Богдан Тхір ■ КУЛЬТУРА ■ №18, 2017-04-30
«28 квітня 1947 р. день видавався гарний, теплий. Зеленіли поля, по селах уздовж доріг цвіли черешні. З наших уже кілька тижнів ніхто в селі не ночував. З дня на день, з години на годину всі чекають, що ось-ось почнеться щось страшне. Що вирішать у Москві та Варшаві, як будуть мстити за Свєрчевського. Ні в кого нема сумніву, що насамперед потерпить населення…». (Зі спогадів Івана Кривуцького «Де срібнолентий Сян пливе…»)
І це страшне сталося:
появилося військо польське (ВП) і принесло з собою нам наказ про виселення всіх, хто був у селі. Часу на пакування маєтку всього життя не було багато. Лише кілька годин. що за цей час забереш із рідної хати? А все те відбувалося ще й під дулами автоматів та в ритм покрикування з боку тих, що в мундирах з орлом (не так, як було до війни, він був без корони) над козирками рогатих шапок польських військових.
Перелякані люди пакували, у першу чергу, самі себе, своїх дітей і рідних. Брали одяг, баняки, відра, зміну одягу, часом скриню, у якій батьки колись дарували придане, комусь пощастило забрати зі собою корову, хтось до товарного вагона приволік коня і дерев’яний віз, розкладений на частинки, бо також хотів узяти в незнану «дорогу далеку». Для більшості виселюваних усім мандрівним майном було те, що мав на собі та у двох руках.
Завбачливість була в ціні, бо місця поселення (гордо названі пропаґандою «Ziemie Odzyskane») давно були вже пограбовані з майна (тут запрацювали так звані «шабровники»), залишеного такими ж, як і ми, нещасливцями. Прожити на вигнанні можна було тільки завдяки власним рукам, вмінням і терпеливості.
У 50-ту річницю депортації в Ґурові-Ілавецькому активісти вирішили зорганізувати виставку збереженого під час виселення майна, яка згодом перетворилася в невеликий музей – місцеву кімнату пам’яті, що досі зберігає просте селянське майно, якому 70 років тому не було ціни, яке тоді було дорожче від золота.
У музеї колишніх предметів щоденного вжитку багато, з кожним із них зв’язана чиясь доля, чиєсь життя, які разом творять нашу спільну історію на Вармії і Мазурах. Тут зберігаються колеса дерев’яних возів, серпи, дерев’яні молотки, маснички, діжі, жорна, прядка, одяг, вишиті сорочки та обруси, святі образи, молитовники, ночви, валізи й трохи домашніх та господарських інструментів.
Предметів, колись так необхідних, а сьогодні тільки свідків історії, могло б тут бути більше, якби не сучасна мода прикрашати зовнішні стіни домів та парадні кімнати ориґінальними, давніми господарськими і домашніми предметами щоденного вжитку, наприклад, залізними колесами, жорнами чи прядками. Своє роблять так само збирачі старовини, котрі досить дешево купують частки нашої історії, яку декому корисніше продати, ніж передати.
Час показав, що існування подібного роду «кімнат пам’яті» дуже важливе для збереження нашої збірної історичної пам’яті. Це немов жива історія, яку варто вивчити і наново відчути. Розуміння цієї істини в наш час важливе для будування свідомого майбутнього. ■
▲ Пам’ятка з часу ІІ Світової війни – посудина на масло та чарка з гільзи.
▲ «Куфрики», з якими галицькі хлопці йшли в солдати, пам’ятають І Світову війну (с. Грушівка).
▲ Швейна машина фірми «Бернштейн».
▲ Скриня на придане (Старий Люблинець).
▲ Жорна (с. Улюч).
▲ Колеса від дерев’яних возів, на яких возили збіжжя і «вдома», і після переселення.
▲ Прядка.
▲ Кухонне приладдя.
