Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №40, 2015-10-04

Війна, яку ведуть проти України росіяни та проросійські сепаратисти, дуже відрізняється від воєнних конфліктів у Сирії, Грузії чи Іраку. Особливістю цієї гібридної війни є не лише її неоголошений характер, а насамперед рівень її аморальності та жорстокості, чого не мало би бути з огляду на етнічну спорідненість українців та росіян.

Війна на знищення
Російська аґресія щодо України, латентна (прихована – ред.) фаза якої розпочалася ще в часи Євромайдану, від самого початку відзначалася цинізмом та брехнею. Окупація Криму стала взірцем лицемірства збройних сил РФ, адже ще ніколи в історії тисячі військових з бойовою технікою та кораблями не здійснювали такого масштабу вторгнення без розпізнавальних знаків. Напасти на сусідню країну, a потім заявити: «Це не ми, це зелені чоловічки на вас напали», стало апогеєм підступності Росії.
Після початку АТО російські диверсанти Гіркіна, який виконував «брудні завдання» Кремля, а також, за деякими даними, і вибухи в житлових будинках РФ, користувалися терористичними методами, використовуючи мирних жителів, зокрема жінок, як прикриття. Перші вбивства українських солдатів росіянами відбулися саме з-за спин екзальтованих «бабушок» та мирних жителів. Установлюючи реактивну систему залпового вогню «Град» і артилерію біля багатоквартирних житлових будинків, подвір’їв шкіл, лікарень і дитячих садків, росіяни ставили українських військових у становище «цуґцванґу» (шаховий термін: позиція фіґур, де кожний черговий хід погіршує позицію – ред.): і стріляти не можна, і не стріляти не можна, з непокоєм очікуючи чергових смертоносних ракетних ударів.
Олена Мосійчук, яка вже рік служить польовим хірургом у складі полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов», стверджує: «Та війна, до якої натівські інструктори нас готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку й Афганістані. Там до медиків противник інакше ставився. А в нас передусім убивають медиків. Для інструкторів – це нонсенс. Та вони знають: якщо вбити медика, підрозділ утратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. У нас нечесна війна, у нас окупанти, які прийшли на чужу землю, її просто знищують. Їм усе одно, кого вбивати – дітей, жінок, бабусь. Коли Донецьк захопили, ким вони прикривалися? Дітьми та бабусями». Тобто противник веде війну з метою максимального знищення українців. Розстріл російською артилерією українських військових, які виходили через так званий «гуманітарний коридор» з Іловайська, а також продовження нападів та обстрілів позицій і блок-постів українських військ на території Донбасу засвідчують небажання росіян вирішувати конфлікт навіть шляхом поступок з боку України.
Пізніше, коли в Донбас прибули російські найманці-головорізи з Кавказу, звірячі катування й кастрування українських військовополонених стали демонстрацією безглуздої, невмотивованої жорстокості росіян і їх чеченських посібників. Такий спосіб знущання над противником спрямований не лише на його нейтралізацію, бо він і так уже зв’язаний, полонений і не становить загрози, а направлений на знищення його потенційного потомства. Це більш нагадує звірячі закони джунґлів та прийняту серед диких народів кровну помсту всім поколінням, аніж військовий конфлікт ХХІ століття.

Чому вони нас ненавидять?
Така ненависть ллється не лише з боку російських військових, але й цивільного населення. Мабуть, із хвилею злоби з боку росіян стикався кожний українець, який має знайомих чи зрусифікованих родичів у РФ. Кремлівська пропаґанда своїми змонтованими та сфальшованими сюжетами про «розіп’ятих хлопчиків» і «жорстоких укропів-фашистів» викликає серед російських громадян масову істерію люті і прагнення «помсти». Саме російські медіа, як колись радіо «Тисяча пагорбів» у Руанді (в зоні покриття якого внаслідок розпалювання дикторами міжнаціональної ненависті учинено геноцид сотень тисяч людей), стали головним фактором погіршення ставлення росіян до українців. Накладена на особисті, матеріальні і душевні проблеми пропаґанда, що ллється з телеканалів, стала визначальним рушієм відправлення добровольців з РФ на завоювання Донбасу. І ведуть цю війну без правил, без моралі, без честі.

Очевидно, що тваринна аґресія і ненависть до українців сформувалася штучно, адже для цього немає фактично жодних об’єктивних історичних підстав. Українці ніколи не окупували Росії, не вчиняли в цій країні геноциду й голодоморів, не приходили до росіян зі зброєю. Навпаки, це росіяни приходили на українську землю і завжди чинили тут злочини.
Імовірно, ненависть росіян до українців є не що інше, як ненависть ката до жертви, яка, на його думку, не має права на існування, і саме в цьому полягає її головна вина. Усі арґументи в дискусії за тематикою «Україна – Росія» випливають у росіян з єдиного принципу: українці не існують, а все, що українське, – нелеґальне, неканонічне, несправедливе, помилкове і вимагає знищення. Російська аґресія проти України є не стільки путінською затією, скільки органічним продовженням закорінених у менталітеті російського народу шовіністичних тенденцій, для яких Путін виступив скоріше каталізатором, аніж творцем.
Однак таку ненависть росіян до українців на загальнонародному рівні, попри державну пропаґанду, важко пояснити й історично вмотивувати. Адже Україна та Росія, мабуть, єдині країни у світі, де живе найбільша кількість родичів по обидва боки кордону. Американський політолог Семюел Гантінґтон, говорячи про православну релігію та східнослов’янську етнічну групу народів, зазначав: якщо цивілізація є тим, чим ми її звикли вважати, тобто кровною та духовною спорідненістю етносів, які її формують, конфлікт між Україною та Росією навряд чи можливий.
Хоча, як свідчить історичний досвід інших країн, найкривавіші конфлікти й етнічні різанини найчастіше відбувалися власне між близькими народами, які в давнину належали до одного етносу чи племінного союзу: між хорватами і сербами або між семітськими арабами та ізраїльтянами. Саме в цих міжетнічних конфліктах були зафіксовані найжорстокіші спалахи насильства, масові убивства, етнічні чистки, катування полонених. Подібний рівень жорстокості проявляється і між росіянами та українцями. Пояснюється це очевидно тим, що, на відміну від взаємної байдужості віддалених народів, під час бойових дій етнічно близькі нації дуже гостро сприймають протистояння між собою. Те, що можна вибачити «чужим», не вибачається «своїм». От тільки незрозуміло, чому росіяни ніяк не можуть вибачити українцям прагнення до свободи? ■

Поділитися: