Опрацював Ігор Щерба ■ ІСТОРІЯ ■ №39, 2016-09-25
Пропонуємо увазі читачів спогад відомого нашій громаді Андрія Чорного, який своє життя присвятив українській громаді Перемишля, громадським і церковним структурам, зокрема УСКТ. Від наймолодших років він був національно свідомою людиною. Цими спогадами пропонуємо читачам продовжити дотеперішній ряд статей, присвячених 60-літтю організованої активності українців у період після горезвісної депортації в рамках Акції «Вісла».
На шпальтах «Нашого слова» писали звичайні громадські активісти сіл і містечок, безмежно віддані українській громаді. Також про свої погляди стосовно нюансів праці УСКТ в умовах Народної Польщі розповідали тодішні керівники товариства (Євген Кохан – «НС» 46 від 15.11.15 р., та Олександр Гнатюк – «НС» 50 від 13.12.15 р.). Говорилося не лише про людей, що до самопосвяти були віддані справі українства, а про тих, яких зламала або звабила до себе всілякими почестями комуністична влада, зокрема Служба безпеки. Мова йшла також і про таких людей, як наш незабутній професор Іван Співак – «Ясьо», котрий зумів вистояти проти провокацій, що їх проти нього затіяли комуністичні спецслужби.
Постаті, події, спогади гаснуть нині в пам’яті людей похилого віку. На перший план у спогадах про молоді роки виходить ностальгія. Наприклад, Михайло Козак («НС», № 28, 10.07.16 р.) у своїх спогадах занадто поетично, на мій погляд, порівнює УСКТ до Запорізької Січі, у якій пристановище знаходили часто люди, скривджені долею.
Спогад про нечувану кривду, заподіяну Польщею українцям, пробивається майже у всіх людей, свідків І з’їзду УСКТ. Попри кольорові картинки, якими ілюстрували свою діяльність тодішні лідери товариства, у нас залишаються інші спогади про УСКТ. Може, це й була «січ», однак (зокрема у 70-ті роки) керувало нею не «січове», а радше «червоне» козацтво. Можливо, Є.Кохан у своїх спогадах згадує тодішній анекдот, за яким «товариші» в Кремлі вважали комуністів у Польщі за «редиску» – червона ззовні, біла всередині (в даному випадку хіба синьо-жовта ?).
У цьому контексті, на думку істориків, помиляється і М. Козак, коли говорить, що попри брутальну уескатівську ідеологічну політичну лінію, спрямовану на возвеличення польсько-радянської дружби, «були і протести, явне нехтування комунізмом та його заперечення саме з боку наших діячів. Михайло Донський, Павло Стефановський чи Василь Шост відмовилися від служби в державних структурах, близьких комунізмові» («НС», № 28, 10.07.2016 р.). Проте на основі архівних документів, як вважають історики, згадані люди не могли відмовитися від служби в «структурах», бо принаймні деякі з них уже здавна були в цих «структурах». Правда, автор наводить прізвища Михайла Ковальського, Мирослава Трухана, які зазнали тоді брутальних політичних переслідувань. Однак варто згадати, що були (може, нині ще безіменні) інші репресовані державними органами в період Народної Польщі за своє українство. Це і є темний бік історії УСКТ.
Отож, збираючи воєдино світлі і темні сторінки, залишаємо їх читачам для роздумів і закликаємо продовжувати дискусію задля історичної науки для нащадків, які вже у п’ятому поколінні виростають у Польщі від того часу, коли вигнали їхніх прадідів із рідних земель.
Висвітлюючи нині, наприкінці «ювілейного» року, початки української активності над Віслою та Сяном, залишимо досліджування історії історикам, а самі (без ніяких ювілейних фейєрверків) подумаймо про майбуття української громади в Польщі та її єдиного тижневика «Наше слово». (іщ)
______________________________
«Наше слово» як посібник рідного
Звістка про те, що у столиці збираються провести українські збори, викликала в моїй сім’ї велике пожвавлення та зацікавлення. Відразу мій батько поїхав на засновницькі збори УСКТ до Пєнєнжна. На цих зборах обрали його делеґатом на воєвідський з’їзд в Ольштині. Після повернення він з піднесенням та ентузіазмом розповідав нам про те, що там відбувалося. Усі ми з радістю сприймали цю розповідь, бо нам здавалось, що тепер українці досягнуть неба. Очікування були великі, оскільки після довгих років поневірянь українцям можна врешті гуртуватися і виступати за свої права.
Так сталося, що на з’їзді у Варшаві батько не був, але перший примірник «Нашого слова», який з’явився напередодні з’їзду, передавали українці з рук у руки, з хати в хату.
Попри громадську активність УСКТ на місцях, я все ж мріяв повернутися на рідні землі і там бути активним членом української громади. Так і воно сталося. Після відбуття військової служби (1960 р.) я переїхав жити до Перемишля. Зайшов тоді до Народного дому і так почалася там моя громадська праця. Повертаючись до спогадів, скажу, що нині в мене є список членів УСКТ в Перемишлі 1956 р. Варто згадати, що протягом перших 3-х місяців існування до товариства записалося 48 людей. На цій підставі можна говорити про рівень тодішнього ентузіазму, про великі очікування українців, а також величезну енергію, спрямовану на культурну діяльність. Подібний процес тривав і наступного року.
Одним з найяскравіших елементів тодішньої уескатівської дійсності був тижневик «Наше слово». Люди уважно його читали. Мій батько, як і багато-хто тоді, передплачував «Наше слово», починаючи від 1-го номера.
Не тільки я за допомогою текстів «Нашого слова» вчився читати українською мовою. Війна і німецька окупація не сприяли вивченню рідної мови, історії і культури. У цей складний післявоєнний час на чужих землях у моїй (і не тільки моїй) родині, крім молитовника, удома на столі не було ніякої української книжки, а лише український тижневик. Тільки тоді, коли прийшло «Наше слово», відкрився перед нами шлях до друкованого рідною мовою слова. Тоді мало хто аналізував зміст друкованих у тижневику статей. Найважливішим для нас було те, що вони друкувалися рідною мовою, приносили нам інформацію про українське життя, що вирувало у Щецині, Ґданську, Варшаві та інших уескатівських осередках у Польщі. Найважливішим була свідомість того, що ми єдині, а українська громада живе і розвивається. Це значило, що відбуваються концерти і зустрічі.
Зі зрозумінням до уескатівського минулого
Ми усвідомлювали, що над нами наглядає Міністерство внутрішніх справ, а в газеті не уникнути радянської пропаґанди. Ми також знали, що керували нашими установами довірені владою люди. Проте інакше й не могло бути. Сьогодні треба зі зрозумінням підходити до уескатівського минулого. Тоді всяка дискусія чи бажання змін були недопустимі і могли бути жорстоко покарані.
Хочу повернутися до інтерв’ю з тодішнім головою Євгеном Коханом, яке з нагоди 60-ліття УСКТ друкувалось в «Нашому слові». На мою думку, він описує тодішню ситуацію УСКТ у надто кольорових барвах.
Зі слів Є. Кохана виникає, що він як голова товариства мав перед собою відчинені всі двері до представників тодішньої влади, де його всюди радо зустрічали, ставилися, як до рівного собі партнера. На мою думку, так, на жаль, не було.
Про те, які реальні впливи на все, що відбувалося в структурах УСКТ, мав Є. Кохан, свідчить приклад з Перемишля.
Нагадаю, що в певні роки в Перемишлі працювала інструктором УСКТ людина (хай її прізвище залишиться нерозкритим), поведінку та професійні досягнення якої неґативно оцінювала місцева українська громада. Дійшло навіть до того, що вся організаційна праця припинилася.
Активісти перемиського УСКТ не раз запрошували голову Євгена Кохана та секретаря Олександра Гнатюка до себе, щоб вони допомогли громаді вирішити кризові питання. Навіть відбулися з участю лідерів товариства поширені збори активістів перемиського УСКТ, на яких піддано різкій критиці бездіяльність інструктора від культури. Виступаючі під час дискусії прямо вимагали від керівників УСКТ, щоб вони звільнити з посади цю одіозну людину. Присутній у залі Є. Кохан усілякими способами уникав прямої відповіді на це питання та поставлений «під стінку» критичними висловами перемишлян, заявив, що про долю цього бездіяльного інструктора не вирішуватиме ані він, ані товариство.
Ця подія свідчить про несамостійність рішень лідерів товариства.
Також було відомо загалові членів УСКТ, що не кожен з них буде допущений до керівних структур організації. Стало відомо, що в Перемишлі є ряд осіб (серед «неблагонадійних» був теж А. Чорний – ред.), яким не дозволяється очолювати різного рівня ланки товариства.
Усі ці факти, на мою думку, говорять, що УСКТ було фіґуративною організацією, а це заперечує те, про що в інтерв’ю для «НС» сказав Є. Кохан.
Також недійсним є спогад активістів УСКТ про те, як Є. Кохан, будучи із «Журавлями» на концертах у США та Канаді, як український патріот буцімто вголос співав разом з ними заборонений тоді гімн «Ще не вмерла Україна…».
На мою думку, ці факти засвідчують лише, що з плином часу наростають серед очевидців суперечливі, важкі до верифікації спогади та оцінки стосовно нашої найновішої історії, зокрема УСКТ.
Що далі?
Нині маємо іншу ситуацію та іншу організацію, а власне Об’єднання українців у Польщі.
Коли УСКТ спиралося здебільшого на активності багатьох сільських гуртків, то сьогодні українська громадська активність зосереджується в містах, а самодіяльні гуртки перетворюються на професійні колективи.
Те ж саме відбувається і з «Нашим словом». Для мене та моєї родини недопустимим було (і є!) викидати тижневик на сміття. «Наше слово» я зберігаю, як важливий доказ українського життя в Польщі. На мою думку, серед нашої громади падає попит на газету, але не на «Наше слово». Наприклад, якщо мені треба підшукати якусь статтю з «Нашого слова», шукаю її на сайті, а не в паперових зшивках тижневика.
Це свідчить про прихід нових часів, і ми повинні достосуватися до вимог нинішнього світу.
