Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №36, 2013-09-08
Українське дипломатичне відомство демонструє повний брак почуття національної гідності. За час існування України як незалежної держави її Міністерство закордонних справ можна було вважати ще більш-менш притомним та адекватним. На його чолі в різний час стояли Геннадій Удовенко, Анатолій Зленко, Борис Тарасюк, Арсеній Яценюк, Петро Порошенко, Костянтин Грищенко, Володимир Огризко. Поєднує цих різних за віком і політичними уподобаннями людей одне – відданість Україні та патріотизм. Саме дипломати першими у владних шерегах відверто підтримали Помаранчеву революцію. На плечах МЗС була нелегка підготовка всієї документації євроінтеґраційних починань України; варто зазначити, що нерідко вони мусили видавати бажане за дійсне, щоб лишень цей процес не зупинявся.
Іншою, зворотною стороною медалі праці українського МЗС є те, що навіть найкраще міністерство в поганенькому державному механізмі виглядає гірше на тлі аналогічних відомств сусідніх успішніших держав. Звідси й претензії до його праці, що їх висувають, зокрема, й організації українських громад за кордоном: сайти посольств, де якісь зміни настають з періодичністю раз на квартал, приписування собі заслуг, які стали результатом діяльності цілком інших людей, «совєтський» стиль ведення діалогу – «я тут начальник, а ви ніхто» тощо.
Інститут міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка, який готує кадри для МЗС, вважають одним з найпрестижніших. Тому нерідко вчаться там молоді люди, яких туди влаштували багаті батьки, бо «так треба», натомість у результаті маємо неосвічених, але дуже гонорових «дипломатів». Основою поведінки таких кадрів є повний брак ініціативності при безумовному підпорядкуванні керівництву, що притаманне українським чиновникам та бюрократам і є справжнім бичем українського державного організму.
Останній фактор є однією з визначальних причин того, що українське МЗС украй в’яло та з недолугістю реаґує на випадки антиукраїнських висловлювань, поведінки, дій з боку іноземців чи іноземних структур. Трапляються ще й моменти, коли МЗС не знає, не усвідомлює, що реаґувати ТРЕБА. Іноді складається враження, що в міністерстві – нікому читати новини, а якщо хтось і читає, то тільки ті, що передруковані російськими ЗМІ чи прийшли з-за російського кордону. Бо антиукраїнських випадів є багато, і відчутна виразна тенденція до наростання їх валу. Що й не дивно: якщо Київ, потупивши очі, мовчить, значить, на цьому можна грати й далі – кпити з українців, з їхньої мови, з національних символів та взагалі з факту існування України як такої.
Українці в Польщі добре запам’ятали хамські висловлювання Куби Воєвудзького та Міхала Фіґурського щодо українок. Згадаймо один лишень промовистий факт, пов’язаний з цим скандалом. Куба з Міхалом «пожартували» 12 червня 2012 р., а офіційна заява українського МЗС з вимогою перепрошення прозвучала 21 червня, тобто більше ніж через тиждень. Галапагоські черепахи, напевно, швидше зрозуміли б про що йдеться. В ефірі російського Першого телеканалу 13 квітня ц.р. ведучий кулінарного шоу «Смак» Іван Ургант промовив, покроївши салат: «Я порубав зелень, немов червоний комісар мешканців української дєрєвні»; його напарник йому підіграв, зішкрібаючи ножем те, що залишилося: «Я струшую рештки жителів».
Цього разу МЗС було швидшим, роздумувало «лише» три дні, але й то після хвилі обурень в українських ЗМІ та соціальних мережах. Один з лідерів партії «Батьківщина» Микола Томенко особисто звернувся до МЗС з вимогою прореаґувати. На його думку, МЗС у принципі не мало б чекати подібних звернень, щоб реаґувати на такі антиукраїнські речі, які відбуваються в російському телебаченні. Заява МЗС була оприлюднена 16 квітня. Ургант вибачення просив, спершу жартуючи, потім серйозно. Але перепросини не переважать сказаних слів. Українська співачка Анастасія Приходько, яка свого часу виступала за Росію на «Євробаченні», порадила Ургантові «засунути їх, куди, сам знаєш»: «Я сподіваюся, що твій туалетний, низькоінтелектуальний гумор будуть слухати тільки вдома! Дай Бог, щоб тебе більше в Україну не кликали!» Вартість подібних «перепрошень» оцінив український шоумен Сергій Притула, показавши умовно Ургантові середній палець прямо в ефірі і промовивши: «Вань, вибач!»
Коли бас-гітарист американської панк-групи Bloodhound Gang Джаред Хасселхофф на концерті в Києві 3 серпня помочився на синьо-жовтий прапор, українська влада заборонила йому в’їзд до України на 5 років. У випадку гурту ґлобального рівня це те саме, що сказати: «До побачення за 5 років», раніше й так новий тур американців до нашої країни не дібрався б.
А от із цілком поважним випадком, що призвів до смерті кількох людей, Київ досі не може нічого утнути. В липні 2013 р. в Азовському морі катер берегової прикордонної служби Росії пішов на таран українського рибальського баркасу (катера — ред.), внаслідок чого загинули 4 українські моряки. Єдиного, хто вижив, Олександра Федоровича росіяни забрали з собою, і він досі перебуває «на лікуванні» в Росії, де його обвинувачують у браконьєрстві. Єдине, на що спромоглося МЗС України, це беззубо запропонувати спільне розслідування. Аж ні: росіяни самі взялися за «порушення правил кораблеводіння».
Характерна тенденція: там, де влада проявляє м’якотілість та безхребетність, активно себе показує суспільство. З недавніх прикладів: коли російський актор Олексій Панін після невеликої автопригоди в Криму почав ображати кримського татарина, – з яким зіткнувся, говорячи «вас тут Сталін 1944-го не добив», а потім за кілька хвилин розійшовшись, почав доводити, що Крим – то не Україна, і взагалі «спитайте будь-якого кримчанина, чи вважає він себе українцем? Тільки кримчанину не кажіть, що він українець», – то представники кримськотатарської організації Меджліс зажадали депортації Паніна, перепрошення від нього не прийняли. «Він звик, що російське законодавство, можливо, не притягує до відповідальності людей, які називають людей не російського походження „особами кавказької національності”, вживають різного роду ксенофобські чи расистські вирази», – заявила прес-секретар Меджлісу Лілія Муслімова. А в Євпаторії, де Панін мав грати у виставі, директор місцевого театру змусив трупу замінити Паніна. Згаданій американській групі Bloodhound Gang українські хакери зламали сайт, а це вже могло й допекти кривдників українського прапора.
Оцінюючи таку схильність, московський політолог українського походження Андрій Окара прокоментував: «Різниця української та російської реальності показала, що в РФ головним суб’єктом існування є держава, а в Україні – народ і суспільство, у той час коли держава усього боїться». Що краще – сильніше суспільство чи сильніша держава? Ліпше не задавати такого питання, лишень українська влада постійно дає цьому приводи. ■
