Дмитро Пожоджук ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-09-22
{mosimage}
Боги людям відкрили не все. У пошуки подавшись, люди самі пізнали немало.
Ксенофан Колофонський
Велике творіння мистецтва неможливо осягнути сповна, коли не довелося пізнати, як воно творилося.
Ервін Чаргафф
Посеред степу широкого громадяться козацькі вежі. Поміж ними мчить, як вихор, козацьке військо на баских конях. Попереду, на гнідому коні, сам гетьман.
На мить – переносишся в історію нашого народу, нашої козацької держави. Весь оцей екскурс в минуле створила українська мисткиня Марія Петрів не на полотні, не в кераміці чи різьбі, а за допомогою звичайнісінького гуцульського сира. Бо саме оці сирні скульптурки коників з вершниками і повертають нас в історію, викликають подив і захоплення в численних відвідувачів її виставок та майстер-класів.
Народилася Марія Кіщук 22 серпня 1968 р. в гуцульському селі Ясіня на Закарпатті. Однак як тільки дівчинці виповнився один рік, родина переселилася в інше гуцульське село Брустури (Брустурів) на Галичині. Там пройшли дитячі та дівоцькі роки майстрині. Там 1985 р. вона закінчила середню школу, там зустріла своє кохання – Василя Петріва, і 1988 р. вийшла за нього заміж.
Опинилася в полоні домашніх клопотів, разом із чоловіком утримували добру господарку – тому вільного часу ой як бракувало! І все таки, як учинялася вільна хвилина, бралася за вишивання. То рушники мережила, то скатерті чи сорочки. І все споглядала з цікавістю, як до сусідки Марії Матійчук учащали гості: то журналісти, то художники чи школярі, а найчастіше – туристи. Бо була вона на той час визнаною майстринею з виготовлення сирної іграшки в усіх карпатських горах.
Сталося так, що М. Матійчук була нанашкою (хресною мамою) В. Петріва, тож запрошувала до себе на вечорниці й Василеву дружину Марію, мовляв, хай бере своє вишивання: та буде вишивати, а Матійчучка буде ліпити сирних коників. Удвох буде веселіше, будуть собі гуторити, оповідати різні бувальщини.
– Отак сиджу я й вишиваю, – пригадує Марія Петрів, – а нанашка ліпить сирні фіґурки і нібито сама до себе приказує, як те й те треба робити, щоб звернути мою увагу на процес виготовлення. Дає для мене своєрідний майстер клас (як тепер модно говорити). Я з зацікавленням спостерігала за кожним рухом нанашки, бувало, що й голкою палець уколю, бо ж очі на ліплення більше зосереджу, ніж на вишивку. А одного разу Матійчучка й мовить: “Ци не пора б і тобі, Марічко, спробувати щось виліпити. А раптом вийде…”. Ото я й приклалася і виліпила першого коника. Нанашка похвалила. Але треба було ще упряж зробити, щоб того коника осідлати. Це вже в мене не виходило. Та пройшов час – і я опанувала й це. Матійчучка не була лукавою. Вона виявилася доброю учителькою. А ще почала мене брати із собою на виставки. Я коло визнаної мисткині почувалася, немовби на конi…
Здається, ніби й просте це ремесло, а потребує стільки уваги, пильності. Треба пантрувати (уважно пильнувати – ред.), щоб молоко було свіжим і як його ставити, ґлєджіти (робити сир за допомогою ґлєґу, тобто вмісту шлунка маленького теляти, яким підквашують молоко – ред.) та пильнувати, аби сир не перекис. Попервах М. Петрів і сир могла витратити марно, не зробивши бажаної фіґурки, і пальці обпекти: бо коника треба ліпити, поки сир не вистиг. А коли вже виріб готовий, то закріплює його майстриня в соровиці (солена вода, яку чоловік набирає в Космачі в соляному джерелі). Великий коник із вершником може стояти в соровиці всю добу. Тоді він не пліснявіє і дуже смакує із пивом. Зараз майстриня має багато замовлень до львівських ресторанів на коники із сиру. А ще горяни купують в неї коники або для освячення на Великдень – разом із паскою, або на традиційні гуцульські весілля.
М. Петрів великого коня може виготовити за 3-4 години. Сирні іграшки вона виготовляє вже двадцять два роки. За цей час виготовила їх декілька тисяч. А її наставниця Марія Матійчук почала виготовляти сирну іграшку із тринадцяти років і вироблювала їх аж до вісімдесяти років. За ці літа зробила стільки, що вистачило б на вантажну машину.
Сьогодні вже немає мудрої порадниці – нанашки М. Матійчук. Відійшла у засвіти. Її справу впевнено продовжує в Брустурах на Івано-Франківщині М. Петрів, якій 23 червня 2009 р. Указом президента України Віктора Ющенка присвоєно почесне звання “Заслужений художник України”. 2009 р. вона стала також членом Національної спілки народних майстрів України.
Марія Петрів любить свої роботи, вона вкладає в них свою душу. Часто за роботою приспівує:
Один вівчар пасе вівці,
Другий ватагує.
Він наробит калачики
Та й нам подарує.
Він наробит калачики
На білі платині:
Буде дівкам дарувати
Як малі дитині…
Мисткиня виготовляє сирні калачики для молодят на весілля, які вони собі прив’язують стрічкою до руки; або на Водохреща гуцули обв’язують сирними калачиками коновочки чи дзбаночки, у яких несуть святити воду. Однак більше уваги вона приділяє творчим роботам. Цікавими є її композиції із сиру “Попід горою козаки йдуть”, “Гуцулка пасе курей”, “Танець “Гуцулка””, “Троїсті музики”, “Трембітарі”, “Плотогони”…
Сьогодні в М. Петрів уже є свої послідовники, а серед них – Світлана Юряк, Микола Грималюк, Марія Петращук… Вона давала майстер- клас з виготовлення сирної іграшки в Києві, була лауреатом Міжнародних фестивалів “Великдень у Космачі”, Міжнародних гуцульських фестивалів у Рахові, Путилі, Верхньому Ясенові…
Численні грамоти, дипломи – це відзнака за працю. Зараз художниця виношує задум створити музей сирної іграшки, у якому розмістилися б її роботи: були б вони доступними для огляду і туристам, і школярами. А ще в цьому музеї було б відділення, присвячене М. Матійчук – її улюбленій учительці, адже нанашка залишила свою спадщину учениці.
День вересневий наповнювався осінньою позолотою. Вітрець погойдував павутиння бабиного літа. Гупали яблука та груші в садах. На обійсті в Петрівих зранку юрмилися люди. Тут відбувалися хрестини – народилася доня. Нарекли Хрестинкою! Хай буде їй доля доброю і хай росте здоровою! Може, коли виросте. перейме секрети майстерності в матері і буде виготовляти сирні іграшки. А поки що, ліпить мама коника для доні. Щаслива мати, бо продовжується рід.
Як будете в Брустурах, шановні читачі, не минайте оселі заслуженого художника України М. Петрів. Вона подарує вам радість своїми унікальними творами, наповнить вашу душу красою, яку черпає з довколишніх гір та з історії свого роду й народу.
“Наше слово” №39, 26 вересня 2010 року{moscomment}
