ПОГЛЯДИ ■ №8, 2019-02-24
Один із читачів «Нашого слова», українець, що проживає зараз в Японії, схвально відгукнувся про статтю «Ukrexitpol», що вийшла нещодавно (№ 4 «НС» за 27 січня 2019 р.). Його своєрідна, трохи поетична оцінка асиміляційного тиску на українську меншину в Польщі упродовж останніх 70-ти років була наступна: коли під час готування раків живими кидають до окропу, вони ніби «кричать». Якщо тих же раків варити спершу в холодній воді, підіймаючи температуру поступово, вони не здіймають галасу. Таку оцінку минулого української меншості над Віслою дав наш японський читач.
Іде рак, неборак, як укусить – буде знак
Якщо варити рака у спочатку холодній воді, він не видаватиме жодних звуків. Полонізований український рак довго мовчки чекав своєї загибелі у горщику. Над ним «працювали» роками співробітники служб безпеки УБ/СБ.
У часи Народної Польщі спочатку до українців ставились брутально (тут можна згадати період від виселення), потім (особливо у 70-ті роки) асиміляція, запроваджена державою, була «лагідніша», хоч так само успішна.
До таких роздумів про період, який ми пройшли з 1947 року, мене спонукала також поява книжки Аркадіуша Слабіга «Działania aparatu bezpieczeństwa Polski Ludowej wobec Ukraińców w latach 1944 – 1989», Akademia Pomorska, Słupsk 2018» («Діяльність служб безпеки Народної Польщі щодо українців у 1944-1989 роках»). А. Слабіґ – автор також рецензії історичної монографії українського історика з Польщі Марка Сирника «У валецькій Україні. Українська меншина у валецькому повіті 1947-2017»). Стаття була надрукована в «Українському альманасі-2019», що його кожного року видає Об’єднання українців у Польщі («Нова книжка про долю української меншини», стор. 366).
Оскільки книжка Марка Сирника має потрапити до рук також польського читача, авторові варто було спочатку зробити екскурс в історію української громади валецького повіту. Вона починається, зрозуміло, від 1947 року. Для читачів «Нашого слова» викладені у книзі факти – не новина, оскільки про місцеву українську громаду на сторінках тижневика «Наше слово» роками виходили статті.
Аркадіуш Слабіґ у своїй рецензії зосереджується на основних тезах книжки Марка Сирника. В основному це справа «…адаптації переселенців у важких умовах життя на західних і північних землях, а також в обставинах, насичених взаємною неприязню перших відносин із польськими поселенцями» («Український альманах», стор. 367).
Я навів у тексті поруч видання українського та польського істориків невипадково – не лише через особистості авторів. Для мене ключовий фактор, що єднає обидві книжки – це речення з рецензії Аркадіуша Слабіґа. Задля того, щоби «стабілізувати українців на новому місці проживання», влада надала деякі можливості прояву нацменшинної активності – виникли школи, Українське суспільно-культурне товариство, церковні осередки. Знаходимо в книжці такі формулювання.
Однак ця «стабілізація» не обійшлася без пильного нагляду. «Цю частину публікації завершує характеристика оперативної роботи Управління безпеки/Служби безпеки, що зафіксована в розробках під криптонімом «Шпигун» і «Вісла», метою яких було виявити членів ОУН-Б та УПА, які переховувалися». («Український альманах», стор. 369).
Тут ми приходимо до ключового моменту, що поєднує книжки Марка Сирника та Аркадіуша Слабіґа – тобто до описів «оперативної роботи» органів державної безпеки проти української меншини у Польщі.
Робота Марка Сирника стосується проблем української громади у мікромасштабі (Валч та територія валецького повіту), натомість монументальне видання Аркадіуша Слабіґа описує роботу «служб» у загальнопольському макромасштабі.
Польський історик, як і належить професіоналу, починає свою роботу від розділу «Загальна характеристика історії українського населення у Польщі в 1918-1989 роках». Однак, ключове для читача тут – мотто цієї публікації «Ситуація в наших руках». Аркадіуш Слабіґ пояснює: «Слова, розміщені у назві книги, виголосив Тадеуш Шинковський, працівник 2 відділу ІІІ Департаменту Міністерства внутрішніх справ, під час наради, яку 20 жовтня 1980 року проводили з працівниками місцевих структур Служби безпеки, відповідальними за „організацію роботи на рівні національних меншин”. Чи справді органам безпеки Народної Польщі вдалося встановити контроль над ситуацією в багатотисячному середовищі української меншини? (…) Ця публікація – спроба відповісти на це запитання», – завершує вступне слово польський історик.
Я вважаю, що книжка Аркадіуша Слабіґа великою мірою пояснює події, які стосуються історії української меншини у Польщі. Хай вибачать мені історики-професіонали, які запроваждують для опису дій органів безпеки у Польщі свої критерії, але я дозволю собі назвати по-своєму періоди іхньої активності.
Рак іде вспак*
Зараз у Польщі внаслідок скандалу з так званими «записами Качинського» почалася дискусія про минуле. Вона стосується причетності людей із головного ешелону влади до співпраці з органами державної безпеки.
Після цих подій вже подав у відставку Казімєж Куйда (псевдо «Ришард»), колишній голова Національного фонду охорони навколишнього середовища, який, виявляється, був активним секретним співробітником Служби безпеки. У цьому контексті варто згадати, як «ці справи» стосуються також української меншини у Польщі.
Спершу можна здивуватися, що щодо майже всіх активних на громадській та національній ниві українців – громадян Польщі після 1947 року влада запровадила своєрідний «домашній арешт», бо практично всі активні члени нашої громади потрапили «на облік», стали об’єктами не лише зацікавлення, але й оперативної роботи державних «органів». Нічого дивного, що піддані такому тиску українці в Польщі упродовж десятилітть силоміць піддавалися асиміляційним процесам.
Дивно тепер читати в книжці А. Слабіґа про те, що сотні, якщо не тисячі польських державних службовців із Міністерства внутрішних справ «жили» з того, що слідкували за проявами націоналізму в українській громаді.
Я періодизую їхню активність таким чином: спочатку (до і після акції «Вісла») під час допитів вони так били підозрюваних «у співпраці», що «вибивали» необхідні їм зізнання (про це свідчать спомини очевидців, які згадують, що стіни катівень Управління безпеки, наприклад, у Томашові-Люблінському спливали українською кров’ю).
Потім прийшов час «стабілізації» дій спецслужб (після 1956 року) та активного нагляду за громадсько-церковним життям українців над Віслою. Насамкінець силовики шантажем, підкупом, провокаціями впливали на українську громаду.
Усі ці дії від самого початку (від депортаційної акціїї «Вісла») були спрямовані на «остаточне вирішення» українського питання у Польщі, тобто цілковиту полонізацію. Цікавинкою може бути і те, що в цей час органи державної безпеки, які спільно із «колегами» із СРСР цікавилися, вивчали та активно проникали в структури української еміграції (наприклад, мельниківськими та бандерівськими політичними угрупуваннями), надали своїй акції криптонім «Раки» (стор. 269).
Ой так, чи не так, нехай з риби буде рак!
Про дії «служб» у нашому середовищі у Польщі трохи відомо, хоч би і з розповідей близьких. Але про діяльність польських та радянських спецслужб проти української діаспори досі знали небагато. Книжка Аркадіуша Слабіґа висвітлює багато закулісних фактів про роботу польських та радянських спецслужб на міжнародній арені (хоча б «акція Бумеранг»). Тут ключове значення має розділ «Оперативні дії проти міграційних середовищ у західних країнах у 1954-1989 роках».
Повертаючись на «наше подвір’я», варто також ознайомитись із розділом «Оперативний нагляд за Українським суспільно-rультурним товариством і зародженнями лемківської організації». Можливо, наведена там інформація пояснить нам дещо з кулуарів найновішої історії української громади у Польщі?
Гортаючи сторінки монументальної книжки Аркадіуша Слабіґа (яка налічує 700 сторінок), я переживаю різні та суперечливі почуття. З одного боку – вражають викривальні історії, багато бруду, що його приховують із людських біографій архівні документи «СБ-шників». З іншого боку – мене дивує систематичний, майже науковий підхід держорганів до «роботи» із середовищем національних меншин у Польщі.
Окремі розділи книжки Аркадіуша Слабіґа читаються як академічний підручник для майбутніх працівників, співробітників та «фігурантів» Служби безпеки, де перераховано способи провокації, шантажу, підкупу, шахрайства, дезінформації, використовування людських слабкостей.
Ось заголовок одного із розділів книжки: «Засоби, методи і форми оперативної роботи, яка застосовувалася щодо українців». Зокрема, йдеться про «Джерела інформації, матеріальні засоби оперативної роботи, домашні ревізії і таємні обшуки, оперативні розмови, пропагандистську діяльність, втручання у кадрову політику підприємств та інституцій, затримання, арешти, інтернування (…)».
Гадаю, що кожен із нас, закерзонських українців, знайде у цьому переліку «щось своє», що стосується його біографії. Аркадіуш Слабіґ наводить у своїй монографії цілу низку прикладів роботи силовиків, які працювали за вищенаведеними зразками.
Ось приклад: «У 1986-1988 роках оперативні дії стосувалися також Секції української культури, яка діяла при Вищій педагогічній школі у Слупську. Тут був використаний стандартний контроль агентів, забезпечуваний за допомогою трьох особистих джерел інформації, які завідували клубом («Рафал») або ввійшли до складу секції («Дарек» і «Ґрот»). Працівники слупської Служби безпеки отримали від них дані про склад секції української культури, культурну роботу, перебіг конкретних заходів, виголошені промови (нерідко їх записували), зв’язки з українськими студентами у країні та в УРСР, а також про екскурсії на південний схід Польщі» (стор. 506-507).
Насамкінець хочу звернутися до шановних друзів «Рафала», «Дарека» та «Ґрота» –відгукніться! Розкажіть читачам «Нашого слова», як ви допомагали Службі безпеки «варити українських раків у холодній воді» !
Скажіть також, скільки ви взяли за свою роботу грошей ?
Усіх інших заохочую придбати публікацію Аркадіуша Слабіґа та пошукати в іменному покажчику свої прізвища, що їх Служба безпеки внесла до тепер уже розсекречених архівних документів. Так само, як і зараз полякам, при нагоді «касетного скандалу», нам варто позбутися «болота», що його несе СБ-цьке минуле.
