Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №43, 2012-10-21
Стільки років виповнилося ІV Загальноосвітньому ліцеєві у Лігниці. До цієї дати приурочено врочисті заходи, організовані 6 жовтня. У рамках урочистостей відправлялися богослужіння в лігницьких церквах, відбувся величавий концерт та бал випускників ліцею.
Це більше, ніж школа. Це тут українська молодь пізнавала колеґ, могла разом учитися, плекати мову своїх предків, – говорила директор Анна Гаврильчак-Маланчак.
Досі школа випустила 1700 учнів, які, зокрема, стали основою нинішньої української інтеліґенції в Польщі, а навіть у світі.
Сьогодні школа дбає не лише про розвиток молодої людини, але вчить шанувати свою релігію, історію, мову, культуру, а з другого боку – вона сучасна. Тут відбуваються додаткові заняття, діють художні гуртки, які виступали на концерті, молодь під керуванням учителів реалізує міжнародні проекти, відбувається обмін між навчальними закладами. Уже багато років ліцей співпрацює з Вроцлавською політехнікою та університетом. Саме на концерті від імені ректора Вроцлавського університету директорові школи вручено Акт надання наукового патронату Вроцлавського університету для Комплексу загальноосвітніх шкіл № 4 ім. Богдана-Ігоря Антонича. Церемонія проходила з участю духівництва двох обрядів, українських дипломатичних установ у Польщі, депутатів Сейму РП, представників самоврядних структур, українських та лемківських організацій, дирекції українських шкіл у Польщі, керманичів польських шкіл у Лігниці, колишніх і теперішніх працівників школи, учнів, випускників та ряду гостей, які на руки директора складали нагороди, дипломи, листи, вітання й подяки.
Споглядаючи в минуле, можна підкреслити, що після виселення цей навчальний заклад став чи не першим осередком українського шкільництва у Польщі. Засновано ліцей 1957 р. Він спочатку містився в містечку Злоториї, а через три роки перенесено його до Лігниці. Декілька разів над ліцеєм висів дамоклів меч – небезпека його закриття. Щойно 1993 р. він отримав свій будинок на вул. Панцерній, частину якої, разом зі школою, кілька років тому перейменовано на вул. Тараса Шевченка. Однак те, що школа існує, – передусім заслуга людей.
– На нашу особливу пам’ять заслуговують українці з Нижньої Силезії, які включилися у створення ліцею: Віра Домбровська, Василь Пецушок, Микола Калитка, Михайло Гавран, Василь Сокач, Іван Кочанський, Мирослав Косонога, Стефан Вархоляк, Здислав Маруняк, Василь Попівчак, – перераховувала директорка школи. Треба також додати, що подає у своїй монографії Ярослав Сирник, справі прислужилися й українські діячі з-поза Нижньої Силезії – Ольга Васильків та Микила Сивицький. Проте певних осіб, які присвятили частину свого цьому закладові – Ярослави Шумилович-Киселевської, Генрики Дмитрієвої, Івана Співака, директорів Яна Бекаса та Богдана Гнатюка – уже нема серед живих. Під час урочистого концерту покійних колишніх директорів, учителів та випускників школи присутні вшанували хвилиною мовчання.
Сьогодні школі, можна сказати, допомагають самі її випускники, які вісім років тому заснували Товариство IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці. Це воно було ініціатором надання школі імені поета Б.-І. Антонича, а також фінансово підтримало закупівлю шкільного прапора. При нагоді ювілею відбувся третій з’їзд товариства, яке вчас урочистостей надало деяким довголітнім колишнім працівникам та прихильникам школи почесні грамоти
Школа важлива не тільки для українства у Польщі, але й для Церкви, що підкреслив владика Володимир Ющак, складуючи побажання не лише від свого імені, але й усієї Греко-Католицької церкви у Польщі.
– Церква завдячує ліцеєві у Лігниці біля тридцяти священиків та монахинь, – заявив кир Володимир і при нагоді наголосив на проблемі набору учнів. Владика звернувся також до батьків, щоб приводили сюди своїх дітей, щоб не «шукали кращої школи».
Як зазначалося на святі, «у кожній школі, як і в родині, є голова». Сьогодні в Ліцеї Б.-І. Антонича директорує Анна Гаврильчак-Маланчак. Вона поділилася з «НС» думками про школу, тим, яка вона тепер, що робити, щоб про неї можна було почути в майбутньому.
Ви не навчалися в Лігниці…
Я не навчалася тут, але я, і думаю кожен українець у Польщі, про ліцей знав і сьогодні знає. Моя пригода зі школою розпочалася 1994 р., коли працювати в ліцеї мені запропонував тодішній директор Богдан Гнатюк. Директором школи я є від 2006 р., після того, як на пенсію вийшла Олена Калитка.
На святі школи Ви згадали про співпрацю лігницького ліцею з з іншими школами у Європі та її участь у міжнародних проектах. Що це за проекти?
По-перше, хочу наголосити, що такі проекти дають змогу виховати дітей у відкритості до світу й показують їм, що це можливе; з другого боку, завдяки цьому діти вміють пояснити іноземцям, ще означає – бути українцем у Польщі. А, треба сказати, це нелегко. У міжнародному проекті «Сomenius» (партнерський проект шкіл, у якому співпрацює між собою кілька шкіл з ЄС – пл.) ми співпрацювали з учнями з європейських шкіл. І виявилося, що вони не знали, що є в Польщі українська меншина. У рамках навчального року ми двічі з нашими дітьми їздили на тиждень за кордон. Протягом двох років на таких виїздах побувало сорок наших учнів. І треба сказати, що поїхати за кордон тут – не найважливіше, головне – спільно розглядати проблему. На останньому виїзді ми займалися проблемою насильства і суспільного виключення з середовища, задумувалися, чому когось суспільство виключає, чому їх не сприймають?
Крім того, такий обмін дає молоді можливість співпрацювати на культурній ниві. Ми пізнаємо культуру інших народів, а вони – нашу. Користю програми є й підготовка та змога спілкуватися англійською мовою, яка є робочою мовою. Це для учнів практика. Вони таким чином бачать, наскільки ця мова їм потрібна, щоб функціонувати у світі. Тут треба зазначити, що це й мобілізація для вчителів, щоб навчалися англійської мови.
Тепер уже починається черговий етап, черговий проект, у якому маємо партнера – школу з Німеччини, тож надіємося, що тут будемо користуватися німецькою мовою. Проект стосуватиметься музики. І діти, – зокрема, з Італії, Іспанії, Німеччини, Естонії, – будуть разом вчитися й виконувати пісні не лише відомі у світі, але й презентуватимуть надбання своєї культури. Не треба, певно, приховувати, що для частини дітей такі поїздки за кордон є єдиною нагодою побачити світ.
До цього ми постійно їздимо в Україну, традиційно щороку відвідує її другий клас ліцею. Це, у свою чергу, допомагає учням говорити українською мовою.
Що необхідне, щоб школа святкувала чергові ювілеї?
Нашою проблемою, але також це стосується інших наших шкіл, є створити умови, щоб процес асиміляції не проґресував. До цього потрібна допомога, бачу велику роль у цьому Церкви. Думаю, одне покоління українців – те, якому сьогодні 40–50 років, – є поколінням утраченим. Після виселення не всі батьки цих сьогоднішніх п’ятдесятилітків, через важкі умови після 1947 р., часто не передавали самосвідомості своїм дітям. І якщо сьогоднішнє покоління п’ятдесятилітків не потрапило в юності до нашої школи, то дуже часто не знало, що означає бути українцем. Треба робити все, виробити в дитині потребу шукати й жити своїм корінням. А буває, сьогодні частина українців воліла б не бути ними, так усе для них було б простішим. Говорячи «втрачене покоління», хочу навести один факт: коли 65 років тому вивезли 150 тис. українців, то сьогодні до свого признається біля 50 тис. Питання: а де решта? Ця решта мала б бути в нас у школах. Асиміляція проґресує, і, на мою думку, це тому, що не було відповідної освіти.
Сьогодні ми, як школа, не до всіх потрапимо, тож працювати над набором учнів до шкіл та нашим майбутнім повинні всі: Церкви, батьки та українські організації. ■
Теперішні учні, колишні члени хору «Полонина», випускники та гості у спільній пісні. Фото автора статті
