(пл) ■ ПОДІЇ ■ 2010-03-18
“Не було помаранчевої клаустрофобії – а навпаки, це відкрило багатогранні суспільно-господарчі користі та тривалі елементи демократії, які, можливо, будуть зразком для пострадянських держав”, – говорив 26 лютого Мирослав Чех під час зустрічі у варшавській Вищій школі торгівлі та права ім. Р. Лазарського.
Зустріч мала бути продовженням полеміки між євродепутатом Павлом Залевським і журналістом “Газети виборчої” Мирославом Чехом про Україну та “помаранчеву клаустрофобію”, якою захопилася Польща. Тексти публікувалися в січневих номерах “Газети виборчої”. Щоправда, під час зустрічі не був присутній П. Залевський, проте його погляди представив модератор, суддя Єжи Стемпень.
Перед першим туром виборів в Україні у своєму тексті “Досить помаранчевої клаустрофобії” Залевський помітив, що після Майдану всі очікували від Києва неможливого – повної демократизації держави, додержання принципу верховенства права, нормалізації політичної ситуації. А виявилося, що протягом п’яти років в Україні політичні еліти були безідейними як у відносинах між собою, так й у відносинах із Польщею. Економічну співпрацю і підтримку польських інвестицій над Дніпром заступили лонили “фрази про зміцнення стратегічного партнерства, “протягування” України на Захід та спокушування її євроатлантичною перспективою”, – писав він. Зазначив, що польська політика щодо України повинна більше конкретизуватися та спиратися на реальний діалог із теперішніми українськими політичними елітами. Якщо йдеться про націоналізм Західної України, то, на думку Залевського, “закриття очей” на це не принесло гордості Польщі. Депутат підказує, що Варшаві не треба так сильно позиціювати себе в ролі адвоката Києва на міжнародній політичні сцені, а будувати двосторонні відносини на прагматичній політиці, тобто більше шанувати свої інтереси в Україні.
“Польща не мусить полишати ідеї помаранчевої клаустрофобії, бо такої не було”, – відповідає М. Чех. Дилему “помаранчеві versus блакитні” розв’язали самі українські політики. “Теза Залевського, нібито Польща “з блакитними не говорила” – не є правдива”, – додає журналіст. Доказ цього: під час інавґурації Віктора Януковича на президента України найбільш численною закордонною делеґацією була саме польська. Він вважає, що надалі є актуальними слова публіциста паризької “Культури” Юліуша Мєрошевського, який говорив, що становище польського посла в Москві буде залежати від його колеґи в Києві. Після “помаранчевого” Майдану Росія побачила, що варто розмовляти з Польщею як з партнером, а включення Москви, а також Православної церкви у торжества в Катині стане великим переломним моментом.
Журналіст заявляє, що Україна як пострадянська країна не має в себе демократичних зразків, а державі бракує виконавчої системи – і це найбільш помітно під час кризи. Проте така проблема компетенцій на лінії президент-парламент існує не тільки в Україні, але й у Литві, Польщі, Словаччині чи Грузії. Якщо говорити про Варшаву як про адвоката Києва на міжнародній арені, то це існувало ще тоді, коли президентом РП був Александер Квасневський. Саме через нього, наприклад, Джордж Вокер Буш, тодішній президент США, зв’язувався з президентом України Леонідом Кучмою. “І виявляється, що сьогодні ситуація не змінюється, бо Янукович сам просив підтримки в питаннях західної політики у Качинського”, – говорить Чех. Проте, можливо, закритою вже є тема “спокушування України євроатлантичною перспективою”, про яку писав Залевський. Президент України хоче скасування декрету про включення української армії до структур НАТО.
“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}
