Лілія Ржеутська ■ ПОДІЇ ■ №19, 2016-05-08
Дві години дороги автомобілем з Києва до Контрольно-пропускного пункту (КПП) Дитятки і ви опиняєтесь у 30-кілометровій Чорнобильській зоні відчуження, де, на перший погляд, час і життя зупинилися. Однак перше враження – оманливе.
Я довго збиралася в Чорнобильську зону – або не було можливості, або не встигала оформити документи в черговий журналістський прес-тур, а цього разу вирішила: таки їду. Тим більше, що трапилася слушна нагода, бо друзі-журналісти приїхали з Фінляндії в Україну знімати фільм про Чорнобиль і попросили організувати їм поїздку в зону відчуження.
Підготовка
Підготовка поїздки зайняла доволі багато часу. Виявилося, що відвідування Чорнобильської зони – це досить бюрократичне й дороге задоволення. Екскурсійне обслуговування нашої групи, де було двоє іноземців та двоє громадян України, з обов’язковим страхуванням коштувало близько 4 тисяч гривень. Всі платежі йшли через банк на рахунок державного підприємства «Центр організаційно-технічного та інформаційного забезпечення управління зоною відчуження», яке й організовує поїздки в зону.
Дві години з Києва до КПП Дитятки, досить умовна перевірка документів на блокпосту, – і ми в Чорнобильській зоні. Найперше, що вразило тут – дороги. З упевненістю можу сказати, вони одні з найкращих в Україні: дорожнє полотно рівнесеньке, розліноване, узбіччя прибране, вказівники сяють первозданною чистотою. На свій подив, я побачила тут дорожню службу, яка намагалася ремонтувати асфальтне покриття. «Це вони до приїзду президента готуються. На 30-у річницю Чорнобильської катастрофи», – сонно пояснює наш провідник років 25-ти Євгенія.
Закинуті села та «живе» місто Чорнобиль
Перша зупинка – колишнє село Залісся, яке лежить просто біля дороги. До аварії тут проживало 3 тис. осіб. Нині залишилося кілька розбитих хат, пам’ятник радянським воїнам, колишня крамниця та будинок культури з красномовним написом над сценою «Хай живе комунізм – світле майбутнє всього людства». Усі будівлі густо поросли деревами. Дозиметр мовчить. А це означає, що рівень радіації тут нижче критичної норми – 0,30 мікрозівертів (мкЗв/г). «У 30-кілометровій зоні майже всюди такий рівень радіації. Коли заїдемо в 10-кілометрову зону, ближче до реактора, дозиметр буде сиґналити безперестанно, але поки що немає чого хвилюватись», – попереджає Євгенія.
Їдемо далі. І ось за півкілометра – місто Чорнобиль. Щороку у квітні Чорнобиль стає схожим на звичайнісіньке українське провінційне містечко, яким снують люди у своїх справах, вулицями ганяють авто, чиновники з заповзяттям інспектують розміщені тут об’єкти забезпечення, а від журналістів немає відбою, оскільки 26 квітня, у день чергових роковин Чорнобильської катастрофи обов’язково приїздить хтось з поважних осіб.
Цього року людей особливо багато, це ж – 30-та річниця аварії. Тому хтось лагодить покинуті будівлі, хтось повертається автобусом з роботи на станції, хтось прибирає біля меморіалу «Зірка Полин», хтось до крамниці йде по хліб. «Тут живе до трьох тисяч людей – персонал, який обслуговує Чорнобильську атомну станцію, співробітники французької компанії «Novarka», яка будує нове укриття для зруйнованого реактора, багато туристів», – каже наша провідниця. Дозиметр у місті показує 0,14 мікрозівертів (мкЗв/г).
«Хай приїжджають до нас переселенці з Донбасу»
З Чорнобиля вирішуємо навідатися до самоселів. Неподалік лежить покинуте село Паришів. Нині тут проживають чотири родини, які самовільно повернулися до своїх домівок після обов’язкового виселення внаслідок аварії. Ми прихопили з собою своєрідні дари – продукти з київського супермаркету: цукор, чай, макарони, крупи. «Вони всі старенькі, радіють подарункам, як діти», – пояснює екскурсовод Євгенія.
Нас радо зустрічає на порозі доглянутого сільського будинку чоловік років 60-ти. «Заходьте, але батька немає вдома. Я за нього. От мати вдома. Хочете поговорити? Зараз допоможу їй вийти», – послужливо запитує чоловік, представившись Миколою Семенюком, сином Марії та Івана Семенюків, які вже понад 20 років тому повернулися у своє село. Помітно, що Микола звик до своєрідної слави, якою обдаровують їхню сім’ю журналісти, й охоче позує на камеру, розказуючи про свою юність у цьому селі та про подію, яка перевернула їхнє життя. «Я приїхав на другий день після аварії. До цього був у Києві. Нічого такого нам не казали, що відбулося щось. всі ходили на роботу, як звичайно, виганяли худобу в ліс. Пізніше вже наказали покинути село. Тепер ось вдома – вирощуємо все своє, екологічне: огірочки, буряки… свиню на сало тримаємо», – говорить чоловік, виводячи надвір свою матір.
Їй за 80 років. Вона вже погано чує від старості, та охоче розповідає, що не боїться радіації і вирішила повернутися додому після кількох років скитань по чужих домівках у Лук’янівці Баришівського району Київської області, куди їх переселили після аварії. «Я тут без вніманія, чи є люди, чи немає. Я собі по усадьбі пораюсь, картоплю саджаю. То було спочатку, не росло нічого, голенька земля була. Тепер є трохи», – хвалиться Марія Кіндратівна. На життя жінка не скаржиться. Каже, пенсію їм привозять вчасно, раз на два тижні до села приїздить «автокрамниця», там старенькі можуть купити собі продукти харчування, побутові речі. Гроші також потрібні, щоби платити за електроенергію та скраплений газ у балонах, який так само їм завозять за потреби з райцентру Іванків, з-поза меж зони. Молодший син Марії Кіндратівни нині живе у Києві і часто навідується до батьків, допомагає в господарстві. «А зимою було замело, то два тижні ніхто не приїжджав, хліба не було, то доїдали, що було вдома», – сміється жінка. Навесні, каже старенька, часто приїжджають туристи, привозять усілякі ласощі. Хоча туристів і журналістів у Паришеві не всі люблять через їхню надокучливість.
Поряд на літній веранді голосно працює телевізор. Жінка розповідає, що знає всі новини, що відбувається в країні: і про Майдан, і про війну на Донбасі. «Бідні люди там, переселенці, хто думав, що війна буде. Я їх понімаю, як це бути без криші над головою. Хай сюди їдуть. Чому б ні? У нас зелені стільки, вирощуй все своє, селиться є де», – запрошує Марія Кіндратівна. Дозиметр у селі показує рівень радіації нижчий, аніж у Києві. Єдина проблема для цих людей – медицина. «Больницю закрили, скорої нема, аптека була і теж закрили. Чорнобиль наче місто, а все закрили. Треба їздити аж в Іванків. Він поза зоною», – скаржиться на прощання Микола і додає: «Ви напишіть там про це, а то, може, про цю проблему там, у Києві, і не знають».
Невидима загроза
Їдемо далі – кілька кілометрів і знову КПП. За ним починається так звана 10-кілометрова зона, яка безпосередньо оточує закриту станцію. За чотири кілометри від атомної станції покинуте село Копачі, яке лежало найближче до епіцентру аварії і найбільше постраждало. Рівень радіації тут був настільки високий, що всі сільські будівлі розібрали і закопали в землю. Залишилися тільки старі цегляні ферми та колишній дитячий садок. Вперше бачимо тут розставлені знаки радіаційної небезпеки. Зрештою, наважуємося зайти в напівзруйнований дитсадок. Враження гнітюче: залишені дитячі іграшки, дитячі ліжечка, книжки з 80-х років розкидані на підлозі, а паростки дерев упевнено пробивають собі дорогу крізь бетон. Тут людське життя 30 років тому завмерло, та, незважаючи на це, природній кругообіг не зупинився. Дозиметр починає несамовито пищати, показуючи 5,17 мікрозівертів (мкЗв/г), серце в цей момент стискається від страху через загрозу, яку неможливо почути чи побачити. Три години, які ми перебували в 10-кілометровій зоні відчуження, дозиметр не замовкав ні на секунду.
Під’їжджаємо безпосередньо до Чорнобильської атомної станції – величної промислової споруди, яка складається з кількох комплексів. Провідниця попереджає, що це стратегічний об’єкт, тому фотографування заборонено, крім як на спеціально відведених майданчиках, що за 200 метрів від четвертого атомного реактора, який і вибухнув навесні 1986 р. Поряд новий безпечний конфаймент, яким укриють нинішній чорнобильський саркофаг. Поряд з ним доволі багато людей у захисних костюмах. «Ті, хто безпосередньо біля саркофага, працюють не більше як 5 хвилин на зміну. Опромінення тут усе ще надзвичайно високе», – пояснює екскурсовод. Дозиметр показує 2,72 мікрозівертів (мкЗв/г).
Місто-привид
Наступний та останній пункт нашої поїздки в Чорнобильську зону – сумно-звісне місто Прип’ять. Воно збереглося майже непорушно, оскільки на момент аварії молоде місто лише відсвяткувало своє 16-ліття. На в’їзді в місто – вулиця Леніна, розділена центральною алеєю, тепер густо порослою тополями й чагарником. Обабіч алеї – пусті будинки з віконними проймами, що чорніють наче пусті зіниці. Заходити туди небезпечно, бо щогодини в закинутому місті щось обвалюється.
На початку 1986 р. у Прип’яті проживало майже 50 тис. людей, працювало 15 дитсадків та 5 шкіл. Це було місто молодих і щасливих людей, адже всі вони мали хороше заняття, бо більшість працювала на ЧАЕС, мали нове гарне житло і сподівання на безхмарне радянське майбутнє. Ось головна площа Прип’яті, на якій видно палац культури «Енергетик» з кінотеатром, школою мистецтв, гуртками, далі – фонтан, праворуч – готель «Полісся», ліворуч, за словами екскурсовода, перший в СРСР супермаркет. Так, саме тут, у Прип’яті, відкрили першу крамницю, де радянська людина з візком могла пройтися відділами, набравши там консервів, ковбаси, фруктових та овочевих соків, сиру.
Позаду палацу культури – парк розваг з «Чортовим колесом», відомим символом чорнобильської трагедії. У цьому парку дитячі каруселі, тир (стрільниця – ред.), арена для боксу, електричні машинки, які мали забавляти дітлахів, але так і не довелося. Парк планували урочисто відкрити 1 травня 1986 р., та аварія на ЧАЕС назавжди змінила ці плани.
Як ми покидали Чорнобильську зону, з’явилося відчуття, що в житейській метушні зміщуються важливі акценти. Технічний проґрес, якому ми так поклоняємось, одного разу може вбити все живе у нас, як це зробила радіація, що «вбила» нормальне людське життя в радіусі 30 кілометрів від епіцентру вибуху. При цьому коріння природи проросте за будь-яких умов і буде відновлюватися знову і знову з новою силою з кожним роком. З цією думкою я їхала додому і «жила» кілька тижнів. Чорнобильська зона змусила мене переглянути своє ставлення до життя, тож не дарма я туди поїхала. ■
