Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №42, 2015-10-18
Описані в попередніх числах «НС» події вересня-листопада 1914 р. в околиці Перемишля – це лише невеликий фраґмент воєнної і біженської драми. Вона захопила не тільки Східну Галичину, але й Західну, тобто історичну Малопольщу. В листопаді російські війська були вже навіть під Краковом, відтак, під кінець грудня лінія австрійсько-російського фронту на північ від Карпат стабілізувалася на Дунайці. Краків також був фортецею, отож австрійське командування, сподіваючись її облоги, застосувало такі самі заходи супроти населення, як у Перемишлі. Внаслідок цього 1915 р. кількість мешканців Галичини і Буковини, які були виселені з наказу війська або втекли з території воєнних дій, досягла 450 тис. осіб. Більшість з них опинилася «без даху і хліба».
У серпні 1914 р. уряд у Відні вирішив, що особи, евакуйовані на основі розпоряджень адміністрації і війська, мають право на державну підтримку. Їм призначено щоденну допомогу: 1 корона – для дорослих і 60 галерів – для дітей (обраховано, що це прожитковий мінімум). Коли виявилося, що, крім «леґальних» переселенців, з’явилися й «самовільні» втікачі, право на допомогу отримали й вони, однак уже зменшену на третину. Через якийсь час підтримку для обох категорій зрівняли, при чому, як легко здогадатися, до меншої суми. Отже, 45 ґрейцарів, тобто 90 галерів на день, про які згадувала виселенка з-під Перемишля, було ще непоганою сумою.
Проблему переміщення біженців спочатку вирішували таким чином, що їх організовано в національні групи й розіслано до коронних країв, які входили до складу австрійської частини монархії Габсбурґів. Тамтешня влада визначала місцевості, до яких мали потрапити біженці, а кошти на їхнє утримання передавали ґмінним управам. Останні діяли по-різному, адже частина ґмін просто збувалася клопоту і свою роль обмежувала тільки виплачуванням для біженців грошей, надісланих з Відня. Інші допомагали, організовуючи житло у ґмінних будинках (безплатно або за частковою оплатою), деякі віддавали біженців на утримання місцевому населенню, а навіть т.зв. «ричалтовим» підприємцям.
Такий підхід виправдувався у випадку таких біженців, як Кульчицькі чи Стебельські. Інтеліґенція, якщо не була навіть добре фінансово забезпечена, все ж вона була обізнаною зі світом, знала німецьку мову й могла собі порадити в чужому оточенні. У випадку біженців-селян, хоч вони й були більш призвичаєні до важких умов, описана система вже не давала ґарантій забезпечення їхніх мінімальних потреб. А ситуація, коли ґміна віддавала їх комусь на утримання, часто ставала приводом до зловживань. У газетній статті цього часу читаємо: «Біженець ставав залежним від доброї волі і сумління індивідуума, в руки якого потрапив. Траплялося, що „ричалтовий” підприємець хотів надто багато заробити на людській недолі й харчував біженців майже відпадками. Бувало й таке, що альпійський селянин уважав галицького парубка чи дівчину, яких йому віддали на утримання, робочою худобою: брав державні гроші на харчування людини та ще й примушував її до безплатної праці у своєму господарстві. Частим було й таке, що матері з дітьми, які отримували на руки цю невеличку допомогу, в чужому для себе оточенні, не знаючи мови й місцевих відносин, не вміли собі порадити і ставали жертвою визискувачів та шахраїв».
Контроль і викорінення цих зловживань були практично неможливими в умовах розпорошення переселенців. Крім того, розміщення щораз більшої кількості біженців ставало з дня на день важчим також унаслідок недоброзичливого ставлення населення. Тому австрійський уряд вирішив створити табори, у яких біженці були б поселені у спеціально для них побудованих бараках з застосуванням національного принципу. Перші табори для українців почали будувати в Каринтії (у Вольфсберзі і Санкт-Андре) та в Стирії (у Санкт-Міхель), отже у Східних Альпах. Відтак був збудований величезний, розрахований на 30 тис. осіб, з часом розширений табір біля Ґмінду в Нижній Австрії, куди перевезено частину біженців з уже заповнених менших таборів та раніше розкинутих по різних місцевостях.
Виселенці з Перемищини опинилися переважно в таборі біля Вольфсберґа. Цей табір постав найраніше. Там 26 бараків збудовано вже в першій половині листопада 1914 р., а весь табір був готовий на початку грудня, коли перебувало в ньому 6,5 тис. біженців. До кінця місяця їх кількість зросла до 7,5 тис. осіб, було це практично ціле містечко. Його житлову частину складали 62 дерев’яні бараки розміром 25 на 10 метрів, які могли помістити по 140 осіб. У грудні-січні також збудовано тут церкву. Крім духовної, біженці мали постійну медичну опіку, в тому числі трьох кваліфікованих лікарів. Діяло поштове відділення, крамниця. У співпраці з українськими організаціями у Відні відкрито читальню «Просвіти», а для дітей – школу. Отже, з формального й технічного боку табір був улаштований непогано, що великою мірою було заслугою президента Каринтії Альфреда Фріс-Скене. У спогадах духовного пастиря біженців у Вольфсберзі о. Йосипа Іванця він постає не лише високопоставленим урядовцем, але й благодійником, який особисто перевіряв стан організації табору та намагався допомогти залагодити найнеобхідніші потреби – багато біженців не мало взуття й одягу, потрібного в холодну пору в реґіоні поміж альпійськими хребтами.
Поки всі організаційні заходи, які мали створити біженцям задовільні умови, доведено до кінця, морози і хвороби зібрали чимале жниво. «Зимові місяці з 1914 на 1915 р., – писав о. Іванець, – були для наших виселенців найтяжчі: за 4 місяці померло около 400 душ, переважно дітей. Рідко коли був день без мерця, зазвичай кілька, а то й кільканадцять денно, а вже найбільше дітей забрала пошесть кору і застуда. Були мами, у яких померли всі діти – а було їх не кілька, з десятки тих непоборних, тих українських Ніоб, переживання яких так глибоко відчула і так вірно передала віршем М. Підгірянка в поемі „Мати Страдниця”. А було знов і так: померла мама – не одна, а багато їх, і оставила круглих сиріток; і назбиралося їх в р. 1915 звиж 70-ти. Позбирали їх до окремого бараку, дали окрему опіку і значно кращий харч і назвали „Kinderheim”. Під кінець грудня 1914 р. чергова група біженців привезла ще й висипний тиф. На щастя, хоч табір не був вільний від signum temporis тамтої доби – платтяних вошей, що цей тиф розносили, вдалося запобігти масштабній трагедії. Проте, хоч пошесть згасла щойно в травні, то померло від неї „лише” три десятки людей».
Отже, обслуга табору, зокрема медична, зі своїми обов’язками справлялася зовсім непогано, все ж людям приходилося тут жити в постійному дискомфорті. Вони опинилися у свого роду полоні: на чужині та ще й стиснені в напівзакритому таборі (щоб у будь-яку сторону перейти через браму, треба було показати військовим охоронцям спеціальний пропуск), до того й вістки з рідних сторін приходили тільки погані. Як читаємо у спогадах: «Тяжкі переживання в зневірі і безнадійності з глибокої депресії задля побід російської армії звершив упадок Перемишля. Для всіх виселенців, а перш за все для перемишляків, був це дуже тяжкий удар, який, здавалось, раз на завжди розтрощував і припечатував всі наші надії-сподіваня на краще завтра».
Ситуація дещо покращилася з приходом весни. У таборі з’явилися аґенти, які набирали робітників до сезонних робіт та організували виїзд кількох партій чоловіків по 200–300 осіб; дехто ходив також на роботу в ближчій околиці. Отак принаймні для частини біженців закінчилося вимушене «байдикування» й сидіння на мінімальному державному утриманні. Менш оптимістичною зміною ситуації була мобілізація військовозобов’язаних чоловіків до австрійської армії. Неначе в заміну привезено кількасот звільнених в’язнів Талергофа, які не мали куди повертатись. Почали тоді з’являтися позитивні вістки з фронту.
«З весною, – писав о. Іванець, – коли останні наступи російської армії в Карпатах заломлювалися, австрійська преса (ми читали „Grazer Tagepost”) заповідала заздалегідь наступ „нашої” армії. А коли прийшов маєвий пролом під Горлицями, то мабуть ніхто так не радів з кожного воєнного комунікату, як наші виселенці; а вже хіба найрадіснішим днем був день відзискання Перемишля. Коли прийшов вечером телеграфічний комунікат „Przemysl genommen” (Перемишль взятий – Ю.Г.), тоді ціла оселя, заалярмована трубкою, зібралася на площі під поштою і тут з балкону торжественно оповіщено радісну вістку комунікату. Люди з радості скакали, як діти, обіймалися, плакали. Перемишляки і люди з сусідних сіл мріяли, числили, скільки то їм ще прийдеться ждати – та не так-то легко склалося, як гадалося. Довгі не тижні, а місяці прийшлося ждати на той ожиданий день повороту домів».
Першими суспільними категоріями, які могли залишити табір уже невдовзі після повернення під австрійський контроль Перемишля, Львова і більшості Галичини, були священики й інтеліґенція. Іншим прийшлося чекати аж до січня 1916 р., а напевно й довше, адже селянам, будинки яких були спалені, повертатись узимку було б безглуздям (у кращій ситуації були люди, вивезені з уцілілих сіл всередині оборонного кільця Перемиської фортеці, як хоч би зі згаданих попереднім разом Корівників). Але поки біженці могли рушити у свої села, у таборі влітку 1915 р. почалися ще захворювання на черевний тиф, який зібрав черговий смертний ужинок, особливо у перших днях пошесті, коли більшість хворих помирала.
Після того, як австрійсько-російський фронт стабілізувався у східній частині Галичини, кількість мешканців табору постійно зменшувалася, але це лише частково покращувало умови життя. Чим довше тривала війна, тим важчою ставала економічна ситуація і росли труднощі з апровізацією, що відбивалося й на стані здоров’я біженців. Коли 1917 р. табір біля Вольфсберґа був ліквідований, на спеціальному цвинтарі, улаштованому на схилах гірського хребта Коральпе, який височіє над містом, залишилося більше як 900 українців, переважно дітей (дві третини всіх померлих). З другого боку, були й такі діти, які тут народилися. А те, скільки з-поміж мешканців табору в Альпах почало свою біженську драму на Карпатському Підгір’ї над срібнолентим Сяном і скільки змогло на його береги повернутися, ще одна сторінка нашої історії, яка чекає свого дослідника. ■
