Ігор Ісаєв ■ УКРАЇНА ■ 2010-08-13
Уже протягом кількох тижнів у Києві тривають процедури призначення нових надзвичайних і повноважних послів України в кільканадцяти країнах, зокрема, у таких ключових, як Росія, Великобританія чи Польща. Володимир Єльченко, новопризначений посол України в Росії, уже вручив вірчі грамоти представникові місцевого МЗС. Українське посольство у Варшаві ще чекає на свого очільника: наразі є лише указ президента України від 26 липня 2010 р. про призначення послом у Польщі Маркіяна Мальського, однак для завершення процедури останній має ще офіційно передати вірчі грамоти польській стороні (можливо, український МЗС чекав на інауґурацію Б. Коморовського).
Отже, поки триває процес кадрових змін, я задумався: а в якому напрямку йде зовнішня політика України? Про це я вирішив розпитати відомого українського журналіста Віталія Портникова.
Чи існує таке поняття, як зовнішня політика України?
-Я задаю собі це питання від 1991 р. На початку 90-х рр. я сказав якось, що Леонід Кравчук – це настільки активний пропаґандист зовнішньої політики України, що для повної картини бракує тільки одного: самої цієї політики. Зрозуміло, що для проведення справжньої зовнішньої політики потрібні спільні політичні пріоритети. Таких немає ані в українському суспільстві, ані в української еліти. Усі зовнішньополітичні пріоритети України тим чи іншим чином пов’язані з отриманням заробітку: заробітку для політичних еліт і, як не дивно, заробітку для самої країни. Є люди, які вважають, що в ЄС і в НАТО, через яке іде шлях до ЄС, на Україну чекає забезпечене й безпроблемне життя, а не важка праця, а є люди, які вважають, що близькість із Росією – це дешевий газ, дешеві енергоносії тощо. Насправді ані перше, ані друге не є зовнішньою політикою. Зовнішня політика – це категорія ціннісного порядку: це орієнтація країни у світі, її уявлення про майбутнє, про геополітичне місце. Нічого цього зараз немає і ніколи не було: як т.зв. “поворот” у політиці Ющенка з заявами про НАТО, так і т.зв. “поворот” у політиці Януковича з, мовляв, проголошенням позаблокового статусу України – це все суто пропаґандистські ходи, за якими якісно нічого не стоїть. Зовнішню політику, як і свободу слова, – можна будувати лише тоді, коли є відповідальна держава.
Чи Польща, на твою думку, веде власну зовнішню політику після 2004 р.?
-Безумовно. У кожної країни, яка є членом ЄС, є своя зовнішня політика. Усі розмови, що, мовляв, в ЄС є лише політика Берліна чи Парижа – це казки політиків правого табору, які в умовах посткомуністичних країн є скоріше популістами. У Польщі – як і в інших країн – після 2004 р. з’явився потужний інструмент формування зовнішньої політики: кожен член ЄС чи НАТО має вплив на загальну політику цих структур. Таким чином, Польща може впливати на сусідів – те, чого позбавлені ті ж Україна або Молдова. Україна не може ні на кого впливати – вона може лише просити Європу. Росія на неї тисне за допомогою енергетичних козирів, але це також не вічний арґумент.
Ти порушив проблему позаблокового статусу України. Як вважаєш, чи можливо його досягнути принаймні в найближче десятиліття?
-Я не думаю, що в українській політиці є щось, що пов’язане з десятиліттями. Позаблоковий статус України – це формулювання, яке дозволило Партії реґіонів відзвітуватися перед виборцями, що Україна не вступила в НАТО. Однак це формулювання, напевне, мало кого задовольняє: є частина електорату, яка бачила б Україну в НАТО, а є частина, яка хотіла б, щоб безпеку України створювала Росія, тобто щоб Україна була членом Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), – незважаючи на те, що де-факто ОДКБ є структурою, яка існує тільки на папері і дозволяє Росії вважати, що та відіграє значну роль на пострадянському просторі. Тому Україні рано чи пізно доведеться робити вибір, і я гадаю, що цей вибір буде-таки зроблений на користь Північноатлантичного альянсу. Росія є сировинною державою з архаїчною економічною системою, що неодмінно доведе цю державу до падіння.
Тобто, Росія є колосом на глиняних ногах?
-Росія на початку 90-х знаходилася вже на межі краху: вона тріщала по територіальних швах. Пізніше Владимір Путін окреслив федеральні округи – і це, власне, є ті шви, які в подальшому знову можуть розійтися. Врятувати Росію може лише справжня політична й економічна модернізація, конкуренція політичних сил, свобода слова, відсутність сюзеренітету (система залежності одних від інших – ред.) над економікою – однак я вважаю, що такі ліки сьогоднішня Росія ніколи не прийме.
Нещодавно ти зазначив, що в України є реальні відносини лише з Росією. Отож, чи пророкуєш ти крах і для України?
-Як українські, так і російські політики говорять однією мовою – мовою прибутку й бізнесу, а, простіше кажучи, мовою корупції й крадіжки. У зв’язку з цим відносини між Україною та Росією формуються на базі взаємовигідного грабування й знищення країн, якими керують люди, що займаються політикою. Яскравий приклад – це енергетична схема. Як українська, так і російська еліти збагачують себе за рахунок транспорту енергоносіїв через територію України. На цій схемі протягом кільканадцяти років зросло не одне покоління як російських, так і українських олігархів. Ця схема також призвела до страшенної деградації обох економік і безперечно може довести обидві держави до краху. При цьому олігархи спокійно слідкуватимуть за розвалом своїх батьківщин на одній із вілл у Ніці чи Монте-Карло.
Тоді, можливо, найближчим часом Україна і Росія спільно тиснутимуть на ЄС, використовуючи енергетичний шантаж?
-Я не думаю. Тим більше, що європейська енергетична політика зараз розмірковує, як послабити вплив Росії і як диверсифікувати поставки російського газу. Останні газові кризи багато чому навчили Європу. Вплив Росії поступово знижуватиметься, а Україна знаходитиметься в зоні російських впливів рівно настільки, скільки це потрібно новій українській владі, щоб за допомогою Росії грабувати Україну. Коли ресурс вичерпається, то українська влада шукатиме нових можливостей для обкрадання.
Польсько -українські відносини: чи це відносини в категоріях того, що просить, з тим, що дає, – як між Києвом і Брюсселем, згідно з твоєю тезою?
-Я не знаю, що зараз відбувається на лінії Київ-Варшава. Мені здається, що після зміни влади над Дніпром обидві країни дезорієнтувалися, якщо йдеться про спільне майбутнє чи спільні проекти. Треба також задуматися, наскільки польська сторона підготовлена спів працювати на тих умовах, які пропонує нова українська влада, а також наскільки Варшава може впливати на Київ з точки зору збереження стандартів свободи слова, підприємницької діяльності тощо. Я сумніваюся, що зараз українська влада слухатиме польську, а польська сторона схоче грати за українськими правилами. Тому я вважаю, що про польсько-українські відносини зараз взагалі не можна говорити. Потрібний час, щоб зрозуміти, якими вони будуть взагалі і чи будуть серйозними.
“Наше слово” №33, 15 серпня 2010 року {moscomment}
