Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2014-05-11
Микола Зимомря, Леся Шагала, Сутність шкільництва в інонаціональному середвищі, Бібліографічний покажчик праць Ярослава Грицковяна, Дрогобич, Коло, 2012, 122 С.
У процесі становлення в Польщі українського шкільництва післявоєнної доби, неабияку (на мою думку, найважливішу) роль відіграв науковець, літературознавець із Кошаліна д-р Ярослав Грицков’ян – чільний культурно-освітній діяч Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), пізніше й Об’єднання українців у Польщі (ОУП). Він майже 6 десятиліть трудиться, щоб у польському освітньому просторі красувалася українська мова й навчання було доступне для всіх поколінь українців, розпорошених по Польщі.
«Сутність шкільництва в інонаціональному середовищі» – це нарис життя і творчості цього невтомного українського педагога і вченого, який працює на ниві української культури. А почалося все з батьківських коренів із сіл Березки і Волі-Матяшової, звідки Акція «Вісла» погнала рід Грицков’янів на Кошалінщину. Тут 16-річний хлопець продовжував навчання в польському оточенні, а потім жадоба знань привела його в Яґелонський університет. Він був не тільки студентом славістики, але й лідером Гуртка молодих українців, який згодом, ще до початку організованого життя українців у Польщі, нараховував понад 300 студентів-патріотів з різних університетських міст Польщі. Оновлювалася інтеліґенція українців у Польщі. Повернувшись до Кошаліна, бо з «рекомендацій» СБ Я. Грицков’янові не дозволили стати асистентом в Люблинському університеті, він поринув у вир педагогічної праці та культурологічної діяльності при УСКТ. Уже 1957 р. він підготував перший український альманах і перші підручники української мови для малечі та опублікував літературознавчі матеріали на сторінках «Українського календаря», «Нашої культури» і «Нашого слова». Слід наголосити, що з-під пера вченого вийшло понад 300 публікацій.
Вірний своїм педагогічним пристрастям, Я. Грицков’ян уклав і видав низку підручників, посібників і читанок. Хто ж з учителів та учнів не користувався такими читанками, як «Любіть Україну», «Журавлинки», «Перегук віків» чи підручником «Виноградник»? У них автор уплів світ звичаїв українського народу, його історичну долю, духовні мрії, пісенність і віру народу. Пан Ярослав особливо добре відчуває психологію дітей (спільно з дружиною Лесею, також педагогом, вони виховали двох синів, які стали їхньою гордістю) і переконує, що художнє слово має вплив на правильний виховний шлях молоді. Для цього він підготував «Методику навчання української мови та літератури».
Працюючи пліч-о-пліч з учителями та учнями, Я. Грицков’ян був їм помічником не тільки у сфері друкованого слова, він міг дати корисну пораду під час учительських конференцій, також як багаторічний голова (1991–1999 рр.) заснованого, зокрема з його ініціативи, Українського вчительського товариства (УВТ) у Польщі. При цій же організації вчений утворив журнал «Слово педагога» (річники 1995–1998). Нині рупором українського шкільництва у Польщі став квартальник «Рідна мова». Пан Ярослав є членом ради журналу.
Як філолог і літературознавець, педагог займався ще й питанням українсько-польських літературних відносин, перекладами та бібліографією польської україніки. До речі, «Бібліографію польських перекладів і літературознавчої україніки» відзначив Гарвардський університет.
Я. Грицков’ян після ювілею, 80-ліття, не відклав на полицю «вивчання і навчання», він невтомно працює і публікує. Останнім часом з’явилися матеріали «Українська католицька література», «Шевченко і Біблія», «Драматичні твори Василя Пачовського» і «До історії просвітницького руху в Перемишлі», а також спогади про український студентський рух «Без вини винуваті».
Автори нарису Микола Зимомря і Леся Шагала, готуючи підсумок наукового й суспільного доробку Я. Грицков’яна, зробили спробу аналізу українського шкільництва в чужоземному (інонаціональному) соціально-культурному просторі Польщі. На їхню думку, в останні десятиліття пожвавилися заходи освітньо-виховного характеру в осередках ОУП, були засновані нові українознавчі заклади в Польщі. Все це вони аналізують і коментують «на високих наукових тонах».
Невеликого формату 122 сторінки книжки поділено на 9 розділів, виокремлено бібліографічний покажчик праць Я. Грицков’яна. Останній розділ охоп-лює збірку родинних довоєнних фотографій, починаючи від батьків, шкільних друзів, та знімки зі студентського і громадського життя в колі українців у Польщі. Це дуже цінний документальний матеріал. Автори зібрали й упорядкували список повного педагогічно-літературного доробку українського вченого з Польщі, який був підготовлений у Дрогобицькому педагогічному університеті ім. Івана Франка.
Однак у виданні можна знайти ряд помилок. Точно не 1946 р. українці були переселені на Кошалінщину. На жаль, часто в українських публікаціях акцію переселення на повернені землі Польщі плутають із депортацією українців у радянську Україну. В науковому виданні – це неприпустимо. Друге – розбіжність в інших даних. Пан Ярослав закінчив педагогічну середню школу в Битові, про що говориться на початку спогадів, чи у Вейгерові? Друга місцевість взята з польськомовного підсумку життєвої і професійної дороги Я. Грицков’яна. Між тим, якщо видання розраховане на українського читача, то чи доцільно було публікувати фраґмент польською мовою обсягом 3 сторінки? На мою думку, це підважує науковий характер видання.
«Ярослав Грицковян активно спричинився до того, щоб українське шкільництво на теренах Польщі функціонувало на рівні сучасних інноваційних педагогічних орієнтирів, зберігаючи домінанту архетипів», – пишуть на обкладинці книжки автори видання. І без цих наукових слів, ми, українська громада в Польщі, знаємо, що пан Ярослав – патріот, який своє життя повністю присвятив українським справам: шкільництву, літературі, українському минулому й українсько-польським науковим зв’язкам, а також популяризації української культури в Польщі. Ідучи прямою дорогою, час від часу він свідомо наштовхувався на професійні бар’єри. Ніколи з української дороги не сходив. Це найбільша цінність у житті людини. ■
