Мирослава Олійник ■ КУЛЬТУРА ■ №3, 2015-01-18
Історико-етнографічний музей примістився у старовинній будівлі, зовнішній вигляд якої не був оновлений від початку її існування. За сприянням ентузіастів-організаторів 1927 р. засновано Товариство «Бойківщина» і, відповідно, згодом – однойменний музей. Активна культурно-просвітницька праця «вилилася» в науково-видавничу діяльність – так постав періодичний часопис «Літопис Бойківщини». Нинішній директор цієї культурної установи Роксоляна Данчин вирішила організувати перевидання часопису, і від 2005 до 2013 р. виходять чотири томи «Літопису Бойківщини», а це «записки, присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племені». Починаючи з 1931-го до 1939-го р., редакційна колеґія висвітлювала археологічні дослідження бойківської етнографічної території, діалект бойків, що додало нового аспекту до загальнокультурної скарбниці українців. Також основними темами журналу були питання шкільництва і результати палеонтологічних досліджень. Тексти перевиданого «Літопису…» максимально зберігають лексичні особливості первинних публікацій. Що цікаво, на сторінках часопису вміщували свої праці такі відомі вчені, як Іван Крип’якевич, Ілларіон Свенціцький, Володимир Охримович, Іван Панькевич, польський етнограф Ян Фальковський, археолог Ярослав Пастернак, основоположник нової української літератури на Закарпатті поет Василь Ґренджа-Донський та багато інших відомих людей.
Читаючи інформацію про музей, довідуюся, в яких несприятливих умовах працювали ентузіасти того часу: не мали свого приміщення, отже мусили переноситися з одного місця в інше, а це переважно були приватні квартири (і навіть ґараж!) членів товариства – Володимира Гуркевича, Володимира Кобільника, Данила Стахури. Варто згадати й інших фанатично відданих членів «поважної ґенерації» (як сказала п. Роксоляна) – Івана Козбура, Антона Княжинського, Івана Филипчака… Вони їздили «своїм ходом» по Самбірщині, Турківщині і «збирали» різні предмети, які стали цінними експонатами для їхнього «дітища». Д. Стахура навіть віддав свою бібліотеку! І слава про музей у 30-ті рр. рознеслася не тільки по Польщі, а дійшла й до багатьох країн Європи…
Та недовго процвітала діяльність Товариства «Бойківщина» – радянська влада 1939 р. поставила своє вето, а музей перейменовано і перенесено в інше приміщення. Арештують І. Филипчака, присудивши йому 15 років, арештують А. Княжинського, даючи 10 років…
Після війни музей відновив діяльність, але 1954 р. радянська влада знову наклала заборону і розформувала цей культурний центр. І хоч віддані члени товариства оберігали надбання, як могли, багато експонатів (біля 30 тисяч) усе ж таки зникло…
Настав 1990 р. По всій Україні відновлювалися заборонені товариства, поставали нові. Відроджено і Самбірський історико-етнографічний музей «Бойківщина» у приміщенні будівлі XVII ст. колишньої парафіяльної школи. До речі, «за совітів» тут було й управління культури, й архів, а в час воєнний навіть конюшня. Метою діяльності музею стали такі чинники: комплектувати, зберігати, реставрувати, досліджувати, експонувати й популяризувати історико-мистецькі пам’ятки та інші пам’ятки матеріальної і духовної культури українського народу, служити розвиткові культури.
З ініціативи інженера Василя Семчишина 1992 р. започатковано відродження науково-культурологічного Товариства «Бойківщина».
Старовинні речі є надбанням пошуково-збиральницьких експедицій теренами Бойківщини. Розглядаю одяг (сорочки, запаски, спідниці, хустини, кабати, кептарі), предмети побуту (гончарний посуд, ручні ступи, маснички, жорна, коновки, мацьки, гелетки) періоду кінця XIX – поч. XX ст. Очі розбігалися й від інших цінних експонатів: ось олійниця, предмети ткацтва, музичні інструменти, зразки бойківських вишивок… Усі ці речі відносяться до постійної експозиції «Господарсько-матеріальна культура бойків та бойківська ноша».
Не менш цікавою і змістовною є експозиція національно-визвольних змагань на Бойківщині та експозиція «Родини Козакевичів» (одного з найдавніших родів Самбірщини). Про них можна теж багато писати, але це все треба бачити самому, хоча… Експозиція національно-визвольних змагань «Боротьба за українську державність на Самбірщині та Бойківщині», яка науково опрацьовується, містить матеріали про активних діячів УПА, ОУН, УГВР, Закерзоння, ЗУНР, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Євгена Коновальця, Кирила Осьмака, Степана «Хріна» Стебельського, Миколу Лебедя та ін. Я також була вражена відтвореною в розрізі криївкою з найважливішими атрибутами, яка наче війнула подихом мужності й витривалості справжніх патріотів героїчної боротьби за незалежність України.
Розглядаючи меблі та різні предмети родини Козакевичів, дізнаюся від дівчат-екскурсоводів дуже багато цікавого про те, ким була ця непроста людина і що вніс Володимир Козакевич колосальний вклад до фонду музею, передавши велику кількість книжок XIX ст., метрики XVI ст., грамоти 1848–1849 рр. та інші матеріали. Цікавим «штрихом» можна назвати і матеріали про видатного письменника, уродженця Самбора, комісара ЗУНР Андрія Чайковського, талановитого письменника і визначного, мудрого громадсько-політичного діяча. Один куточок музею присвячений бою під Крутами, в якому загинули і самбірчани. Є й «прихисток» для пам’яті Євгена Коновальця.
У музеї діє експозиція з фондової та бібліотечної збірки, присвячена видатному генієві українського народу Тарасові Шевченку, паралельно представлено лауреатів Шевченківської премії Львівщини.
Стіни музею, які самі по собі дихають давниною, завішані старовинними картинами, портретами, іконами, й серед них – родинні портрети польських художників Марцина Яблонського та Яна Піньонжека. На сьогодні фонди музею нараховують більше як 22 тисячі експонатів і понад 9 тисяч бібліотечного фонду (книжок, журналів та газет), отже нинішня діяльність музею є продовженням жертовної праці попередників. Колектив музею мандрує селами Самбірщини, Старосамбірщини, Турківщини, Дрогобиччини, Стрийщини та Калущини з метою поповнення фондової збірки новими експонатами.
На честь 200-річчя Тараса Шевченка в історико-етнографічному музеї «Бойківщина» відбулися важливі події, організатором яких була директор Роксоляна. Данчин: відкриття виставки картин Олекси Новаківського з приватної колекції Миколи Мушинки, наукова конференція про визначного громадсько-політичного діяча та засновника Товариства «Просвіта» на Самбірщині Данила Стахуру та відкриття виставки про життя і діяльність командира УПА Степана Стебельського. У цих заходах брав активну участь професор, доктор філологічних наук та академік НАН України М. Мушинка з Пряшева (Словаччина). Принагідно варто сказати, що музей співпрацює з Сяніцьким музеєм народного будівництва у Польщі, головними завданнями яких є двосторонній обмін досвідом наукової та фондової праці.
Завершуючи статтю, хочу кілька слів сказати про хранительку цього музею – Роксоляну Данчин, життя якої було непростим… Народилася 1945 р. у с. Беську тодішнього Сяніцького повіту і того ж року сім’я переселяється в Україну, до Самбора, де пройшло її дитинство й роки навчання. Саме тут і формувався національний світогляд дівчини, а прагнення здобути вищу освіту «привело» п. Роксоляну на філологічний факультет Дрогобицького педінституту. Перебуваючи серед представників свідомого українства, вона активно включається у правозахисний рух: друкує листівки, розповсюджує літературу самвидаву, бере участь у тиражуванні славнозвісного «Українського вісника», «Християнського голосу» та заборонених видань. І хвиля кадебістських репресій щодо української інтеліґенції на поч. 70-х рр. не обминула й Р. Данчин – її виключили з лав студентів (у 90-ті рр. вона поновила навчання в інституті й закінчила його з відзнакою). Протягом усіх років вона була активною учасницею визвольних змагань. Із настанням незалежності України п. Роксоляна з групою однодумців очолила рух за відновлення відомого у першій половині ХХ ст. Товариства «Бойківщина» та описаного вище історико-етнографічного музею, який вона очолює донині. ■
Експозиція господарських предметів. Фото авторки статті
