Маріка Тхір, Олена Боднар, Кася Комар-Мацинська, Дарія Пеленська, Романа Золотник ■ ДЕНЬ МАТЕРІ■ №21, 2018-05-27
Розповідаючи про свою маму, передусім хочу подякувати їй за все, що вона мені дала, за те, що творить наше українське життя в Польщі. А все почалося з того, що мама брала мене з собою на шкільні екскурсії в Україну, щоб я разом з її учнями (ліцей у Ґурові-Ілавецькому) пізнавала Україну, зокрема Київ і Львів. Мама хотіла, щоби з тих поїздок я винесла якнайбільше знань.
Згадую, коли я ще вчилася в початковій школі, завжди чекала, коли мама закінчить роботу. Я сиділа сама у шкільному коридорі майже до 17.00 год., а потім ми разом ішли додому. У свою чергу мама годинами чекала на мене в коридорі музичної школи в Лідзбарку-Вармінському, куди вона возила мене на заняття. Таким чином і мама віддавала мені свій час. За це їй належиться також велика подяка!
Тоді, коли я вчилася в початковій школі, багато хто говорив мені, що добре мати маму – директора школи, бо в разі проблем вона завжди буде біля тебе. Однак у школі до мами я не зверталася «мамо». Я завжди говорила так: «Пані директор, коли ми поїдемо додому?». Ця звичка якоюсь мірою залишилась і до сьогодні.
Коли ми сидимо вдома, я часто кличу: «Мамо, ходи сюди, послухай, мамо!». Вона не чує. А коли я скажу: «Пані директор!», вона швидко відвертає голову від комп’ютерного монітора і відповідає машинально: «Я вас слухаю». Така звичка в нас осталася від шкільних років. Мама залишається для мене, насамперед, директоркою школи. Подібно як у дитинстві, я люблю сидіти біля своєї мами (на коліна їй сісти вже неможливо, бо я – доросла), люблю відчувати її близькість. Хай вона і директорка, усе ж залишається моєю мамою.
Ми з мамою іноді згадуємо історії з мого дитинства. Коли мама працювала в ліцеї у Ґурові-Ілавецькому, вона часто брала мене на екскурсії зі своїми учнями. Одного разу, коли ми приїхали на нічліг, мама сказала всім учням, що мають поводитися чемно і не підносити галасу, бо як її доня почне плакати, усі будуть мене присипляти до ранку. Учні й справді поводилися тихо, ніхто не заважав спати дитині. Часто мама брала мене зі собою на уроки до школи. Вона вела урок, я сиділа поруч неї за вчителььким столом. Одного разу її викликали у вчительську кімнату. В мене була тоді така іграшка – тенісний м’ячик. Під час відсутності мами я по всьому класі кидала цей м’ячик.
Коли мама повернулася, у класі панували тиша, а учні не видали мене. Я в дитинстві була маминою «причепкою». Навіть колись, як мама їхала в Україну, я сіла на підлогу, схопила маму за ногу і, плачучи, просила її забрати мене.
Бували і смішні випадки. Наприклад, мама була настільки зайнята своїми професійними обов’язками у школі, що одного разу, коли мала мене завезти до стоматолога, поїхала сама, бо я десь «загубилася». Треба було їй повернутися, щоб забрати мене на візит до лікаря! «Я просто забула про тебе», – оправдовувалася пізніше. Таке часто бувало, коли мама відвозила мене зі школи додому. Побачивши, що в автомобілі нема пасажира, поверталася до школи. Однак тепер я все це згадую з великою теплотою і постійно дякую мамі за своє дитинство.
Наша мама. Є такі люди, які мають схильність ділитися з іншими, старатися для інших, дбати про них і небагато залишати собі. Саме такою людиною є наша мама. У кожний момент свого життя я відчувала, що мама завжди готова робити так, щоб нам усім було найкраще.
П’ятеро дітей – це, безсумнівно, серйозний виклик, який вимагає від людини великої самовіддачі. Діти хворіють, часом мають проблеми у школі, а пізніше й у дорослому житті. Я бачу в мамі людину, яка вміє виховувати. Завжди робила це свідомо, багато з нами розмовляла, прививаючи нам моральні цінності, усе пояснюючи і подаючи нам власний приклад. Рідко на нас кричала і розуміла наші потреби. Одного разу, коли ми були маленькі, вона в дощову погоду одягла мене і моїх братів у гумовці й дощовики та пустила побігати по дворі. Ми завзято скакали по болоті і воді (всі знаємо, як діти люблять калабані). Хтось із сусідів застукав у двері і сказав: «Пані Боднар, ваші діти мокрі на дощі бігають», а мама у відповідь: «Знаю». Потім, коли ми вже прийшли додому, мама кожного з нас по черзі у тих же гумовцях і дощовику несла у ванну митися.
Про українство. Ми всі стали свідомими українцями і між собою завжди розмовляємо українською мовою. У цьому заслуга наших батьків, хоч вони ніколи не стояли над нами, вимагаючи спілкуватись українською або читати українські книжки. Вони самі так робили, тому для нас це стало природною потребою. Ми ніколи не протестували, не бунтувалися проти цього, бо не відчували тиску з їхньої сторони.
Чи довелось мамі чимось пожертвувати заради сім’ї? Так, мама багато чим пожертвувала заради нас. У нашій родині є молоді мами. Бачу, як це важко, скільки часу й уваги вимагає дитина. Моїй мамі все треба було помножити на 5. Тепер, коли я вже доросла, відчуваю з цього приводу велике захоплення і свідому любов до своєї мами. Я розумію, що вона дуже багато зробила для нас.
Мені також приємно, що, попри все, мама приділяла велику увагу своєму покликанню – улюбленій вчительській праці. У неї завжди було багато обов’язків удома, однак пригадую, якою важливою для неї була підготовка матеріалів на уроки, як вона воювала з нами, щоб ми хоч трохи були тихіше, коли вона перевіряє зошити.
У чому я би хотіла бути схожою на маму? Наша мама – це дуже шляхетна людина. Ставиться до всіх з повагою, незалежно від віку чи статусу. Дуже любить правду і чесність. Як вона щось пообіцяє, завжди це зробить. Слово мами діє на 100%. Якби я мала робити рейтинг найбільш чесних та обов’язкових людей, яких знаю, мама була б на першому місці. Вона вміє знайти порозуміння між людьми, для неї велику роль відіграють раціональні арґументи. Це людина з великим серцем, любить допомагати. Від мами я отримала великий дар, яким є потреба розуміти і шанувати інших.
Інша риса моєї мами, яку дуже ціную, це мудрість. Глибока, спокійна мудрість, яка, можливо, виникає з досвіду, хоч у мене таке враження, що в молоді роки вона теж мала в собі щось, що допомагало їй відрізнити добро від зла. Знала, за що треба боротися, а що краще відпустити і забути.
А ще у нашої мами все повинно бути ідеальним. Естетика – її друге ім’я. Вона дратується, якщо щось не виглядає естетично, наприклад, не достатньо ретельно прибрано вдома. Моя сестра від неї перейняла цю рису.
Ми всі п’ятеро завжди відчуваємо любов нашої мами і теж її дуже любимо.
Мама – наш родинний директор. Вона завжди тримає руку на пульсі, готова телефоном підказати, як спекти книш на Різдво чи паску на Великдень. Мама завжди щось робить, навіть тоді, коли на мить ляже відпочити, лежачи планує, що через півгодини буде в городі сіяти, що полоти, а що збирати. Живе мама циклами природи: взимку вишиває і читає, а від весни до осені зовсім не має часу. Вона сіє чорнобривці, «квасить» огірки, смажить найсмачніші на світі пиріжки з капустою, про що знає уся валецька парафія. Мама є також нашим родинним математиком, веде літні табори для своїх онуків, а татові підраховує пропорції води і хімічних засобів для захисту рослин.
У мами чіткі пріоритети, тому вона послала своїх дітей у школи з українською мовою навчання. Зрештою, і сама свого часу закінчила ліцей у Лігниці, тому не уявляла собі, що її діти можуть піти іншою дорогою. Наша мама навчила нас любити Люблинець і, хоч ніколи не говорила відкрито, що ми повинні робити, усе ж якимось чином налаштувала нас до «повернення». Мама завжди намагається досягнути того, що хоче. Коли хотіла краще пізнати Україну, почала організовувати літні екскурсії. Спочатку довго готувалася, читала, обдумувала маршрути, пізніше збирала людей. (Я й досі пам’ятаю, як часто дзвонив тоді в нашому домі телефон з питаннями про деталі поїздки). Це мама вперше показала мені Кам’янець-Подільський, Косів, Коломию, Київ, а навіть Крим, коли був «справді наш».
Мама є прекрасною ґаздинею, гуртує людей довкола себе і всіх годує до непритомності. Не пліткує, багато не говорить, просто ділова і рішуча. Наша мама за всіх нас молиться, щоб ми були здорові і трималися свого. Здається, вона має якісь особливі шляхи доступу до Всевишнього, бо поки що нам усе непогано виходить. Мама завжди плаче, коли ділиться з нами просфорою, не любить прощатись, коли ми виїжджаємо від неї з Тучна до свого дому. І ми цього не любимо, переживаємо за неї і тата. Хочемо, щоб батьки були вже поруч не тільки задля пиріжків, хоч це один із найкращих арґументів.
Мама завжди воліє діяти, а не говорити. Може, тому ми ніколи не були з нею приятельками, aле всілякі проблеми, пов’язані, наприклад зі школою, мама з нами спільно вирішувала. Завжди, коли дитина в потребі, вона приїде, підкаже, підтримає й допоможе. Саме такою є моя мама. Вона дуже рідко показує свої емоції, більше робить для мене і мого брата, ніж говорить. Я вважаю, що це прекрасно.
Коли згадую своє дитинство, пам’ятаю, що мама і тато були дуже задіяні у різні форми активності українського середовища у Ґданську. Мама брала участь у зборах гуртка в домівці, фестивалях української культури, молодіжних ярмарках тощо. Дитиною я була свідком усієї цієї організаційної метушні, бігала по домівці чи за кулісами сцени, глибоко просякаючи атмосферою чудових подій. Звідти моє заанґажування у JarmaRock Fest та інші українські заходи. Цю потребу суспільної культурної діяльності я винесла з дому. Тепер мама підтримує мене, коли я організую JarmaRock Fest. Мама ніколи мене ні до чого не примушувала, зокрема, якщо йшлось про мої життєві рішення. Це стосувалося планів на канікули, навчання у музичній школі чи моїх приватних планів. Мама завжди довіряла моєму вибору. Коли йдеться про гурт «Доброто», у якому я граю і співаю, це теж свого роду наслідок того, що у мене була підтримка батьків, особливо мами. У нашій хаті завжди була музика. Співали і мама, і тато. Саме мама переконала мене продовжувати навчання на другому ступені музичної школи. Зараз я розумію, що якщо б не відповідні рішення батьків у минулому, я б сьогодні у мистецькій сфері була зовсім деінде і, певно, не займалася музикою.
Мама приходить на усі мої концерти, після яких мене та інших членів кoлективу вітає, обнімає, а навіть запрошує на пиво. А коли не може прийти, дзвонить і перепрошує, що не прийде.
Думаю, мама не мусить бути моєю приятелькою. Просто вона повинна своїх дітей розуміти і підтримувати. Саме за це я вдячна своїй мамі!
Моя мама була моєю подругою. Я могла з нею про все поговорити, а також через усе посваритися. Справді, як згадують мої рідні, ми завжди багато сперечалися. Я була пізньою дитиною, одиначкою. Мене мама сама виховувала, багато працювала. Ми жили в одній невеличкій кімнаті в кам’яниці на вул. Словацького в центрі Перемишля. Я дуже любила переставляти меблі, щоб кімната виглядала як помешкання. Одного разу я це зробила, як мами не було вдома. Коли вона повернулася і побачила результат – просто заплакала. Я відразу зрозуміла, що зробила погано і більше це не повторилось.
Моя мама народилася 1923 р. в Яксманичах (недалеко Перемишля) у родині досить заможних господарів. Батько її дуже любив (хоч вона не завжди була слухняною), тому вирішив послати її на навчання до Перемишля. Мама вчилася в «шашкевичівці», після закінчення якої вступила в Дівочий інститут на вул. Татарській в Перемишлі. Пізніше вона часто згадувала своїх учителів – елеґантного проф. Богдана Загайкевича, сестер, які навчали рисунку і ручних робіт, Олену та Ольгу Кульчицькі. На жаль, 1939 р. інститут припинив своє існування. Мама була змушена продовжувати навчання в торговельній школі. Під час війни її родину за заможність виселили в Сибір. Мої діди похоронені на Донеччині. На щастя, ці землі тепер під українським контролем.
Під кінець війни мама працювала на адміністративній посаді в українському дитячому будинку сестер служебниць. Разом з нею як вихователька дітей працювала також її сестра. Досить часто під дверима сиротинця знаходили єврейських дітей. Духовенство вирішило тоді переписувати цим дітям свідоцтва про народження та хрестити. Мама займалася цими документами. Проте наіть після довгих років говорила про це все небагато, без подробиць, до речі, як усі включені у процес. Присягання мовчати і страх утримували в них таємницю до кінця життя.
З мамою ми ходили на прогулянки містом або в кіно. Вона купувала мені багато книжок, хоч я не знаю, чи сама тоді знаходила час читати. Відвідували ми багатьох старших перемишлян, які не виїхали з міста під час війни. У них були цікаві історії та погляди, тому слухала я їх з неймовірним захопленням. Мама вчила мене ділитися з іншими, а я це розуміла аж занадто, часто виносила іграшки до садочка і роздавала їх дітям. Віддавала також сусідам усю їжу, яка була в хаті. До нашої кімнати треба було заходити через квартиру сусідів. І мама дуже переживала, що хтось може нас зачіпати через українське походження, тому розмовляла зі мною виключно польською мовою. Щоправда, я знала, що я українка, адже святкували ми всі українські свята, ходили до церкви, але української мови навчилася щойно на релігії. Пізніше багато читала українських книжок, які привозили родичі з України. Як дорослі жінки ми з мамою говорили вже тільки українською.
Мама була релігійною людиною, змушувала й мене ходити на травневі богослужіння (певно, тому я їх досі не люблю). Коли я навчалася в Кракові, мама проходила там онкологічне лікування й у вихідні відвідувала мене та моїх подруг у гуртожитку. Була нашою студентською старшою подругою. Я думаю, що це допомагало їй одужати.
Померла мама, маючи 87 років. Я зі своїм чоловіком була з нею до кінця. Добре, що так сталося, що ми встигли попрощатись. Це велике щастя.
