Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №3, 2016-01-17
60 років українського організованого життя у Польщі
Серед українського активу найбільшою відповідальністю і стійкістю особливо вирізняються нині люди старшого віку. Вони тривають при своїй громадській праці для добра громади, не покидають її, як іграшку, при різних складнощах, не ображаються, як це іноді трапляється значно молодшим діячам. До нечисленного вже гурту українців на Вармії та Мазурах, які зазнали у своєму житті всяких гонінь, труднощів, а навіть образ, належить 78-річний житель Кентшина, уродженець Ульгівка на Томашівщині, Степан Сидор.
Попри вік, він безперервно головує ланці ОУП, а раніше УСКТ, в Ґенсиках Барцянської ґміни Кентшинського повіту. Далі робить усе, щоб ця ланка не лише існувала, але й активно діяла. При цьому він не забуває й рідного прабатьківського Ульгівка.
С. Сидор, як і його односельці-ульгівчани та інші примусово виселені з прабатьківських земель українці, зазнав разом з родиною найгірших страхіть Операції «Вісла», складних днів на вимушеному переселенні, різного роду гонінь. Проте він не здався, а навпаки, ще з більшим завзяттям, без побоювань, присвятив себе громадській діяльності на благо рідної української громади. Він працює для неї до сьогодні. Віддаючись повсякденній роботі, не забуває минулого, а навпаки, зберігає його в пам’яті.
Тепер набагато легше бути українцем
«Мій тато від перших днів засновування мережі УСКТ, активно включився в його діяльність, хоч, як хотілося тодішній владі, повинен боятися, бо ж пройшов страхіття концтабору в Явожні, куди його запроторила два роки після війни польська комуністична влада, – згадує пан Степан. – Як повернувся з засновницьких зборів ланки в Кентшині, хіба 1957 р., відразу заохотив мене включитися до громадської праці. І ми тоді з Михайлом Шиманським, який уже помер, поїхали по селах Барцянської ґміни, де численно жили українці. Це були Ґенсики, Барцяни, Таборець, Радоше, у яких ми записували всі українські сім’ї. Від цього починалося, а потім ще треба було переконувати людей, щоб не боялися…
Першу структуру вдалося закласти в Ґенсиках біля ґмінних Барцян, де жили майже самі українці, щойно 11 квітня 1976 р. На засновницькі збори приїхав, як пам’ятає С. Сидор, пізніший голова УСКТ Євген Кохан. На перших зборах було 42 людей з Барцян, Ґенсиків і Таборця. До правління вибрали п’ять осіб, а ланку очолив С. Сидор. Секретарем обрано вчительку української мови Лідію Лойко, скарбником – Михайла Шиманського, членами – Івана Воркуна і Петра Лозовського. Делеґатом на з’їзд у Варшаві став голова ланки. Через п’ять років кількість членів товариства збільшилася до 52 членів, з них 12 – шкільна молодь. Як правило, у ряди УСКТ записувалися по одній особі, але були й винятки. З родини Зельонків з Ґенсиків записалося шість осіб, Вальницьких – п’ять, Лозовських і Білих – по чотири… На кінець 1986 р. ланка нараховувала всіх членів 61.
«Мене вражала палка активність саме молоді, – каже С. Сидор. – Вона горнулася до громадської праці. У час засновування організації ми мали вже 28 передплатників «Нашого слова». Люди добровільно жертвували на фонд художніх колективів УСКТ, на будову українського гуртожитку в Білому Борі, на потреби бідних дітей в Україні, для потерпілих від повені на Закарпатті, для хворих на грип, на допомогу Євромайданові, на підтримку осиротілих дітей через війну на сході України. Перераховуючи на суми, а це була вагома допомога, треба зважити на те, що ці люди живуть у селах».
Нині ланка ОУП в Ґенсиках нараховує 27 членів, а серед них – 17 пенсіонерів, троє з яких мають понад 90 років. С. Сидор переконаний, що ніхто навіть не думає виписуватися зі структури. Кількість людей зменшується після відходу її члена у вічність.
«На жаль, нові члени не записуються, бо в селах майже немає молодих, – журиться С. Сидор. – Наймолодший член має майже півстоліття. Села вимирають, з цієї причини зменшується й кількість передплатників „Нашого слова”. Сьогодні з 28 передплатників залишилося тільки вісім. Молоді люди з сіл тікають до міст – до Кентшина, Ольштина, Ґданська, Варшави, а то й за кордон. ОУП мало б опрацювати центральну програму приєднування молоді і віднаходження її в містах. Якось-бо так діється, що молодь із сіл виїжджає, та в наших середовищах у містах переважно не появляється. Якщо нема її в церкві, у ланці, при різного роду ініціативах, то це означає, що ми, як українці, пропадаємо, і наше майбутнє не надто оптимістичне. Ніхто, крім нас самих, не подбає про те, щоб ми існували, зберігали нашу культуру, традиції, мову. Навіть у набагато складніших часах, під комуністичним режимом, нам це вдавалося. Тепер значно легше бути українцем. Тому я дивуюся практично поголовному жниву асиміляції. Від молодих майже не чути рідної мови. Менше й відповідальності. Коли комусь щось не подобається, або не виходить, залишає громадські обов’язки, як іграшку.
З віком минуле знову відживає
С. Сидор не перший ловить себе на тому, що майже сімдесятирічне минуле повертається до нього свіжими, немов учорашніми, картинами. Чи не щодня він бачить рідний Ульгівок, село Томашів-Люблинського повіту. Бачить, яким було це село тоді, хоч нині його такого вже нема. На узбіччі нинішнього Ульгівка залишилося кілька стареньких дерев’яних хатинок. Кілька років тому впала старенька школа, церкву розтягли. У повній руїні перебуває цвинтар предків, який потрапив під володарювання місцевої римо-католицької парафії Святого Максиміліана Кольбе. Цей занедбаний зруйнований цвинтар ввижається (постає в уяві – ред.) йому чи не найчастіше, немов кличе: «порятуй і пом’яни». Ще майже десять років тому, коли нащадки ульгівчан і колишні жителі села, яким ще дозволяло здоров’я, почали чи не кожного року їздити в рідні сторони предків, він задумав спільно з іншими вшанувати пам’ять тих предків, що там похоронені, і тих, котрі спочивають неомолені в безіменних могилах, розсіяних по світі. У планах було впорядкування кладовища і встановлення пам’ятника. Прихильними виявилися тоді місцеві пробощі. Один з них, ксьондз О. Панек, разом з групкою парафіян обгородив кладовище і почав про нього дбати. Інший, кс. Ф. Бугайчук, не мав нічого проти пам’ятника. Та їх доля склалася так, що обидва несподівано відійшли у вічність. Третій плебан, кс. проф. С. Тимош, посилаючись на парафіяльну раду, яка, мовляв, не погодилася, не дає свого дозволу на встановлення християнського пам’ятника християнам братньої Греко-католицької церкви, які жили на тій землі з діда-прадіда і першу церкву мали ще в кінці ХVІ ст. Не допомогло й звернення до Замойсько-Любачівської курії, яка відмахнулася від позитивного рішення ствердженням, про самостійне рішення парафіяльної ради. С. Сидор без страху їздив, пробував розмовляти, писав до пробоща. Та даремно.
«Мені не залишилося вже надто багато часу, а хотілося б відійти, ушановуючи моїх, наших спільних предків, серед яких є й герої, що віддали своє життя за нашу Вітчизну, – говорить сумно один з останніх ульгівчан. – Я був малою дитиною, коли нас виганяли з прабатьківської землі, з рідного села. Насамперед гнали до совєтів, а потім на другий кінець комуністичної Польщі, на «повернуті землі». Нас вирвали з корінням, а тепер хочуть замести сліди».
Він бачить ті часи, ніби це було вчора… Сидорів, як і більшість ульгівчан, спершу 1946 р. гнали до совєтського кордону.
«Понад двісті родин з Ульгівка, у тому й нас, 1946 р. поляки погнали на збірний пункт до Угнева, – згадує С. Сидор. – Звідти відправляли, як казали, в Радянську Україну, де нас мало чекати нечуване щастя. Було нас стільки, що всі не помістилися в товарних вагонах. Транспорт рушив, а кільканадцять родин, серед них і ми, залишилися ночувати. Пізно ввечері наші хлопці з УПА попередили мого батька, щоб ми були готові, бо вони нас будуть відбивати. І так воно сталося. Нас визволили на польський Великдень. Сказали тікати на північ, вказали села. Я був тоді десятирічним хлопцем. Тиняючись спершу по селах, які вказали наші визволителі, ми вирішили все-таки повернутися до рідної хати. Застали пожарище. Згоріло до тла все. Випустили тільки коня і корову. Тато знайшов її в сусідньому селі, у поляка. Він божився, що купив її. А кінь пропав. Довелося ходити до сусіднього села і майже жебрати, щоб пережити. Чекали жнив, а це ж був щойно квітень… Косили недозріле збіжжя, сушили його, мололи і їли спечені з цього «пляцки», бо на хліб це не надавалося… Не минув рік і знову насильне виселення – Акція «Вісла».
Сидори останніми з вокзалу в Кентшині потрапили у Барцяни. Без батька, якого комуністи запроторили до концтабору в Явожні, без майна, майже голі і босі. Перші дні і тижні – це був один жах і плач. Потім якось ситуація наладналася. Повернувся з Явожна майже немічний батько. Концтабір підірвав його здоров’я, батько незабаром помер. Степан хотів вчитися, але ж вдома залишилися одні жінки – немічна бабця, хвора мати, сестри… Довелося йти працювати на будову за помічника бригадира. Та прийшов виклик будувати протягом півроку Нову Гуту. Молодого Сидора, який не міг залишити родину, урятувала школа, до якої його прийняли завдяки тому, що на свідоцтві з Ульгівка мав самі п’ятірки й одну четвірку. Потім почав працювати в бюро Барцянської ґміни, сільськогосподарських кооперативах і знову у ґмінних установах, аж 1997 р. вийшов на пенсію. Та активним залишається досі. Нещодавно опублікував книжку про Барцянську ґміну. Надалі активно працює в ОУП. Як член Ради Ольштинського відділу він завжди присутній на засіданнях. Відповідальність і любов до громадської праці передав дітям. Син Андрій очолює кентшинську ланку ОУП, продовжуючи батьківську справу на благо рідної громади. ■
