Наталя Кравчук ■ РЕПОРТАЖ ■ №38, 2012-09-16
Європейські дні добросусідства, які 9 років тому започаткував і досі ними опікується о. митрат Стефан Батрух з Люблина, цього року 24–26 серпня проходили в Лісках, на Білостоці, в Мицеві, Кривиці, Корчмині та Стаївці. Усі святкування на Томашівщині й Грубешівщині проводяться задля зближення двох народів, щоб нинішніх мешканців цих сіл освоювати з корінними жителями, яких 65 років тому звідси вигнано.
У Лісках збувається заповіт отця
– Прибувши у 20-ті рр. ХХ ст. до цього села, о. Мирослав Ріпецький з дружиною Євгенією, прийняли його у своє серце й віднайшли тут сенс релігійно-освітянської місії: збудували приходство, народний дім та підтримували добрі відносини з Римо-католицькою церквою. Вони розуміли, що часи були непрості, отже треба шукати шляхів до порозуміння, щоб не зароджувалася ненависть і помста, – наголошував о. С. Батрух під час богослужіння в церкві, яка стала тепер святинею для поляків.
Прибув на молитву й місцевий парох, який дбає разом з п. Богданом Лисейком про збереження первісного стану церкви і довкілля.
Біля церкви – братська могила 123-х мирних селян, убитих у 40-ві рр. На надгробній плиті й досі видніє свідчення фальшування правди: напис говорить, що тут спочивають 86 осіб, які трагічно загинули. Ніби хто – поляки? Хто ж урешті напише справжню історію про мученицьку смерть лісківчан? Тут щороку стаємо в задумі, щоб молитвою-панахидою просити для них у Бога вічного спочинку й пам’яті.
Могила – символ повернення
Отець Мирослав Ріпецький, який 1947 р. подався на вигнання разом з решткою вцілілої пастви, опинився в Хшанові біля Елка. Він готовий був зразу служити літургію, хоч і не було там рідної святині. До свого пастиря люди їхали зі Щецина, Кошаліна чи Вроцлава. Прагнули сповіддю, вінчанням і хрещенням у рідному обряді рятуватися від духовного знищення.
– Отець Ріпецький протягом 27-ми років давав нам силу, зміцнював наші душі, – зауважив нинішній парох Хшанова, отець Григорій Столиця. – Коли на Грубешівщині він бачив, як воєнна завірюха сіє в людських душах зло, то їздив до парохів інших сіл з проханням, щоб були чутливі, уважні. Не вдалося. Лихо збирало свої страждальні жнива, – продовжував розповідь о. Григорій. То прояв діяльності сатани – той, як каже отець, входить у серце людини і пхає її на зло.
Останньою волею подружжя Ріпецьких було повернутися після смерті до Лісків. Вони надіялися на те, що інші не забуватимуть про це місце, зрошене кров’ю невинних селян.
Призабуте відпустове місце
По дорозі від Лісків, у долинці під лісом – на Білостоці – викошений майдан (про що дбає сім’я Козаків з Переводова). Там знаходиться останній слід священного місця, славного у передвоєнний час – це цілюще джерельце з фіґурою Богоматері, яка об’явилася колись у цьому місці косарям. Довкола визирають з бур’яну руїни фундаментів. То тут у 1920-ті рр. о. Ріпецький збудував поруч із двома старовинними церковцями 12 вівтарів для молінь прочан, що звідусіль ішли десятої п’ятниці після Великодня просити Божої ласки.
Тепер люди прибувають сюди ще й з іншого приводу. Отож, в цю долинку в лютому 1946 р. у збірну могилу звезено тіла молодих хлопців, які загинули в нерівному бою з НКВС. Найкращі сини цієї землі (ліцеїсти, студенти) були готові йти в польські села та сповіщати добру новину – про порозуміння у справі співпраці українського і польського підпілля, підписаного в Жарах у травні 1945 р.
– Хлопці вранці мали їхати в польські села, а польські хлопці – в українські, з визначеною мирною місією, – згадує колишній житель Переводова Федір Іванойко, якому цю історію розповів його родич, що був учасником тих подій. – На них напало НКВС, бо серед учасників наради був зрадник (командир боївки безпеки УПА «Зенон», який співпрацював з НКВС і УБ), що знав їхній план. Москалі викликали прикордонників з Ванева (разом було понад 200 людей) і спільними силами оточили в лісі наших хлопців. Повбивали всіх, вцілілих зі стрілянини добивали багнетами, а потім ще й одежу з них здирали, – емоційно й образно розповідає п. Федір.
Збувся і черговий задум отця Ріпецького: прочани щорічно прибувають на місце поховання загиблих у тому нерівному бою. І моляться тут за душі тих, які загинули за волю України і примирення між двома народами.
Миців і стіна-кордон
Упритул до кордону стоїть покинуте, сплюндроване й розрите село Миців. Колись в ньому кипіло просвітянське життя, та після війни PGR знищив рештки сільської інфраструктури. І все ж церква Святого Миколая пережила всі завірюхи, а нині поляки повернули їй релігійну функцію – під покровительством Святого Яна. Латинники (наскільки можуть) піклуються святинею та її оточенням. Про мудрість ксьондза Станіслава і нинішніх миців’ян згадував о. Стефан і дякував їм, коли всі увійшли на екуменічну молитву до старенької церківці.
– Наші спільні зусилля – і тут, і на цвинтарі – є виразом того, що ми хочемо й можемо бути разом. Настав для нас усіх новий час, тож користуймося ним: пам’ятаймо про минуле, щоб наступні покоління теж згадували нас, так, як ми, коли пам’ятаємо й приїжджаємо до місць свого дитинства, – зауважив отець.
Відтак до села Кривиці подалися зі священиком ті, хто щороку приїжджає сюди впорядковувати могили близьких і молитися за них.
З Корчмина через кордон до Стаївки
Недільного ранку 26 серпня з корчминської церкви священик повів нас у напрямку кордону. Ішли всі разом: колишні жителі і теперішні мешканці тих околиць, монахині, представники ґмінної влади та солецтва. На кордоні очікувала нас українська делеґація – від белзької і сокальської влади, а також депутати й духівники, сім’ї і знайомі багатьох з нас. Як і щороку, спільну літургію біля каплиці та святого джерела відслужили священики з України і Польщі. Релігійні пісні співали польський костельний хор, православний хор з України і сестри служебниці з Пралківців біля Перемишля.
Уже дев’ять років поспіль говорить о. С. Батрух про потребу відкриття тут прикордонного переходу, щоб зблизити таким чином сусідів і розлучені родини. На жаль, його слова не доходять до високопосадовців – люблинського воєводи і львівського губернатора.
– Якщо не будемо далі проводити таких зустрічей, то ці протоптані нами стежки знову заростуть. Ми не можемо до цього допустити, – наголошував священик. – Жителі цих земель заслуговують на те, щоб жити не побіч рову і колючих дротів, які відділяють одних сусідів від других сусідів. Їм потрібне відчуття, що вони є цивілізованою спільнотою, близькими народами. Нехай ніколи більше корчминська ікона Богоматері не йде в гостину до Стаївки під колючими дротами…
У Стаївці збирали теж підписи на схвалення проекту про відкриття на Сокальщині спрощених пунктів пропуску для пішоходів і велосипедистів.
Усі духовні – о. Стефан Батрух, белзький декан о. Володимир Юськів, о. Михайло Корицький зі Стаївки та о. Богдан Карів – закликали, щоб спільно творити історію сьогодення. До їхнього заклику приєдналися голова Сокальської ради Ігор Децюк та його заступник Ігор Матяшило, війт Ульгівської ґміни Лукаш Клемба, а також народні депутати й кандидати до українського парламенту, бо ж Україна готується до виборів.
Шкода, що цього року відвідати рідні місця та йти дорогою отця Ріпецького прибула тільки горстка переселенців – з Ельблонґа, Ґданська, Колобжеґа, Торуні, Хшанова та Варшави. Не було перемишлян і представників політв’язнів, не прибули нас підтримати делеґації з України. Невже входимо в останню фазу байдужості й денаціоналізації?
– Необхідне збільшення свідомості громадян та активності влади (польської та української), а також ОУП. Бо про інші місця частіше пам’ятаємо, а про цей куточок рідше згадуємо. Дасть Бог, що дочекаємося такого часу, коли дві нації спільно братимуть участь в урочистостях на Білостоці, – з надією каже о. С. Батрух. – Адже хлопці з Володави та поблизьких містечок і сіл поклали тут свої голови за спільну українсько-польську справу. ■
На фото: Стаївка – місце українсько-польського празника. Світлина авторки статті
