Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №41, 2016-10-09
Продовження
Розмова з о. Мечиславом Чекаєм
Богдан Гук: Що було пізніше у Вашому житті?
Отець Мечислав Чекай: Після Матієвої я працював у Збишицях, де ремонтував костел. Згодом мене перенесли в Чирну. Тамтешня церква вимагала ремонту. Римо-католицька парафія існувала там уже 26 років, але мій попередник не зробив нічого, щоб урятувати храм. Вода капала з даху, втягаючи церкву в грузьку землю. Отож спершу – водовідведення, відтак – ринви. Стіна з одного боку вже раніше упала, бо її заливала вода. Впала і знищила бічний вівтар, прикутий до стіни.
Прикутий до стіни?
У 20-ті роки минулого століття на Лемківщину прийшло православ’я. У Чирній православні конвертики хотіли забрати все зі старого храму, тому що як там, так і в інших селах православні трактували святині як свою власність, бо вони ж недавно, ще будучи греко-католиками, давали на них гроші. І в деяких селах їм це вдавалося. Усе-таки в Чирній греко-католики прикули вівтарі до стіни храму. Як в Ізбах всі вірні перейшли на православ’я, зустрілися з дуже прикрою ситуацією: закон забороняв іншим віросповіданням брати у власність католицькі святині. Ізб’яни тричі окрадали свою давню церкву, забрали все, що могли, та ключі від неї довелося віддати парохові у Баниці. Православна часівня не збереглася, її розібрали після того, як владика Степа наказав рятувати лише греко-католицькі святині. Будовані нашвидкоруч православні часівні не мали ні сенсу, ні архітектурної цінності.
Яка є історія церкви у Чирній?
Вона з кінця XIX ст. Це один з небагатьох прикладів дерев’яної лемківської святині, яку спорудив професійний архітектор на основі плану, тому що майже всі інші церкви будували неграмотні майстри. Майстер просто будував, але в цьому «просто» ховається чудо, бо тесля, майже завжди талановитий неписьменний, мав відчуття краси і неймовірну архітектурну уяву. Лемківські теслі були неписьменними, але творили прекрасні й міцні будівлі. Церкви справді неймовірно міцні.
Після пожежі, яка знищила попередню святиню, австрійська влада проголосила конкурс на проект нової. Переміг проект сина відомого мандрівника – француза. Віденський цісарський архітектор запроектував дуже негарну церкву. То не було те, чим є лемківські церкви.
У конкурсі на побудову переміг Шлапак, власник тартаку в Брунарах. Римський католик, але «Богообразний», як повідомляє таблиця в церкві, тобто дуже релігійний. А з Брунарами пов’язана історія про прем’єр-міністра Циранкевича, жида за походженням. Його батько був водним інженером, часто в Брунарах ночував у цього Шлапака, аж одружився з його дочкою. Там прийшов на світ майбутній прем’єр-міністр Польської Народної Республіки Юзеф Циранкевич. У парафіяльній книзі це закріплено як „natus іn Brunary”. Я бачив залишки ґаздівства, де він провів своє дитинство, а потім кожного року відві-дував Брунари, поки там жила служниця Шлапаків, яка плекала його в дитинстві. Так-то прем’єр-міністр відвідував служницю, привозив їй презенти.
Після пожежі свого храму чирняни ходили до Перунки. Як довелося платити податок на церкву, сталася сварка, судові позови. А потім чирняни подали на Шлапака в суд, що погано збудована церква, слабка, яку треба розібрати. Повітовий суд у Ґрибові відправив у Чирну експерта, щоб оцінити стан храму. Експерт залишив дуже докладний опис, який є прекрасним джерелом знань на тему будови церкви. Шлапак не попав у в’язницю, тому що збудував святиню велику й дуже міцну.
Чирнянська церква – це єдиний архітектурний виняток у сакральному будівництві на Лемківщині?
Після 1848 р. лемки почали українізуватися, появилося кілька церков в українському національному стилі. У Гладишеві стоїть храм у гуцульському стилі. Ще інша церква – у Климківці…
Не мала вона щастя.
Її куполи були «нетутешні». Під час будови климківського озера влада прирекла Климківку і її храм на знищення, та заслужений священик Юзеф Ґжеґожек хотів урятувати святиню. Переніс її на нове місце, але під час транспорту вертольотом дерев’яні куполи розпалися. Їх привезли на місце машинами, однак уже не можна було поставити їх на церкву. Постав храм такий сам, матеріал був також зі старої церкви. Трохи змінено вежі і їх менше, порівнюючи з ориґіналом. Правда, їх запланували як слід, але з огляду на кошти церква так і залишилася без усіх куполів.
Одночасно з ремонтом у Чирній я зайнявся церквою в Перунці, з XVIII ст. Я застав там дуже гарну лемківську родину Полянських. У міжвоєнний час священик з цієї сім’ї був канцлером греко-католицької консисторії Апостольської адміністрації Лемківщини. Ремонтував я церкву, дзвіницю, установив електромережу, забезпечив святиню від злодіїв.
А 1983 р. я опинився в Баниці. Тутешня церква з XVII ст. була у критичному стані: все прогнило, загрожував обвал. У великій плебанії примістилося пожежне депо, клуб, крамниця. Недалеко, у цілковито порожньому Чертіжному, зберігся тільки цвинтар.
І церква у Біличній.
Церкву обікрали, знищили, навіть іконостас не залишився. На підлозі лежала метрової товщини верства пороху, листя й усякої всячини. Доки не впав дах, бача від Закопаного тримав у ній вівці. Ідучи на богослужіння, мав дві вервиці, але зумів зробити з церкви стайню.
Світський вояк 1945 р. стріляв у чавунний хрест коло церкви, а коли кулі не перемогли, почав ним трясти. Робив це так завзято, що перевернув на себе хрест і розпоров ним живіт, аж помер у лікарні в Горлицях. Цоколь стоїть до сьогодні, але хреста я не знайшов.
Який був сенс ремонтувати церкву серед пустелі?
Церкву збудували для Господньої слави, тож слід було дбати про неї. Ще з часу Чирної я знайшов хорошого майстра від ґонти, мого улюбленого матеріалу. Майстер з Баниці Маріан Козуб пошив дах ґонтою так добре, що реставратор Левчук постарався для нього про документи професійного майстра-теслі.
У Біличній я побачив церкву й розвів руками: дах завалився, я не знав, як він раніше накривав храм, скільки було куполів. Однак Бог зробив так, що туристи розповіли мені про Ришарда Бриковського з Варшави, дослідника церковної архітектури. Я написав до нього й отримав чотири фотографії, кожна з іншої сторони світу. Отож я зміг відбудувати конструкцію даху в первісній формі, з однією вежею, а не трьома, як уявляв собі раніше.
Як Ви рятували церкву в Милику?
Вона стояла на мокрому ґрунті і гнила. Я замінив колоди знизу на метр від землі. Потім почав шукати якогось іконостасу, тому що ориґінальний розібрали до останньої ікони. Усі частини вдалося знайти в різних місцях святині. Найбільшою несподіванкою був надмодерний вівтар. Моєму попередникові згоду на бляшану коробку, що прикидалася кивотом, як і на вівтар у формі модерного барельєфу, дав реставратор пам’яток з Кракова. І я не дивувався простим пастухам, які розбили чужий для них іконостас, а реставраторові, який дозволив на кошмар. Я все викинув і вернувся до прекрасного іконостасу у стилі рококо з 1807 р. Сам вирізьбив деякі деталі, накладати позолоту помагав Вацлав Яґельський, художник з Нового Санча. Він намалював також хресну дорогу, якою я замінив стару чорно-білу й надруковану.
Тут трохи поширив царські ворота, щоб було видно вівтар з кожного місця, звузив дияконські двері. Знайшов десь і відновив кивот, старий зберігся в дуже поганому стані. Поліхромія була довоєнна. Мені подобалися постаті святих у лемківських сорочках. У Милику вже не було лемків, отож вони мені їх нагадували.
Потім я опинився в Лелюхові, селі з прекрасною церквою, яка гнила зни-зу. Я проклав водовідведення і відремонтував дах. Зайнявся так само церквою у майже порожньому Дубні, де замінив прогнилу підлогу і відновив її всередині.
По Баниці – Богуша 2000 р. Тут «стара» історія, хоч вірні й не намагалися дбати про храм. Я покрив стіни ґонтою, зібрав в одне ціле іконостас, який висів у різних місцях на стінах. Мої греко-католицькі попередники під кінець XIX ст. дали його на оновлення Вікторові Цомпфу зі Словаччини, майстрові малого таланту, який, наприклад, білою фарбою замалював золото іконостасу. З його перемалювань я не залишив ні сліду, усе вернулося до прекрасного ориґіналу. Іконостас таки не вернувся на старе місце, бо його було замало. Поставив його під задньою і бічними стінами. Верхня частина залишилася на давньому місці. Я купив від ґміни і відремонтував також православну церкву в Богуші, яка ставала руїною. Вірні дали гроші на обидва ремонти й усе робили самі.
Скільки святинь вдалося Вам урятувати?
Менші або більші ремонти я здійснив приблизно у двадцяти храмах, але тепер є потреба наступних ремонтів. Їх мудро і з відчуттям краси нехай проводять інші. ■
