Юрій Гаврилюк ■ КУЛЬТУРА ■ №32, 2014-08-10
Коли 21 червня проходив Світовий з’їзд сянічан, на стіні гімназії № 2 ім. королеви Софії в Сяноці була відкрита пам’ятна дошка, присвячена трьом літераторам, які у міжвоєнний час тут навчалися: українцеві Богданові-Ігореві Антоничу (1909–1937) та його молодшим колеґам – євреєві Кальманові Сеґалу (1917–1980) і полякові Маріанові Паньковському (1919–2011). Учасники заходу проспівали три національні гімни, шкільна молодь продекламувала вірші, виступив сяніцький хор ОУП під керівництвом Маріанни Ярої, а також було посаджено три дуби, названі іменами письменників.
Це, звісно, не зовсім те, до чого прагнули сяніцькі українці, які з ідеєю вшанування Богдана-Ігоря Антонича ви ступили ще п’ять років назад, коли наближалося 100-річчя з дня народження поета. Тоді міська влада спромоглася лише на пропозицію прикріпиння таблички з його іменем на «літературній лавочці» на сяніцькому Ринку. Таким чином, слід в міському краєвиді вже з’явився, а наше завдання полягало в тому, щоб сяніцькі фраґменти біографії «звеличника весни» були присутні в свідомості кожного українця. Тим більше, що в біографії, а зокрема родоводі Богдана-Ігоря, Сяніччина – це не лише кількарічний шкільний епізод, бо хоч він народився й раннє дитинство провів на Лемківщині, все ж його предки по мечеві, а, властиво, по плугові, були хліборобами, орали не лемківську, а надсянську землю.
Щоб знайти їхні сліди, треба повернути попід самим Сяноком на село Чертіж при автотрасі на Ряшів (це колишня «цісарська» дорога, одна з головних галицьких доріг австрійської доби). Зараз тут живуть поляки, але про українське минуле (за даними перепису 1921 р. українці складали 95% півтисячної сільської громади) нагадує прекрасна Преображенська церква з XVIII сторіччя. Саме біля неї на почесному місці похований дід поета – Антін Кіт (помер 1890 р. у 50-річному віці). Для хлібороба прізвище Кіт нічого особливого не значило, а тим більше, що за жінку взяв собі Євдокію Гуску (її могила вже за церковною огорожею на сільському цвинтарі). Коли син подружжя Котів Василь (1879–1947) став у 1906 р. священиком, а до того одружився з родовитою попівною, прийшлося відректися від родового прізвища, яке не вважалося «достатньо поважним» для священика. Молодий ієрей не назвав однак себе Котовичем чи Котовським, але від батькового імені – Антоничем. Інший чертізький Кіт – Степан, який після висвячення став Тарновичем, був батьком суспільно-культурного діяча та історика Юліана Тарновича-Бескида (1903–1977). Ймовірно, що Богдан-Ігор, який іменував себе «співцем Лемківщини в загальноукраїнській поезії» та Юліан, редактор тижневика «Наш Лемко», автор низки книг про Лемківщину, були родичами. Їхні діди проживали в тій самій частині села, на узгір’ї неподалік церкви, яке колишні чертіжани називали Котовою горою. (Можна пожартувати, що стає ясним, чому Антонич у своїй поезії стільки уваги присвятив місяцю, бо це ж «котяче сонце»).
Перед тим, як Василь, один із 4 дітей Антона Кота, став семінаристом, а відтак панотцем Антоничем, він мусив закінчити середню школу, яка на цей час вже з’явилася в Сяноці (ідеться про відкриту 1880 р. Державну чоловічу гімназію ім. королеви Софії, з роду князівни Соньки Гольшанської, останньої дружини Володислава Ягайла, яка після смерті чоловіка проживала у Сяноці, адже Сяніцьке староство було її «вдовиною оправою»). Завдяки цьому освітньому закладові, створеному при сприянні сяніцького бурмістра русина Кирила Ладижинського (спочатку класи розміщувалися навіть у його приватному будинку при вулиці Церковній), місто стало освітнім центром для чималої частини Лемківщини. Отже, «співучнем» Василя був син пароха лемківського села Липівця Олександр Волошинович (1881–1971). Саме його сестра Ольга (1883–1953) стала й Антоничевою паніматкою.
Волошиновичі були священичим родом, зв’язаним з лемківським селом Короликом-Волоським, мабуть, від його заснування, отже мати поета, безсумнівно, була лемкинею. Однак те, що Богдан, який сам собі додав ще й літературне ім’я «Ігор», народився у жовтні 1909 року на Лемківщині, у Новиці, було по суті випадковістю. На початку свого служіння о. Василь в окремих парафіях провів рік чи два, адже спочатку бачимо його співпрацівником у Нижанковичах біля Перемишля (1906–1908) і Топільниці біля Старого Самбора (1908–1909), відтак адміністратором у Новиці (1909– 1910), Павлокомі над Сяном (1910–1911), Мацині-Великій (1911–1913). Лише після смерті свого тестя о. Миколи Волошиновича (1839–1913) він перебирається до Липівця на пост адміністратора парафії, яким залишається на 5 років. Однак, це найбільш неспокійні роки – восени 1914 року завітала сюди війна, наслідком чого Антоничі стають втікачами, хоч і в непоганих умовах, адже період російської окупації Лемківщини, який тривав до травня 1915 р., вони перечекали у Відні. Ще 1918 р. о. Василя бачимо на пості адміністратора в лемківському Яселі, але в 1919 р. він переїжджає до надсянської Волиці (від 1920 вже повноправний парох).
Цей крок був, як легко здогадатися, пов’язаний з досягненням Богданом віку, що дозволяв вступити до гімназії, а з Волиці ж «рукою подати» до Сянока (рік перед початком Богданового навчання в університеті бачимо таку ж саму ситуацію – о. Василь переноситься ближче до Бортятина, що близько Львова). Тоді Богдан практично назавжди попрощався з Лемківщиною, де, за словами свого ж вірша «Ближче сонця», він «перший раз приглянувся небу». Одинадцятирічним хлопчиком він став учнем гімназії, у якій перепустку в дальше життя здобував також його батько (про освіту матері Ольги мало відомо, можливо, що закінчила вчительську семінарію).
Як Богдан написав згодом у своєму Curriculum vitae, до початкової школи він не ходив, але вчився приватно вдома, а вступний іспит до першого класу гімназії склав у червні 1920 року. Згідно з освітньою системою, заведеною в Галичині в австрійську добу, наука в гімназії, яка пізніше давала право поступати в університет, тривала 8 років, отже поет закінчив її навесні 1928 року. Саме зі свідоцтва зрілості, отриманого в сяніцькій гімназії, походить найбільш відома фотографія поета – молодого й натхненного.
Одним з українських здобутків австрійської доби була можливість навчання української мови також у гімназіях, які мали чисто польський характер. До таких зараховувалася і гімназія в Сяноці, де українська молодь становила біля 20% учнів. Отже, майбутній поет міг тут продовжити свою українську освіту, символічним початком якої були вірші Шевченка, що їх з пам’яті йому читала няня. Учні-українці могли розраховувати лише на дві години української мови в тиждень, але навіть у важких обставинах можна зробити добре діло, чого прикладом є саме вчитель української мови Володимир Чайківський. Він не обмежувався цим офіційним мінімумом, а запрошував до себе додому більш здібних учнів, позичав їм зі своєї досить багатої бібліотеки українські книжки, а при поверненні вони разом обговорювали прочитане.
Одним з цих учнів В. Чайківського був Богдан Антонич, який, за словами Михайла Кудлика, «розмовляв, як на наші умови, гарно по-українському, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923–1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, з прозаїків Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, а польськими – Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Генріх Красінський. Якось він розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобля, у перекладі на польську мову. У ті роки він вже почав писати свої перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він неохоче їх показував. Лише вчитель Чайківський казав мені, що Антонич пробує писати вірші та що в нього проявляється непересічний талант. Пророкував, що з нього буде поет».
Тоді Богдан також зустрівся з митцем Левом Ґецом (1896-1971), який у 1924 р. закінчив краківську Академію мистецтв та став працювати в сяніцькій гімназії вчителем малюнку, а після хвороби В. Чайківського, також вчителем української мови (в історію Сянока записався як директор Музею «Лемківщина», заснованого 1931 р.). Тут треба згадати, що палітра творчого обдарування Антонича була дуже широкою, на що у статті-спогаді звертала увагу Богданова наречена Ольга Олійник: «Його мистецький хист виявився вже тоді в музиці і малярстві. Його музичні композиції захоплювали слухачів, а деякі з них, як наприклад, «Марш» ще довго грали учні сяніцької гімназії. Його образи на малярських виставках, влаштовуваних ще в гімназії, звертали на себе увагу і свідчили про його талант. Тому на початку навчання у Львівському університеті Антонич вагався і не міг вирішити, чому має посвятитися: музиці чи малярству. Вибрав… поезію».
Отже, хоч поет на сторінках літературної преси назвав себе «Антоничем з-за Горлиць», був він також «Антоничем з-над Сяну», де покоління його вітчих предків орали рідну ниву, а він у сяніцькій гімназії вивчав українську літературу й закріплював переконання про свій родовід від «хруща», який «жив колись на вишнях, тих, що їх оспівував Шевченко…». ■
Могила Антонія Кота, діда Б.-І. Антонича, на цвинтарі в Чертежі. Фото автора статті
