені співпрацею ОУП з Україною, голова Спілки політв’язнів Павло Стрілка вказав на недостатню співпрацю між різними організаціями в цій сфері та потребу мати більше сприяння України. У такій ситуації важко домовлятися та координувати заходи спілки, яка принципово виступає за відкритістю і контактами. М. Туцька доповнила це невтішним коментарем про те, що наші організації не є партнерами для польського ІНП, а українці в Польщі не мають права на власну національну пам’ять. Її підтримав П. Тима, відзначаючи, що знищення пам’ятника на Хрищатій – це один з багатьох знаків «меморіального психозу» щодо українських увічнень. тому, на його погляд, існує потреба хоча б часткової професіоналізації цієї сфери, системного підходу та вироблення стратегії дій. Проф. С. Заброварний, на початку 90-х рр. голова Комісії національної пам’яті ОУП, сказав, що коли прийшлося до співпраці в рамках комісії, то вона виявилася групою індивідуалістів. Юліян Бак вказав на потребу інвентаризації всіх місць поховань та нещасну практику багаторазового «пропадання» в органах України тих списків місць пам’яті, які українці не раз їм передавали. Степан Боднар додав, що в державі робиться все, щоби українська пам’ять пропала, не є виконувані досягнуті домовленості між Польщею та Україною.
Богдан Гук сказав про те, що українці в Польщі починають пам’ятати інстинктивно, не вміють представляти своєї пам’яті чи то друзям, чи недругам. А тимчасом у Європі невпинно йдуть зміни у способах розуміння минулого, слово беруть державні установи, політичні партії, організації. Кожна має власну шкалу цінностей та понятійну систему і лінії арґументації, які її обслуговують та захищають правоту позицій. Українським організаціям та діячам слід кінець-кінцем створити документ, де будуть викладені принципи української пам’яті в Республіці Польщі й те, чому вона для них необхідна та весь час актуальна. Оті принципи мали б бути написані в дусі прав людини і громадянина. Єдина позиція мала б помогти уникнути підозр у наших польських та українських партнерів щодо того, що ми насправді плекаємо, які є наші інтереси, поможе залучати союзників і становити єднальний елемент у громаді.
Завершуючи дискусію на цю тему, присутні на «круглому столі» погодилися, що треба створити комісії з участю всіх, кому дорога наша минувшина, підсумувати останніх 25 років у сфері боротьби за пам’ять та виробити документи стратегії на майбутнє.
«Круглий стіл» ІІ – від польськомовності до відродження?
Майже пристрасний виявився «круглий стіл» у момент обговорення проблем збереження рідної мови, а практично – боротьби з польськомовністю. Ніхто не приховував того, що в українських школах давно якраз польська стала мовою спілкування. П. Тима просто поставив питання, яка має чи не має бути роль польської мови в діяльності ОУП та як готуватися до поступового звуження функціонування українства. Тут я сказав, що доцільно відкритися на польську мову, тому що україномовність прирікає організацію саме на звужене функціонування, становить не лише комунікаційний бар’єр, але також оправдання для низької якості культурної пропозиції, яка невипадково пропонується лише «своїм». А польська мова на вустах учнів-українців – це доказ низької якості вчительських кадрів і навчальних програм. Кирилиця в «НС» – це стіна, за якою можна вигідно відмовитися від контактів з висококультурним вибагливим читачем. Отож, польська мова мала б стати заразом знаком якості, ніщо не стоїть на заваді, щоб саме польськість у поєднанні з високими кваліфікаціями сприяла українізації нинішніх польськомовних або «далеких».
Спротив почався з заяви Андрія Чорного: «Як побачу „НС” польською мовою, то буду розуміти це як кінець українства». Марія Туцька, ідучи в тон своїй передмовниці, голови Сяніцького відділу Марії Білас, заявила, що після Гукових слів може вибухнути від неґативних емоцій, тому що його позиція означає «потоптання» доробку та ідей всього нашого шкільництва, а Гук може свої елітні проекти здійснювати деінде. Тут же Ярослав Вуйцик сказав, що, на жаль, наші школи, крім тієї в Перемишлі, збудовані в минулу епоху в сільських центрах, а тому не відповідають нинішнім вимогам. Далі в дискусії виявилося, що до української мови у школах нікого не вдасться примусити. Що добрі школи у великих містах – в Ольштині чи Варшаві – це хороша думка. І ясно, що якщо діячі далі надаватимуть перевагу розважальним формам, то для елітних проектів в ОУП не буде вмінь та й часу.
А от Андрій Комар міркував ще іншим шляхом: «Стара система дегенерувалася і нічого більше з неї не отримаємо, хоч би як тиснули», а тому наше шкільництво слід обернути в якнайкращий бізнес. Для цього є законні підстави та ясні фінансові механізми, за дітьми іде субвенція, не всі школи мусять бути державні… Голова ОУП тут же констатував, що виникає питання якісних кадрів. Я. Вуйцик заперечив звинувачення вчителів у сторону батьків, які нібито не йдуть назустріч зусиллям школи та нівечать їх своєю польськомовністю.
На 4 години дискусії склалася ще схема допомоги воюючій Україні (мала б стати прозорішою і більш спеціалізованою) та невідкладній вимозі встановити хороші форми міжорганізаційного контактування (в Перемишлі це, м.ін., фінансова співучасть у втриманні НД). ■
