Марко Сирник ■ ПОДІЇ ■ 2008-10-17
{mosimage}
Знайти на карті Польщі невеличкий Білий Бір не так вже й складно, якщо знаєш, що треба його шукати у Щецинецькому повіті Західнопоморського воєвідства. Однак ця місцевість, здається, стала феноменом світового навіть рівня, бо її знають не лише в Польщі та Україні, а також в інших країнах Європи, а то й за океаном. А свою добру славу згадане містечко завдячує українцям і українській школі.
Цьому освітньому закладу, який постав 1958 р., саме виповнюється 50 років. За весь цей час школа пережила багато важких моментів. Не раз ставилася під сумнів навіть доцільність її існування. Про те, наскільки небезпека закриття школи була реальною, хай свідчить такий факт: на зламі 50-60-их років минулого століття було створено кілька українських початкових шкіл (у Білому Борі, Чахові і Тшенсачі на Західному Помор’ї, Ярошівці в Нижній Сілезії, Сонґнітах та Банях-Мазурських на Ольштинщині), а до сьогодні існує лише школа в Білому Борі.
Деякі факти з життя білобірської школи варто собі нині пригадати. Безперечно, дуже важливою подією (не лише для школи) було надання їй 1961 р. імені Тараса Шевченка. Того ж самого навчального року (1961/1962) запрацювали всі сім класів. Отже стала вона, так би мовити, повноцінною школою.
Проте наприкінці 60-их рр. вже з’явилася перша загроза її ліквідації – момент, пов’язаний зі шкільною реформою (до речі, шкільні реформи у Польщі чомусь завжди завдавали лиха українським освітнім закладам). Нагадаймо: почався тоді процес ліквідації малих і творення т.зв. збірних шкіл (як правило, у ґмінах). Додатково, нашим початковим школам запропоновано об’єднуватися з польськими в один шкільний комплекс. Спокуса була велика – перенести навчання до нових, світлих, добре оснащених будинків, чи надалі існувати самостійно і клопотатися буквально про все. Однак таке об’єднання ставило під загрозу національно-патріотичний аспект виховання та створювало небезпеку поступової ліквідації українського шкільництва. Тодішні керманичі української школи в Білому Борі вирішили й надалі працювати самостійно, як окрема адміністративна шкільна одиниця. І, як бачимо сьогодні, це було єдино правильне рішення.
Сімдесяті роки минулого століття в Польщі – це час, коли державна адміністрація дуже міцно почала наголошувати на мононаціональності держави. Ті роки для українського шкільництва означали майже повний занепад. Ней-мовірні проблеми мали пункти навчання української мови. Майже ліквідовано українські класи у Ґурові-Ілавецькому. Були теж спроби знищити і шевченківську школу в Білому Борі. Нібито для добра дітей, звичайно, адже ж не могли вони вчитися і мешкати в таких жахливих умовах. Хоч це і правда, однак виникає питання: чому забракло грошей на ремонт гуртожитку і школи? У серпні 1979 р. санітарно-епідеміологічна станція видала рішення про закриття приміщень школи, уроки треба було перенести до Початкової школи № 1 у Білому Борі. Українські діти могли вчитися тоді щойно на третю зміну.
І ще війна за гуртожиток: у 1983 р. інспектор праці наказав закрити його приміщення. Дітей мали перенести до гуртожитку рільничого технікуму. Тодішня директор шевченківської школи І. Дрозд відмовилася виконати це рішення і взяла на себе повну відповідальність за безпеку учнів. Врешті білобірчани й цю війну виграли. Вибороли згоду на побудову гуртожитку, спортивного залу, помешкань для вчителів та ремонт шкільного будинку. У травні 1988 р. Міністерство освіти виділило на ці потреби деякі кошти. Решту грошей дарували українці з усього світу. Бо шевченківська школа ніколи не була школою лише для білобірських українців, тут навчалися колись діти з усіх куточків Польщі, починали своє навчання і бурсацьке життя навіть з першого класу початкової школи. І саме вони найкраще відчули, чим так насправді була акція виселення 1947 р. та які наслідки вона мала для нас.
Зараз українська школа в Білому Борі – це повний загальноосвітній комплекс. Тут працюють початкова школа, гімназія та ліцей. Школа стала вже понадреґіональною: українські діти приїжджають навчатися до Білого Бору з Битова, Валча, Щецинка, Старґарда, Члухова, Колобжеґа, Слупська, інколи з Кошаліна чи М’ястка. Так українські діти з родин, розсіяних по всій країні, вивчають і надалі наслідки акції “Вісла”. Але теж нові покоління українців у Польщі вивчають мову, географію, історію та традиції свого народу. І несуть славу своєї школи, багатство української культури далеко поза межі невеличкого містечка Білий Бір.
Пишатися школа має чим. Її художні колективи цінують скрізь, де вони виступають: у Польщі, Україні чи в інших країнах. Гурток живого слова не раз захоплював (і хвилював) глядачів, представляючи найважчі моменти з нашої історії, а рівень навчання тут – вищий від загальнопольського, зокрема в гімназії та ліцеї.
Ювілярам, звичайно, складають побажання. Що можна зичити школі? Наступних півстоліття і щоб воно було спокійне, творче і безпечне. А українській школі додатково, мабуть, слід побажати, щоб ніколи не забракло їй учнів, мудрих учителів і катехитів. Хай вашою проблемою будуть не гроші і не кількість дітей, а лише дидактичний процес і рівень навчання.
“Наше слово” №42, 19 жовтня 2008 року {moscomment}
