Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2010-08-12
Розмовляючи з Маріанною Ярою про витоки “Бойківського літа”, фірмованого Сяніцьким відділом ОУП, я пригадав з’їзд цієї організації 2009 р. в Перемишлі. Скільки ж діячів призналося тоді до “бойківського походження”! – Сирники! Тима!
– Про те, щоб і на Бойківщині відбувалася якась українська імпреза, мріяв ще колишній голова ОУП Мирон Кертичак, батько якого походив зі Скородного, – згадує М. Яра. – Крім цього, минулого року я познайомилася з покійною вже Люциною Завадзькою, яка планувала у своєму аґротуристичному господарстві влаштувати щось бойківське.
{mosimage}
Заради пам’яті про цих осіб, а також для згадки про корінну культуру цього краю, я взялася спільно з дівчатами з “Відима” та Устрицьким будинком культури організовувати в Бандрові цей захід.
М. Ярій поталанило отримати фінансування з МВСіА: 10 тис. злотих. За таку суму важко було продемонструвати силу бойківського рамена ОУП, тому що 26-28 липня нікому не під силу було протиставитися триденному дощеві, який залив усе на гостинному господарстві “Лісове відлуння”. Справжні бойки з ансамблю “Бойківські переспіви” з Турки, а також “побойки” з Літовищ чи бойко -лемки “Ослав’яни” з Мокрого не злякалися дощу завдяки дахові над сценою, та от “Люди добрі” чи “На добрий день” виступали вже вдома, перед більш камерною публікою. Дотеперішні сміливці, такі як заступник бещадського старости З. Красовський, віце-мер Устриків Я. Пшибила чи навіть асистентка з прес-відділу міністра фінансів А. Восик або представник підкарпатського воєводи Я. Осика вже раніше сіли у свої машини. Згодом так само зробив і єдиний спонсор заходу Ю. Фельцик – голова електропідприємства “Солина”. Від’їхало й духовенство в особах отців О. Антонюка, Ю. Феленчака, Я. Ярого, а також жменька українських сянічан та кілька осіб з Устриків. Був час на вечірні роздуми…
Дорогою до Бандерова…
– Як доїхати до того Бандерова?.. – запитала учасниця фестивалю Івона в Маріанни Ярої, організаторки “Бойківського літа”. Дівчині йшлося про Бандрів, який лежить у Бещадському повіті – і на місцезнаходженні у Бещадах вичерпується його стереотипний зв’язок з Бандерою. Зрештою, якби вона знала, що протягом “класичних” 1944-1947 рр. Бандрів не належав до Польщі, а до Української РСР, – отож годі асоціювати його з цією суперечливою постаттю, – то її помилка, можливо, і не мала б місця.
Якщо нині назва Бандрів наводить комусь на думку кого-небудь іншого, ніж Бандеру, то, певно, німцям. Однак німцям, які знають трохи більше з історії, ніж тільки про так звану “співпрацю” Бандери з ІІІ Рейхом. Ті, які в мене на думці, з’явилися в цьому селі після розвалу Речі Посполитої, у рамках здійсненої Австрією в Галичині т.зв. “йосифінської колонізації” у 1782-1784 рр. І сьогодні саме про них у всіх путівниках та на всіх сайтах знайдете більше, ніж про їхніх співмешканців русинів, яких ще 1939 р. проживало у Бандрові-Народному тодішнього Ліського повіту 1100 осіб, натомість було тут тільки 10 поляків та 25 жидів. А от у Бандрові-Колонії, заселеному німцями, що приїхали сюди з тієї околиці, де Майн річковою притокою вливається в Рейн, проживало тоді 350 німців та 10 українців і 5 поляків. Кінець німецькій колонії поклала велика політика: 1940 р. в рамках обміну населенням між ІІІ Рейхом та СРСР вони покинули свої садиби, якими колись захоплювався Іван Франко.
Бандрів корінний? Бандрів народний?
Загадка слова “народний” у назві Бандрів- Народний є очевидною. Хто, кого та коли так називав – мені не відомо. Коли на польському сайті читаю, що з допомогою такого прикметника розрізняли корінне населення від колоністів, то знаю, що “корінний” пересічному польському читачеві або туристові відразу асоціюється як “польський”… Тимчасом етнічна “польськість” датується тут лише від 1951 р.
Зрештою, стратегії укриття або створення двозначності не тільки щодо українськості, але й стосовно невинної “шизматицької” руськості Бандрова та всієї бещадської “ойкумени” датуються тим же 1951 р. Безборонною зробилася українська історія та матеріальна спадщина Бандрова- Народного в той момент, як у селі не стало українців. На кам’яній плиті коло костелу (поставленого з перенесеної туди церкви з Ясеня) у згадці про переселення бандрів’ян 1951 р. не знайти слова “українці”, “український”, а лише “давні мешканці”. Правда, поляки на цій плиті – винятково – є “новими мешканцями”, але як вони могли б продовжувати давню традицію Бандрова Народного, якщо він почав польську історію 1951 р.? Друга правда така, що вони почали це робити знищенням уже 1952 р. греко католицької церкви чим повторили подію з 1945 р., коли радянська влада наказала розвалити німецьку лютеранську церкву… Отож, слово “народний” – це синонім українськості його давніх мешканців і, як таке, разом із акцією “А-51”, проведеною 1951 р., не має нині сенсу; або “народний” мало б зникнути з цієї назви, але тоді міг би виникнути “синдром Івони” – а ніхто в Польщі про Бандеру і гадки мати не хоче.
Народний Ніцпонь
Найсвіжіший приклад – проте вже не двозначності, а однозначності Бандрова- Народного – це зразок творчості присутнього на “Бойківському літі” Генрика Ніцпоня, автора виданої 2010 р. з призначенням для “зелених” туристів книжечки “Таємниці Солини”. У ній на 167 сторінках не знайти слів “руський” чи “український”. Треба бути настільки автором поганої віри, щоб не лише замовчувати всю руську історію Бещадів та Солини, але й акцію “Вісла” назвати “прощанням біди”.
Бойківська Ольга
Будучи науковцем, на науково- популярну конференцію (яка не відбулася через дощ) приїхала Ольга Самборська – привітна жінка, яка народилася на Миколаївщині. Саме туди з Бойківщини (з Літовищ батька-поляка, а зі Скородного – маму-українку) під час “А-51” 1951 р. виселили її батьків. Нині в Ольги чоловік німець, вона – мешканка Берліна, де не дають їй спокою сплутані депортаціями родовідні лінії бойків. Щоб сплутане стало принаймні явним, вона створила блоґ “Домівка”.
О. Самборська попросила в мене коментар про історичні обставини в цих околицях по війні. Миттю ловлю себе на думці, що вся територія на схід від Сяну до державного кордону мені не відома, бо протягом 1944-1947 рр. належала не до Польщі, а до Дрогобицької області УРСР. Що би не казати, але “Бойківське літо” Ярої ввійшло на територію, не означену акцією “Вісла”. Додам: оскільки ця територія не була також адміністративно організаційним підрозділом надрайону “Бескид” Закерзонського краю, то моє знання виявилося ще більш мізерним. І Ольга не була мною захоплена.
Навіщо Бандрів?
Під час прогулянки дощовим Бандровом-Народним я міг довідатися дуже мало. Побачивши кілька камінних цоколів без металевих хрестів, кілька предовгих бойківських хат, “церкво-костел” з 1974 р. під покровом А. Боболі, цвинтар з 19 нагробними хрестами, інформаційно- неінформаційну таблицю, місце по знищеній 1945 р. німецькій лютеранській церкві, бар і закриту крамницю, я від’їжджав з Бандрова з думкою про повернення туди для якихось подальших бойківських студій. На зупинці ще поговорив з паном з Радимна, який оселився тут на початку 60-х рр. Сказав, що тут нелегко знайти польських переселенців з Сокальщини, вони прибули радше з Коросна, Фриштака, Ланьцута.
Здається, що нагода для студій буде. Може, і Ніцпонь повчиться?!.. Маріанна Яра прагне-бо перетворити свою бойківську ініціативу на щорічний захід з місцем проведення в Устриках -Долішніх – з достатнім фінансуванням і без дощу.
“Наше слово” №33, 15 серпня 2010 року {moscomment}
