Олександр Колянчук ■ ПОДІЇ ■ 2010-06-10
{mosimage}
Після ІІ Світової війни традицію майже тисячної когорти українських журналістів (серед них кількох десятків із генеральськими званнями), учасників визвольних змагань 1917-1921 р., яких інтерновано 1920 р. в Польщі і які дописували до понад 160 еміґрантських та інших часописів, продовжувала Ірина Чопівська-Богун.
Вона виховувалася в родині видатного українського державного діяча тих років проф. Івана Фещенка-Чопівського (1884-1952), вченого зі світовим авторитетом, голови екзильного парламенту – Ради Республіки, скликаної 1921 р. в Тарнові представниками українських політичних партій.
Ірина народилася 1920 р. в Бухаресті, коли І. Фещенко-Чопівський працював там радником посольства УНР. Навчалася спочатку в Кракові, а потім – у гімназії в Катовицях. Закінчивши з відзнакою гімназію, продовжувала навчання у Варшавській музичній школі ім. Ф. Шопена та Вищій торговельній школі, вдосконалюючи знання мов – німецької і французької та освоюючи початки англійської і російської. Під час навчання вона брала участь у культурно- освітньому житті української студентської громади: співала в хорі, акомпанувала на різних вечорницях. Захистивши навесні 1943 р. дипломну роботу у Вищій школі міжнародної торгівлі у Відні, Ірина працювала в Катовицях. Прихід Червоної армії в січні 1945 р. і масові арешти серед місцевого населення змінили трагічним чином подальшу долю родини Фещенків -Чопівських. Професора заарештували офіцери горезвісного воєнно політичного відділу СМЕРШ (“Смерть шпигунам”), Ірина з хворою мамою опинилася без засобів для існування. Брат Юрій вирішив залишитися на Заході. Невідома доля батька та німецький диплом Ірини ставали на перешкоді, коли вона намагалася знайти відповідну працю. Завдяки зичливим друзям, вона почала працювати в бухгалтерії з найнижчою зарплатнею.
Через кілька років у житті Ірини запанувала радість, хоча з новими турботами. 1953 р. покаліченим повернувся з ув’язнення її знайомий з міжвоєнного періоду, м ґр інж. Ілля Богун (1916-2000), з яким Ірина одружилася й почала спільне життя.
При нагоді перебування в Україні, вона відвідала Житомир – місто народження батька. Завдяки добрим людям, які привезли грудку землі з батькової могили в таборі Абезі (Республіка Комі), поклала цю грудку до родинної гробниці Чопівських, увічнила також пам’ять батька виданням друком його споминів “Хроніка мого життя” (Житомир, 1992). Звільнена з роботи, до виходу на пенсію була змушена лишитися безробітною.
Життєві негаразди не зупинили в п. Ірині бажання продовжувати працю батька як громадського діяча. Навпаки, це спонукало п. Ірину йти його шляхом. Вона весь час займалася громадською діяльністю в катовицькому гуртку УСКТ, виступаючи з доповідями, популяризувала українську пісню, брала участь у низці культурних заходів, також була їхнім організатором як секретар гуртка та член Головного правління УСКТ. Водночас дописувала до “Нашого слова”. Була учасником ряду наукових конференцій, під час яких презентувала ідеї батькових однодумців у побудові Української Держави протягом 1917-1921 рр. Свій журналістський хист виявила, публікуючи на сторінках “НС” серію репортажів (43) про Лемківщину, які Олегу-Володимирові Іванусіву послужили поштовхом до видання ілюстрованої праці про трагічну долю церковних споруд у Польщі (“Церква в руїні”, 1987). Публікувала також статті в додатку “НС” – “Нашій культурі”, а також в “Українських календарях”, збірниках Наукового товариства дослідників Волині, цикл репортажів з перебування в Празі в місячнику “Дзвін”, ряд статей про життя і творчість Т. Шевченка, нариси про діячів українських визвольних змагань – Миколу Дерев’янка, генерала Миколу Коваля-Медзвецького, про долю українців концтабору в Явожні тощо.
Коли 2000 р. п. Ірина овдовіла, життя в самоті й серед чужого середовища стало великим тягарем. Весь час роздумувала над словами батька, який уболівав перед смертю над тим, що йому прийдеться спочити в чужій і холодній землі. Отож, 2008 р. вирішила поселитися в Перемишлі, щоб хоч останні роки прожити на землі, де на кожному кроці можна відчути рідну історію.
Беручи до уваги вагомий особистий внесок у зміцнення України у світі та популяризацію її історичних і сучасних надбань, Ірині Богун Указом Президента України від 20 серпня 2008 р. присвоєно медаль княгині Ольги ІІІ ступеня – як громадській діячці.
З нагоди великого ювілею – 90-річчя від дня народження – п. Ірину 20 травня ц. р. привітало спеціальною грамотою Посольство України з Варшави, вітання склали перемишляни, зокрема парох православної парафії о. Юрій Мокрауз, голова Перемиського відділу ОУП і водночас віце-директор Комплексу шкіл ім. М. Шашкевича Марія Туцька, Ярослав Леськів із Почесного консульства України в Перемишлі, голова перемиського гуртка ОУП Анна Дрозд, а також поетеса Міля Лучак, авторка поетичного твору, присвяченого п. Ірині, який зачитала Лідія Колянчук.
“Наше слово” №24, 13 червня 2010 року {moscomment}
