Годі однозначно дійти до джерела того, звідки взялася ця назва: хоч про село ще в Середньовіччі згадував польський літописець Ян Длуґош, пишучи у своїх хроніках про… скам’янілі дерева. У своєму йменні село має корінь “рус”, що може означати його походження від Русі.

Але також могло воно взяти назву від латинського слова “rus”, що означає “село”. Прусє – це колись королівське село. Іншим фактом є й те, що до ІІ Світової війни українці становили там переважну більшість. Частину мешканців 1946 р. переселено в Україну. А вже 25-31 травня наступного року війська виганяли українців на повернуті землі. Більшість з них потрапила на Ольштинщину й Кошалінщину. Та далеко не всі: як, для прикладу, значна частина родини Романа Туза, який 60 років тому народився в батьківському Прусі.
– Моє рідне село лежить при кордоні з Україною, у Любачівському повіті, а наступні Селиська – це вже Томашівський повіт, – описує отчину Р. Туз. – До Рави-Руської, отже до України, сім кілометрів. Зрештою, до війни село належало до Рава-Руського повіту. Тоді воно нараховувало коло 150 обійсть, а нині їх не більше як тридцять.
Складні долі прусян після воєнного лихоліття склалися так, що не всіх охопила злочинна Операція “Вісла”. Романів батько Петро потрапив на роботи в шахту до німецького Ессена. Коли повернувся, було вже після Операції “Вісла”. Матері теж не виселили. Вона залишилася з дідом Іваном Снігуром. Але вже її брата, Івана Дуду, загнали аж до Бжозова на Венґожівщині. Другого брата раніше забрали до Червоної армії – він не повернувся, загинув під Берліном. Натомість батьків Романового тата і дідів виселено до Пілаків-Малих – також на Венґожівщину.
– Батько після повернення одружився з мамою, – пригадує родинну історію Роман. – Так що насправді одна українська родина, наша, уся залишилася на місці. Пізніше деякі сім’ї почали повертатися з Мазурів до рідного села. Це були дві родини – Іватів і Гнапів. А в селі було ще трохи українців, яких не вивезли: та це були особи з окремих родин, які якимось чудом вбереглися від депортацій 1946-го і 1947 р.
Українців мусило залишитися досит–таки багато, бо під кінець 50-х у селі Прусє відкрито пункт навчання української мови. Навчання вела вчителька на прізвище Бединська, – це добре пам’ятає Р. Туз, – а візитатором була Єва Лебедович. Однак доля розпорядилася так, що й Р. Тузові було дано виїхати на Мазури.
– Це через мене і його втягнула Операція “Вісла”, – сміється нині Марія Туз. – Дехто каже, що людині записано призначення вже при народженні, і я в це вірю. Я від дитинства мріяла про рідні землі, про які мені розказували батьки й діди, які походять з Люблинця-Старого. Мріяла мати чоловіка з півдня. Так склалося, що двоюрідний брат Романа, Богдан Купич, запросив мене на своє весілля 18 вересня 1983 р. На весіллі був і Роман у вишиваній сорочці. Ми на тому весіллі познайомилися – і він припав мені до серця, а 10 червня наступного року ми повінчалися. Від того часу я почуваю себе прісянкою. Ми кожного року двічі або й тричі їздимо до рідного Пруся. Відвідуємо теж і Люблинець-Старий: але він здебільшого заселений поляками, які не дуже до нас прихильні. Правда, і до нашого села потрапили поляки з Потилича з України, але вони давно породичалися з українцями, зовсім по-іншому ставляться до нас. Зрештою, вони мають своїх українських родичів чи то на Вармії та Мазурах, чи на Кошалінщині, чи теж в Україні. Вони заохочують нас переїжджати назад назавжди, підтримують і чекають, – каже М. Туз.
Подружжя Тузів має вже свої плани стосовно рідного Пруся чи то пак Пріся. Цього року минає 125 років греко-католицької церкви в селі, якою користуються римо-католики. Українці хочуть відзначити цю дату. Марія мріє, щоб скриня з її прекрасними вишивками й гаптуваннями предків, яку вона так зберігає, стала початком хоча б маленького українського музею в їхній хаті. Допомоги просить занедбаний цвинтар. Село від присутності українців помітно оживає. Туди приїжджають студенти, пластуни, українські артисти з Перемишля, навідуються колишні мешканці навколишніх сіл – Верхрати, Люблинця-Старого і Нового – та часто відвідують хату Тузів. Роман за кожним разом, коли приїжджає до Пріся, чує запитання: “Коли ж врешті приїдете сюди постійно жити?” Марія і Роман дають собі на це ще два роки – хоч і так у душі вони завсіди були постійними мешканцями прабатьківського села. Два роки потрібно, щоб наймолодша дочка Аня закінчила гімназію в Ґіжицьку. Дві старші доньки Наталя та Оля, які вчилися в українських школах в Ґурові-Ілавецькому і Перемишлі, а потім в університетах, уже “вилетіли” з домашнього гнізда, але завжди радо повертаються до батьківської хати. Особливо добре почувають себе власне у Прусі, де, як кажуть з захопленням, прекрасний клімат, природа з лісами й зовсім неподалік – санаторій у Горинці-Здрої. Вони теж вважають цю територію своїми рідними сторонами: як і інші українці, хоча б Петро Шостак, що купують собі садиби. Два роки до постійного переселення Марія та Роман Тузи хочуть присвятити на відновлення хати предків, на діяльність з користю для мешканців. Вони мають вже на це час – обоє віднедавна на пенсії.
– Я не уявляю собі, що міг би залишити хату предків напризволяще, без опіки, – зізнається Роман. – Це мій обов’язок: зберегти все, що ще можна врятувати від знищення. Забагато хат, обійсть, про які ніхто не дбав, заросло, завалилося, а це ж наше минуле, і ніхто, крім нас самих, за нього дбати не буде!
Деякі знайомі чи сусіди похваляють повертання Тузів до прабатьківщини, жаліючи, що якраз самі вони не мають до чого повертати, бо ж їхніх хат уже нема: так-бо розпорядилася доля. Інші не можуть надивуватися й зрозуміти, чого Тузи шукають у далекому невеличкому селі, маючи теплу хату і спокій у курортному місті. А може, їм просто жаль цієї відваги і поклику серця, якого немає у них? Здалася б крихітка одного і другого, щоб хоч навідатися до прабатьківського села, запалити лампадку на могилах предків, і відчути зв’язок з минулим, без якого майбуття не буває.

“Наше слово” №19, 6 травня 2012 року {moscomment}