У рамках цього проекту хочемо представити польським та українським вчителям програми навчання, які стосуються спільної історії поляків та українців. Запрошуємо також науковців, які представляють найновіші дослідження в різних сферах польсько-української історії, – пояснює мету проекту Міхал Зарихта з Музею історії Польщі.

Досі в рамках проекту відбулися чотири конференції, присвячені спільним моментам польсько-українського минулого. Перша зустріч 2008 р. стосувалася подій часів І Речі Посполитої (Берестейська унія, Хмельниччина тощо), під час другої говорилося про можливості використання творчості Тараса Шевченка та Юліуша Словацького при навчанні історії. Третя, яку влаштоано минулого року в Житомирі, була присвячена Військово-політичному союзові між Пілсудським і Петлюрою 1920 р.
На останній дводенній конференції зустрілися вчителі історії з Польщі та України, зосібна з Житомира, Вінниці та Києва, щоб говорити про події міжвоєнного періоду в УРСР. Під час теоретичної частини зустрічі виступили з доповідями визначні науковці з Польщі, України та Білорусі, а між ними проф. Влодзимеж Менджецький, д-р Роберт Куснеж (один з найкращих польських спеціалістів, що займається темою Голодомору 1932-33 рр.), проф. Михайло Кірсенко з Національного університету “Києво-Могилянська академія”, який говорив про ідейні підвалини політики комуністів у національному питанні. Після лекцій учителі та представники різних освітніх структур дискутували про те, яку кількість інформації на тему ситуації в радянській Україні перекласти на шкільний урок та передати учням, щоб була зрозумілою і цікавою.
Важливою частиною конференції стали вчительські майстер-класи, під час яких учасники презентували польські та українські підручники й джерела, що стосуються ситуації українців і поляків у міжвоєнній Україні та опрацьовували конспект уроку, спираючись на отримані матеріали. на отримані матеріали.
Від минулого року в проекті бере участь Об’єднання українців у Польщі – воно делеґує вчителів історії з українських шкіл (на попередню конференцію приїздили вчителі з Бартошиць і Білого Бору, цим разом був учитель з Перемишля), допомагає при підготовці тем та рекомендує різного роду українські книжки, документи, спогади, що їх вчитель може використати на уроці як допоміжні матеріали.
– У кожній країні навчання історії – це важливий елемент зміцнення національної ідентичності, – пояснює голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. – У сучасному світі, де учень має доступ до різних джерел інформації, навчання історії не може бути закостенілим, схематичним. Воно повинно оперувати різними формами, бути привабливим. Водночас маємо проблему: як навчання пристосувати до віку учня, щоб не подавати забагато енциклопедичної інформації. Інша справа, що в посткомуністичних країнах відбувається переоцінка певних історичних подій. Від 1989 р. в Польщі та 1991 р. в Україні вчителі вчать, скажімо так, зовсім іншої історії. Постійно йде зміна програм навчання, змінюється ставлення до різних подій, з’являються нові теми: наприклад, щойно віднедавна є в підручниках тема Голодомору. Важливе, як вчителі до цього підготуються.
На конференції можна було порівняти досвід трьох країн: Польщі, України та Білорусі. Хоч у Білорусі надалі домінує стара схема навчання історії, то в Польщі та певною мірою в Україні протягом останніх 20-ти років пройшли реформи навчання про минуле.
– Я послухала професора з Білорусі, – говорить Любов Катенко з Житомира, яка на конференції представляла вчителів України, – і дуже рада, що в нас таких проблем немає, тому що в нас гарні програми, прекрасні альтернативні підручники, багато документів, є хрестоматії з історії, про що я розказувала польським колеґам. Маємо добру методичну школу. Мені здається: якою б не була державна політика, все залежить конкретно від вчителя історії. Ми маємо бути чесними національними істориками. Це я сьогодні ще раз зрозуміла на цій конференції.
– Все залежить від учителів і викладачів, – підтверджує проф. М. Кірсенко, – залежить від підручників, які вони використовують, але також залежить від реґіонів України. По-іншому викладається історія в Галичині, по-іншому – на Донбасі. Тут є величезна різниця, та оскільки люди мають доступ до альтернативної літератури, то результат цього більш-менш компромісний. Люди знають один і другий погляд, завдяки чому мають теж свою думку.
При навчанні історії важко уникнути ідеологічного, націоналістичного чи стереотипного підходу, зокрема в ситуаціях, коли йде мова про суперечливі події. У польсько-українській історії таких моментів було немало, та їхня оцінка часто залежить від польської або української точок зору.
– Треба разом говорити про спільну історію, щоб не говорити односторонньо, – підсумовує М. Зарихта. – Щоб не говорити односторонньо, треба прислухатися до поглядів іншої сторони та водночас старатися захищати свою позицію. Слід брати до уваги те, що говорять інші, обіймати якомога більше точок зору та давати іншим можливість оцінки конкретних подій. Це важкі події, неоднозначні. Зокрема, вчителі повинні мати ширший горизонт, оскільки вони є дороговказом для молодих людей у мисленні про історію.
Нагодою для чергових дискусій на теми важкого спільного польсько-українського минулого стане п’ята конференція Музею історії Польщі. Вона буде присвячена польсько-українським відносинам у ІІ Речі Посполитій.

“Наше слово” №51, 18 грудня 2011 року {moscomment}