Анастасія Канарська ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №50, 2016-12-11
«Північ чорна, наче вугіль, / ходить тінь по площі Юра, / в’ються обручами смуги / на блискучих, сірих мурах. / Місяць – таємничий перстень / вправлений у ночі гебан. / Будеш в срібнім сяйві мерзти / під холодним дахом неба», – писав Богдан-Ігор Антонич, який під час навчання у Львівському університеті жив на вулиці Городоцькій, там, звідки видніється архикатедральний собор. Сьогодні на цю площу в надвечірню пору лягає велика тінь пам’ятника митрополиту Андреєві, а віднедавна на Городоцькій вулиці свої віти угору простягає «дерево» Антонича – символічний пам’ятник поетові авторства ректора Львівської академії мистецтв, скульптора Володимира Одрехівського.
Як повідомляє Львівська міська рада, пам’ятник Б.-І. Антоничу у Львові установлено за результатами проведення Всеукраїнського відкритого конкурсу на кращу концептуальну ідею та замовного бліц-конкурсу. Переможцем став авторський колектив, до складу якого входять скульптор Володимир Одрехівський та архітектори – Денис Белюх, Олександра Лібич, Олександр Матушков. Пам’ятник виконаний з бронзи і він заввишки чотири з половиною метрів. Це перший пам’ятник (у такому традиційному уявленні) цьому незбагненно талановитому і вишуканому поету в Україні. Антонича, у поезії якого звучить музика трав і який тонко й динамічно відчував пульс міста, звикли бачити і зображати тим «хрущем», який «жив колись на вишнях». Так і ця скульптура зображує витончену постать, яка проростає з дерева, чи – навпаки. З певного ракурсу в обрамленні цих віт можна зловити об’єктивом очей купол барокового собору Святого Юра. В цю пору, коли вже дерева не ховають своєї оголеності за пишнотою листя, а небо не контрастує своєю блакиттю з землею, пам’ятник зливається з цим сквером біля Львівського цирку, який чекає на реконструкцію, і в якому сумують кам’яні звірі чийогось дитинства.
На відкритті пам’ятника автор В. Одрехівський сказав, що його «композиція народилася як інспірація на основі поліфонічної поезії Антонича, поезії про вищі філософські істини людини і природи, величавої пісні про вічну молодість, незнищенність духу та матерії, нерозривну єдність усього сущого». І додав: «Ця пластична метафора – образ поета-філософа, людини, яка перебуває у глибокому внутрішньому зв’язку з оточуючим світом, у вічному коловороті життя, постійного процесу змін, метаморфоз, перетворення одних форм життя в інші». як повідомляє Львівська міська рада, так само В. Одрехівський наголошував, що проект пам’ятника – це спільне архітектурне рішення, яке включає в себе не лише скульптуру, але й сквер навколо неї.
А голова Світової федерації українських лемківських організацій Софія Федина у своєму виступі сказала про ідею обжити цей простір образами тварин з поезії Б.-І. Антонича, виконаних у традиційній дерев’яній лемківській скульптурі. Вона акцентувала й на важливості цього місця та його використання лемківською громадою Львова, багато з представників якої були присутні на врочистому відкритті. З розмов можна було почути такі прикметники до нового пам’ятника, як «цікавий», «нетиповий», «класний».
Приємно, що врочистість провів Олег Онещак – актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, театру, який неодноразово звертався до модерної поезії Богдана-Ігоря Антонича. Ведучий теж озвучив рядки поета в цей недільний полудень на Городоцькій, а з гарним молодим словом про нього виступив дослідник творчості Антонича – Данило Ільницький.
Освятив пам’ятник владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, який у своєму слові після цього провів паралель з новим пам’ятником – Богдану-Ігореві Антоничу і тим, який постав там, де «ходить тінь по площі Юра», – митрополиту Андреєві Шептицькому. «Торік ми освячували пам’ятник митрополиту Андрею, цього року освячуємо пам’ятник для Богдана-Ігоря Антонича. Чому ми ставимо ці пам’ятники? Коли дивитись на їхнє життя, ці пам’ятники їм уже не допоможуть і не додадуть. Вони що зробили, те зробили. Ці пам’ятники є важливі для нас», – сказав владика.
Фактично, якось так уже є, що нашій культурі притаманне бажання ставити пам’ятники. Хоч, на мою скромну думку, за Антонича краще говорить його поезія, і можна би було придумати якийсь цікавіший проект простору, в основі якого була би вона. Та маємо цей пам’ятник. Ще один новий у Львові, який, поза тим, має ще шанси влитись у цей простір та бути приємним урбаністичним місцем і для лемків, і для всіх львів’ян та гостей міста, а також тих наймолодших, що виходять з Львівського цирку з мигаючими ріжками на голові й питають сьогодні: «Це в честь чого пам’ятник?» ■
