Ігор Горків ■ КУЛЬТУРА ■ №4, 2016-01-24
Розмова з професором Юрієм Ясіновським
На завершення року о. Михайла Вербицького пропонуємо Вашій увазі розмову з проф. Юрієм Ясіновським, викладачем Українського католицького університету, спеціалістом з історії літургійного співу. Він також є викладачем Реґентського інституту Перемисько-Варшавської архиєпрахії УГКЦ, який очолює Ярослав Вуйцик. Завдання інституту – підготувати дяків до служіння в церкві, ознайомити їх, зокрема, з музичною спадщиною Греко-католицької церкви.
Ігор Горків: Пане професоре, закінчився рік о. Михайла Вербицького. Чим цей рік з перспективи дослідника української музичної літругійної спадщини важливий для українців?
Проф. Юрій Ясіновський: На початку 2015 року ми разом з Перемисько-Варшавською архиєпархією УГКЦ та ініціатором видання Володимиром Пилиповичем з Перемишля видали літургію для чоловічого хору, яка вперше надрукована в ориґінальній версії, так, як її створив о. Михайло Вербицький. Раніше існували різні переробки, різні транскрипції і, по суті, автентичного тексту майже ніхто не знав. Закінчився цей рік подарунком від видавництва «Букрек» у Чернівцях, яке видало симфонії композитора, що, властиво, є різними оркестровими частинами з його музики до театральних вистав. Завершився цей рік відкриттям пам’ятника о. Вербицькому у Львові. Радісно, що в Перемишлі, на землі отця, спільно з Об’єднанням українців у Польщі вдалося провести і конференцію, присвячену о. Вербицькому. Тепер, думаю, основне завдання – це актуалізувати його музику, щоб не тільки гімн Вербицького звучав щодня, але також його літургія, чудова музика для чоловічих квартетів і хорів. Цей рік викликав велике зацікавлення о. М. Вербицьким. Уперше, мабуть, в такому широкому контексті звучало, що він не лише автор національного гімну.
Чи коріння української літургійної спадщини коротке, чи, може, сягає ранньохристиянських часів?
На мою думку, літургія в тій чи іншій формі і не тільки словами (бо літургійний текст не міг змінюватися) сягає ще прадавніх часів. Це через те, що мелодія, як і текст, набуває сакрального духу з бігом часу. Ті тексти вимолені, виспівані, їх міняти дуже-дуже, скажу так, небезпечно. Треба думати, що текст і мелодія не мінялися, а творилися лише нові багатоголосі форми. А наша українська традиція ще й розвинула спів до такого розкішного багатоголосся.
Ви займаєтеся дослідженням ірмологіонів. Поясність, будь ласка, що таке ірмологіон.
Ірмологіон – це збірник церковних співів одноголосого запису, який до нас дійшов з далекого минулого. Такі ірмологіони поставали у Візантії та Київській Русі. Той старий ірмологіон був лише збірником ірмосів (перша строфа в піснях канону – ред.), а наш український ірмологіон включав у себе не лише ірмоси, а й інші співи церковних відправ.
Скільки ірмологіонів віднайдено до нашого часу?
Я видав 1996 р. каталог українських і білоруських рукописних ірмологіонів. Вийшла дивна цифра – 1111. До цього часу я знайшов приблизно 60. Знаємо з історичних відомостей ще про 150 ірмологіонів, але невідомо, де вони є сьогодні. Якщо збереглося їх стільки, то мусило їх бути дуже багато. Цікаво, що найбільша кількість збереглася на території Надсяння і Лемківщини. Це п’ята частина всіх відомих.
У яких місцевостях Надсяння і Лемківщини постали ірмологіони?
У Лежайську, Любачеві, Горлицях, Мушині, Мушинці, Щавниці, Старому Санчі, Криниці, Грибові, Радимні, Канчузі та ін. Збереглися три ірмолої (ірмологіони – ред.), переписані в Перемишлі. Три ірмолої в другій половині XVII ст. постали в Канчузі, де була, очевидно, якась школа церковного співу і малярства, у якій прекрасно оздоблювали ці книги. Такі книги відбивали певні локальні особливості церковного співу і не дуже мандрували світами. Хоча є й винятки – наприклад, два ірмолої монаха Йосифа з Криниці. Один його ірмологіон опинився в Ростові-Великому за Москвою, власником якого був архиєпископ Дмитро Туптало. Можливо, ієромонах, знавець церковного співу Йосиф Крейницький сам подарував цю книгу. Інший ірмолой постійно був у вжитку в Гладишеві на Лемківщині.
Оскільки на Лемківщині і Надсянні багато місцевостей мало свої ірмологіони, то можемо зробити висновок, що на цій території літургійний спів більше розвинувся, ніж у центральній Україні?
Причина в іншому. Я думаю, що масове поширення ірмологіонів було повсюдним в Україні. Є ірмологіони від Луганська до Попраду чи стародубського полку, які сьогодні зберігаються в Росії. Але в Центральній Україні багато їх знищено і вивезено до Росії.
Часто лунають голоси, що лемки – це окрема нація, що їм значно ближче до росіян, ніж до українців.
Церковний давній спів свідчить про цілком протилежне. Ще на початку 80-х років ХІХ ст. церковний спів у Щавниці описав письменник Іван Нечуй-Левицький, який подорожував Лемківщиною. Згадував своє велике враження від того співу і писав, що він такий же розкішний, як у Києві – рідний, близький. А нотні ірмологіони такі самі на Лемківщині, як і в усій Україні, а в Росії були зовсім інші книги церковного співу.
Чи ірмологіони дають якусь підказку в цьому питанні?
В ірмологіонах підтвердження такої думки нема. Кожний повністю збережений ірмологіон відкривається всеношною службою, за тим іде літургія з ремаркою «київського напіву», тобто далеко від Києва виконувалися напіви зі столичного міста. Це дуже важливе свідчення. Додатково в тих ірмологіонах дуже часто були зображені київські святі: князь Володимир, Антоній і Теодозій Печерські. Відчуття свого відношення до Києва було дуже сильне.
Сьогодні ірмологіони – це знак минулого. Чи, на Вашу думку, є шанс або потреба ці старі нотні записи знову ввести у церковний спів?
Це складне питання. По-перше, ці напіви сьогодні популяризуються. Але є проблема тексту. Сьогодні хочуть, щоб літургійні тексти були українською мовою. Якщо перекладати текст з церковнослов’янської, то в музиці виникають проблеми. Хто візьме на себе відвагу міняти ту мелодію – тільки неофіти і неосвічені. Василь Витвицький, колишній директор Музичного інституту ім. Лисенка у Перемишлі, писав, що дуже шкода, що міняють мову в творах Бортнянського на сучасний український текст, бо при цьому міняється сама музика, а в результаті це вже не є Бортнянський. Подібно і з літургійними текстами. Вірмени співають і відправляють Службу Божу своєю архаїчною мовою грабар. Газетна або розмовна мова не повинна бути мовою церковної служби. У літургії повинен звучати великий пафос. В ірмологіонах слово достосоване до мелодії. Вихід такий – церковнослов’янську мову ввести в Україні до програми навчання, подібно як у Польщі в університетах вивчають латинську мову – свою літературну мову старої доби. У нас церковнослов’янська мова була літературною до початку ХІХ ст., при чому в нас вона мала виразно українську вимову. А ми її цураємося.
Як Ви оцінюєте роль і завдання відновленого Реґентського інституту Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ, який діє вже восьмий рік?
На мій погляд, це дуже добрий приклад для всієї нашої Церкви. В Україні поки що нічого подібного нема. Це дивно, бо в нас є кваліфіковані кадри, особливо музичні. А тут добре видно, які це дає результати, якими труднощами це робиться, які зусилля долають ці слухачі, які їдуть за тисячу кілометрів на заняття до Перемишля. В Україні такі інститути повинні поставати. Це як вчити дитину говорити чи співати змалку. У Перемишлі відновлене історичне продовження. Митрополит Андрей Шептицький дбав про церковний спів, видав кілька спеціальних декретів, які стосувалися співу в церкві. Навіть навесні 1941 р. за більшовицької окупації скликає собор, видає декрет про церковний спів і дає поради, що і як робити з навчанням літургійного співу. А в сороковий день після смерті митрополита владика Йосиф Сліпий, також за більшовицької окупації, у грудні 1944 р. анонсує посилити вивчення церковного співу у богословській академії і планує створити не те що кафедру, а цілий факультет церковного співу. Тому є велика потреба, щоб такі інститути були в Україні і в кожній єпархії.
Дякую за розмову. ■
