Мирон Сич, депутат Сейму РП ■ ПОДІЇ ■ 2010-04-14
Такої трагедії ніхто не міг сподіватися, тому зараз важко що-небудь сказати – там загинули мої близькі друзі, або знайомі, з якими я зустрічався майже кожного дня. Ще вчора ми всі разом були у залі сеймових засідань.
На той час, коли мали проходити Катинські відзначення, у мене була раніше запланована зустріч у Щецині у справах національних та етнічних меншин. На летовищі у Варшаві, коли ми вже були у зворотній дорозі, нам повідомили про цю трагічну вістку, неймовірність якої не дозволяла сприймати почуте.
Однак це була правда – загинули люди, безцінні для усієї Польщі, багато з яких також відзначилися у розвитку польсько-українських відносин, сприяли їх поглибленню, зичливо ставилися до перемін в Україні, до її незалежності та самостійності. Особистого значення Президента Леха Качинського у цьому плані також не переоцінити.
Зараз перед очима у мене обличчя та події – клубний колега Ґжеґож Дольняк, який заохочує депутатів до поїздки на Катинські відзначення, Лешек Дептула, з яким довго говоримо про українські справи, спільна праця з головою Міжпарламентської асамблеї України та Польщі Єжи Шмайдзінським, заступником якого в цьому органі я був, та багато інших. Бачу також Александра Щиґла, який відвідує наш ліцей у Ґурові-Ілавецькому, де згадує про свою маму – вона була українкою, пригадую собі прохання Себастіяна Карпінюка про допомогу у відтворенні його українських коренів. Розділяю також біль з близькими православного архієпископа Мирона Ходаковського. Того трагічного дня відійшли люди, без яких наш світ, не лише політичний, напевно буде іншим. {mosimage}
“Наше слово” №16, 18 квітня 2010 року {moscomment}
