Євгенія Коляда ■ ПОДІЇ ■ №1, 2016-01-03
У моєму рідному місті Херсоні досить довгий час тема війни була під неофіційним табу. Навіть після подій Майдану більша частина населення не змінила своїх поглядів, складалося таке враження, ніби суспільна думка розділилася навпіл і кожна зі сторін цієї барикади ладна була закидати камінням інакодумця за будь-який вияв своєї позиції. Тож заради уникнення другої (внутрішньої) війни довелося погоджуватись на компроміс: «я мовчу і ти мовчи, політика – це тема суперечок на кухні». Звісно, були спроби з боку представників інтеліґенції та марґінального мистецтва якось витягти суспільство із зони комфорту, змусити людей слухати й чути, хай навіть крізь скрегіт зубів. Улаштовувалися культурні заходи, флеш-моби, так звані «круглі столи», друкувалися альманахи. Але біда провінційного мистецтва в тому, що ним цікавляться лише ті ж таки провінційні митці. Для людини, яка дивиться новини за вечерею, війна – це політика, у кращому випадку – чужа смерть, але не як проблема, яка стосується безпосередньо її, цієї людини. ЗМІ, як посередник, створюють бар’єр між людиною і джерелом небезпеки. Телебачення – це шоу, мої рідні в безпеці. І слава Богу!
Після анексії Криму крига скресла. Пам’ятаю, як у моїй гімназії вчителі з кафедри гуманітарних наук збиралися на великій перерві пити чай та обговорювати одвічне питання «Що робити?». Активні учні сперечалися, спираючись на позиції та арґументи своїх батьків. На шкільному рівні проводилися «превентивні» заходи: ремонтували укриття, проводилися інструктажі на випадок «екстремальної ситуації». Для підтримки бойового духу щодня співали гімн і це ще більше видавало загальну розгубленість. «Своїх» ніхто не слухав, телебаченню вже не довіряли, Інтернет лише поширював суперечності. Кожний мав сам робити висновки, але наосліп, бо жоден факт не викликав достатньої довіри, щоб на нього спиратися.
Про що я тоді думала, одразу не скажу, пам’ятаю лише загальні факти. Боячись зробити помилку, я була скоріше спостерігачем, пасивним учасником творення історії. Саме на той час, кінець грудня 2014 р., припала подія, яка визначала дальший вектор моїх поглядів. А почалося все з того, що до міста приїхав Сергій Жадан з читкою. Звісно, така подія викликала ажіотаж і стовідсоткову присутність місцевої інтеліґенції. У день зустрічі я також отримала омріяний автограф, а потім о десятій вечора пролунав дзвінок від мого колеги з ФРІ (фонд реґіональних ініціатив) Толика Соловйова: «Завтра о п’ятій ранку біля „Скіфії”». З Жаданом на блокпост, є вільне місце в машині. Їдеш?» – «Їду».
О пів на п’яту я чекала біля Телерадіокомпанії «Скіфія». Саме пішов сніг, уперше за весь грудень, і в поєднанні з передчуттям «пригоди» доводив мене до щенячої радості. Жадан спізнився на пів години. З ним був отець Сергій та його 10-річний син. Вони втрьох поїхали у зношеній білій «дев’ятці» («Лада» ВАЗ 2109 – ред.) з пікапом, а ми зі знімальною групою і Толиком супроводжували їх у теплому мікроавтобусі. Через три години ми дісталися до першої зупинки – Чангар.
В’їжджаючи в засніжений двір, минаючи бронетехніку під брезентами, натягнутими на залізні опори, я вперше гостро відчула реальність, яка довгий час ніби проходила повз. Це вже була не екскурсія, це було життя.
Нас зустрів вартовий з червоним обвітреним обличчям та сірими, ніби сталевими, очима і провів по дерев’яній кладці в панорамну цегляну споруду, схожу на ангар чи покинутий склад. Всередині було так само холодно, як і ззовні, віконні рами залиті будівничою піною від протягів, однак в даху були помітні дірки, крізь які час від часу пролітали сніжинки. Підлоги як такої не було, на голій землі у два ряди вздовж усієї споруди розмістилися бліндажі (укриття улаштовані на бойових позиціях – ред.). На канатах висіла випрана білизна, зі стель стирчали алюмінієві труби від буржуйок, біля однієї з палаток стояв самотній умивальник. Вода, звісно, крижана. На протилежній стіні, завішаній чорним брезентом, були пришпилені дитячі листи і малюнки. Це мене трохи збентежило, бо на той час я була впевнена, що насправді такі «подарунки» мало чим допоможуть людині, якій не завжди вдається нормально поїсти. І вже потім у приватній розмові один з тамтешніх військових якось мрійливо сказав мені: «Тут взагалі інша реальність. Дуже цінуєш усе, що пов’язано з тим світом, домом та спокоєм. Виходиш зранку вмиватися, а вода затхла і холодна, як смерть. Думаєш: нащо воно мені треба? Я ж нічого не зробив, чому я маю за все це віддуватися (нести відповідальність – ред.)? А потім бачиш ці малюнки і тобі ніби стає тепліше. Ти знову розумієш, навіщо ти тут». Узагалі відчуття чіткого усвідомлення своїх дій там висіло в повітрі. Ти приміряєш тягар місії і стаєш на голову вищим від самого себе. Просто тому, що ти тут і всім своїм виглядом демонструєш підтримку і вдячність за подвиг, на який сам би, мабуть, не наважився.
Далі була біганина з розвантажуванням пікапа. Виявилося, що головною метою поїздки були не вірші, а макарони, чай, цукор, термо-білизна, телевізор та ще багато корисних подарунків від Жадана та отця Сергія. Знімальна група записувала інтерв’ю, Толік знімав усе на «дзеркалку» для блогу, Жадан курив і слухав прості слова вдячності від офіцера – без усмішки, але і не без задоволення. Я нав’язалася до отця Сергія в помічники. Поки тягали пакети, зав’язалася розмова, після якої я назавжди змінила своє уявлення про духовенство. До цього я вважала церкву місцем збору пенсіонерів, щось на кшталт поліклініки чи пошти. Але отець Сергій виявився людиною проґресивних поглядів, з хорошим почуттям гумору, з іскрою живого розуму в добрих очах. Для нього це була не перша поїздка в Чангар.
Читання віршів тривало менш, аніж півгодини. На фоні сталевих очей та важких бушлатів (сукняна куртка як у моряків – ред.), С. Жадан у своїх вузьких джинсах і курточці здавався тендітним. Але голос його був ще більш впевнений та гарячий. Свої книжки він теж привіз, хоча згадав про це якось між іншим. Потім отець Сергій довірив мені роздавати пластикові чотки (вервиці – ред.) з хрестиками, але вони заплуталися і довелося лишити як є в кутку з іконами. Там було своє «святе місце» – така поличка з образами та свічками, де кожен міг помолитися. Взагалі від присутності ікон навіть щербаті бетонні стіни виглядали надійним захистом (принаймні, хотілося в це вірити).
Вже наостанок я помітила в кінці коридора ялинку. Справжнє різдвяне дерево, прикрашене жовтими і блакитними кульками та саморобними ґірляндами і янголятами. «У нас тут теж буде свято!» – з усмішкою запевнив один з воїнів, помітивши мою цікавість. Син священика також усміхнувся і побіг до ялинки, бо він саме привіз такого ж точно янгола – свій персональний вклад у святковий настрій блокпосту.
Потім була довга дорога до Армянська, де розташовано крайній блокпост на кордоні з Кримом. Цікаво було бачити на власні очі порожній канал, яким раніше до півострова постачали воду. Трапився і безпілотник, і один зі славнозвісних «зелених чоловічків» з автоматом, який зупинив нас на півдорозі та довго про щось розпитував пасажирів «дев’ятки». Тоді мені пощастило спостерігати довжелезну колону з фур, зупинених на кордоні з Кримом, ще до того, як я прочитала про це в новинах. Застиглі між одним горизонтом та іншим, сірі і мовчазні, завішані пеленою лапатого снігу, машини нагадували доісторичних тварин, сомнамбул (лунатик, сновида – ред.), що якимось дивом дожили до нашого часу. Як себе почували люди в тих вантажівках, я тоді чомусь не задумалася. На крайньому блокпості дисципліна була більш суворою. Обличчя вартового – сховане за чорною маскою. Всередину нас не пустили. Подякували від імені всієї групи і швидко перетягли подарунки за залізні ворота. На цьому наша місія скінчилася, залишалося тільки п’ять годин дороги додому, п’ять годин роздумів, п’ять годин змін. ■
Євгенія Коляда – студентка Львівського національного університету імені Івана Франка
