Роман Кабачій ■ РОЗМОВА ■ №4, 2015-01-25
Волонтерка групи «Мілітарний портал», активістка громадянської мережі ОПОРА Руслана Величко-Трифонюк розповідає, як функціонує рух допомоги українській армії та добровольчим батальйонам, і чому приходить момент, коли хочеться все покинути і йти воювати.
У мене склалося враження, що волонтерський рух народився спонтанно, завдання з Майдану змінилися на воєнні. Наскільки це все швидко відбулося, прийшло усвідомлення необхідності допомоги. Не лише твій конкретно випадок цікавить, а відношення простих людей.
Різних волонтерських угруповань, котрі існували ще в часах Майдану, є багато. Люди тоді займалися багато чим: від підвозу шин – до медикаментів. А зараз вони лише «змінили профіль». Тобто ті волонтери, що допомагали на вулиці Грушевського, як одна знайома дівчина, тепер займаються внутрішніми переселенцями. Майдан закінчився, і вони, по суті, не встигли відійти від тих проблем, як узялися за інше. Профіль змінювати було важко. Якщо в мене в «Мілітарному порталі» хлопці давно це знали і розуміли, то мені розбиратися з рівнем захисту бронежилетів було важко. Проте необхідність така, що за один день це все вивчаєш і знаєш, де ті бронежилети можна дістати і скільки вони коштують. На поверхні ця інформація не лежала, тож вчишся на ходу.
Наскільки реально непросто діставати інформацію і замовляти, коли маєш вже на це гроші?
Спершу отримуєш замовлення, чого саме потребують. Приміром, для морських піхотинців треба два тепловізори для нічного бачення. Коштує кожен по 25 тис. євро. Тобто такі гроші так насправді ще треба уміти зібрати. Коли зібрали, переводимо у валюту і замовляємо. І неприємно, що щораз частіше хочуть на цьому нажитися. Ось історія з планшетами, які потрібні для розвідки і для наводчиків. Знайшли ми такі китайські планшети по 6 тис. гривень, треба було два. Поки зібрали суму, фірма підняла ціну спершу до 7 тис. грн., а в переддень покупки – до 8,5 тис. І це було тоді, коли гривня трималася на рівні 12 за 1 долар. При цьому я ще не знаю, наскільки там добре програмне налаштування, чи я сама маю то встановлювати чи докупляти. І це прагнення нажитися морально вбиває. От я купую кевларові каски по 1600 грн., а через тиждень луплять по 2500 чи взагалі по 3600.
Ваша організація займається допомогою для військових, переважно для армії? Волонтерство, так розумію, існує паралельно з основною діяльністю?
Наша спеціалізація – допомога військовим спеціалістам. Окрім мене, в групі є Тарас Чмут і тележурналіст Олександр Аргат, які досить давно зі своїми однодумцями заснували «Мілітарний портал». А щодо паралельної діяльності, то інколи виходить, що саме вона нерідко забирає увесь твій час. З погляду праці, треба навчитися це все обмежувати і розмежувати в часі.
Наскільки організаційно важко мотивувати себе і людей на збірку коштів?
З грошима буває по-різному. Приміром, нам потрібна «дрібниця» – бензопила. Починаємо просити через соціальну мережу, і тоді ту пилу фізично привозять. А коштувала тоді 1600 грн., тобто для когось і не «дрібниця». На щось інше знайомі журналісти допомагають діставати (часом буквально просячи у знайомих народних депутатів).
Тобто іноді треба знати, у кого і на що конкретно можна просити?
Так. Для прикладу, ми потребували бінокль нічного бачення. Не вистачало 12 тис. грн., зранку задзвонив мій телефон, жіночий голос каже: «Я чула, що вам треба 12 тисяч на бінокль. У мене є ці гроші, коли я можу вам передати?» Я сподівалася побачити як мінімум помічницю народного депутата, адже не кожного дня хтось з народу дарує тисячу доларів (це було влітку). Ми зустрілися з нею при виході з метро, вона мені передала гроші у конверті, і потім я побачила, що ці кошти відкладені по місяцях зі здавання її квартири. При цьому, я так і не зрозуміла, звідки ця жінка про нашу потребу дізналася.
Є люди, які просто визначили собі, що тисячу або дві вони з кожної зарплати передають волонтерам. Чимало приходить з Канади, Америки, з Польщі речі передають, – це переважно через особисті зв’язки. У хлопців знайомства за океаном, а моя подруга з Польщі передала дуже добротний рюкзак для медика. Коли його розстібаєш, він випадає поміж ногами, розкриваючись перед тобою з усім потрібним, і можна починати працювати.
На що передусім скеровані ваші збірки?
Збираємо практично все, включно з термобілизною. Возили свого часу навіть мед, бо попросили для бійців. Але ми його не довезли, по розбитих дорогах Донбасу великий бутель тріснув і ми мусили довго відмивати авто. Не подумали, як везти. А перелити мед було неможливо, бо загус.
Бувають курйози з водіями, які постійно нові. Це теж волонтери, платимо лише за бензин. Одного разу я сідаю з водієм на перше сидіння, а хлопці мені кажуть – ти ж знаєш, що максимум, куди вибирався наш водій, це 350 км? А доїхати до зони АТО і повернутися – це 2 тис. км, і без спання. Та водіям все одно це подобається. Пригадую, як везли ми речі для батальйону «Луганськ-1», а він постійно у сховках. Водій розповідає про родину, в нього дві дочки, а в місці де ми мали зустрітися з провідниками, вийшов з машини. Я кричу: «Стій на місці, не ворушися!» Хлопці там не знають, що за машина під’їхала і хто це виходить. Ми зазвичай сидимо і чекаємо, аж хтось підійде. Водій питає, чому я сполошилася, а я йому показую відкриті вікна на 3-му і 5-му поверхах та ще трьох снайперів на даху.
Чи волонтерські групи мають свої певні ніші, чи співпрацюють одна з іншою?
Я сама з Рівного, і коли прошу про щось місцевих волонтерів, то допомагають. Ми мали передати великий дизель-генератор, а рівненські мали відповідну машину, то ми передали їм, щоб завезли на їхній батальйон. Координація є. Приміром, ми не потребуємо стільки футболок, які у нас лежать, хтось із волонтерів приїхав забрати. З іншого боку, з’явилося багато незрозумілих благодійних фондів, які збирають гроші і пропонують «роботу волонтером», коли 40% від зібраного йде особі, яка збирає (і щось вочевидь для них). Це не волонтерство і не благодійність.
Що скажеш про скандал із затримкою батальйоном «Айдар» волонтерки з Польщі Олі Соляр та її колежанок і випитуванням, якими каналами йде допомога?
Є «Айдар», а є псевдо «Айдар». На парламентських виборах спостерігачу від ОПОРИ так званий айдарівець в автомобілі у Києві погрожував автоматом. Представлявся «заступником комбата», а таких «посад» нема в природі. У випадку Олі має розбиратися військова прокуратура, і звісно, що треба відразу писати заяву до міліції. Медіа-шуму в цій ситуації недостатньо.
Є не лише незрозумілі батальйони, але й не всі бійці є кристально чистими. З 24-ї армійської бригади, якій ми допомагали і яка є на лінії вогню, телефонували потім хлопці і говорили, що їм конкретно за списком потрібно. А я питаю: скільки вас там людей? Нормальний боєць ніколи не скаже, скільки їх там є. Хлопці є різні – за призовом прийшли, потім по заміні поїхали в тил і дзвонять до волонтерів, що би там вициганити. І коли він мені говорить, що на 20 людей треба 20 біноклів, то я розумію про що йдеться. Хто буде воювати, якщо всі 20 сидітимуть з біноклями? Розповідали також: кухар у тилу, а йому присилають тепловізор. Воювати з картоплею, чи що?
Чи є правдою те, що бійці забирають додому те, що їм дісталося від волонтерів?
Кожен випадок – це щось інше. Буває, що забирають, щоб продати. А буває так, що мусять забрати. Мій вітчим воює в батальйоні «Горинь». Я привезла на хлопців 25 бронежилетів і стільки ж касок, рукавиць. Приїздить їхній військовий комісар, якому так насправді виділені гроші на обладунок, і хотів узяти на баланс ці, що ми привезли. І я не дала цього зробити. Хлопцям, яких я знаю, кажу: із собою! Бо привезене потім незрозуміло куди дівається, а ти мусиш їм заново це везти?
Під селом Побєда на Донеччині накрило «Градом» 8-му бригаду, там був штаб АТО. Згоріло реально все, ми о 4-й ночі, коли про це дізналися, почали слати один одному смс: «…Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову». А забезпечення мали майже 100%.
Як, на твою думку, включається населення в допомогу через волонтерів?
Дивлячись від міста. У Рівному настільки активно люди стали допомагати, що склади завалені. Місцева влада виділяє для цього приміщення за потребою, переважно від ЖЕКів. Люди знають, що коло них це недалеко і можна принести консерви, ліхтарі, одяг. У Києві знайти вільний склад важко. У Запоріжжі я бачила тільки один склад від муніципальної влади.
Коли закінчиться війна, чи волонтерська діяльність виллється в якийсь суспільний капітал?
Коли закінчиться війна, ми матимемо гуманітарну катастрофу. Поясню чому. Якщо взяти до уваги Київ, то волонтерів не так і багато. Чимало бійців залишаються каліками, зникли безвісти. У випадку людей, котрі допомагають, теж є різна мотивація: деякі вважають, що давши гроші, відкупилися від війни: доти в нас тихо. Але справа не лише в переказі коштів. Я бачу, як про деяких хлопців просто забувають, уже. Ті ж люди, які давали гроші на АТО, вже не цікавляться долею тих, хто скалічений.
Є розбіжності в інформації. Українська влада говорить, що взяли Савур-могилу, а брати її лише збирається. Такою інформацією, раз – попереджуємо терористів перед штурмом, а два – кидаємо в бій хлопців під будь-яким приводом. І скільки людей загинуло. Просто на очах переписується історія. Ніби вісім осіб з батальйону «Крим» узяли Савур-могилу, – це дезінформація. А для сімей загиблих хлопців дуже важливо, щоб хоч якоюсь військовою нагородою їх наділили, – хоч це мале, без пільг, на які немає ресурсу, а просто нагорода. Ми маємо поважати цю професію.
Волонтери краще від київських прес-секретарів АТО знають, які маємо жертви. Те, що виходить від влади, розходиться з реальністю. Моїх «трьохсотих» [поранених – Ред.] було до 200 осіб, порахувати точно не було змоги – потрапили в «м’ясорубку», а в телебаченні дивлюся – поранено сім чоловік. Мені здається, що ми ніколи не порахуємо, де люди пропали, скільки загинуло. Іноді волонтерам більше відомо про людину, ніж частині, у якій вона служила.
Чи бувала ти на Донбасі до цієї війни?
Бувала. Я розуміла, що там відбувається тепер. Були періоди, коли просто всю ніч слухала бійців, – їм треба виговоритися. Коли просять, «привезіть клейонку і скотч», я розуміла, що йдеться не про укриття від дощу, а як позбирати останки трупів. Збирають, заклеюють у пакети.
Коли їхала вперше, думала, що злякаюся. Не злякалася. А були під Щастям на Веселій горі. «Тихо» не було. Біда кожного волонтера зараз у тому, що в якийсь момент хлопці і дівчата вирішують іти туди воювати. ■
