Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-06-24
{mosimage}
Kościół, naród, państwo. działalność metropolity Andrzeja Szeptyckiego (1865-1944). Колеґія Східної Європи імені Яна Новака-Єзьоранського, Вроцлав-Варшава 2011, с. 312
Митрополит Андрей Шептицький для багатьох українців явився, немовби пророк, котрий мав провести Церкву і народ через важке ХХ ст. Для польських сусідів неодноразово був відступни ком! І прихильником нацистської Німеччини, зрадником власного народу і польської держави. Поділи не були, однак, чорно- білі – читаємо у вступному слові Андрія-Романа Шептицького до книжки “Церква, народ, держава – діяльність і спадщина митрополита Андрея Шептицького (1865-1944)”.
312-сторінкове видання – це збір усіх доповідей, а також дискусії на конференції в листопаді 2009 р. в Кракові, яку організував Фонд роду Шептицьких. А треба тут підкреслити, що дорога до здійснення такої конференції не була простою. На вістку про її організування почали відживати давні упередження і стереотипи на тему митрополита. Попри те, що 20 років минуло від першої такої наукової конференції і здавалося б, що поляки вже обізнані з постаттю Шептицького, то все -таки з’явилися запеклі ненависники митрополита, що готові були словом і силою зірвати цю важливу подію, де голосом науковців і духовників спокійно вивчалися, аналізувалися митрополичі тексти та роль цього духовного авторитету в складній історії УГКЦ і в державо творчому процесі в Україні.
“Під знаком пам’яті про видатного митрополита”, – як сказав у дискусії о. Стефан Батрух, пізнаємо екуменізм Шептицького, спроби пошуку доріг примирення з Російською церквою. У свою чергу, о. Юрій Аввакумов у широкій (понад 50-сторінковій) статті, висловлює ідею, що екуменічне значення діяльності Шептицького полягає на ініціативі митрополита відродження в Греко-католицькій церкві візантійської культурної спадщини.
Далекосяжною метою Шептицького було повернення церковної єдності. Митрополит був не тільки патріархом Галичини, але й гідно продовжував традиції “митрополитів усієї Русі”, що широко представляє у своїй розвідці диякон Петро Сивицький.
Книжка поділена на чотири тематичні частини; “Церква”, “Народ”, “Держава”, “Спадщина”. Кожна з них глибоко аналізує як митрополичі твори -послання, так і його безпосередню діяльність, яка мала вплив на стан духу українців. “Божа мудрість” – книга з трьох частин – це роздуми духівника над поведінкою християнина, вказівки доріг до його правоти, у яких найбільше допомагає молитва. Цьому приглянувся проф. Володимир Мокрий.
Християнську, гуманну позицію митрополита глибоко висвітлив Шимон Редліх з Ізраїлю, представляючи ставлення Шептицького до єврейської спільноти. Як ніхто інший з духовенства високого ранґу, митрополит приятелював із представниками юдейської громади. Справою великого значення є ставлення Шептицького до євреїв під час ІІ Світової війни, окупації – спершу радянської, потім німецької, – та Голокосту. Саме митрополит інформував папу про жорстокість і масові вбивства, жертвами яких ставали євреї. Завдяки його заходам були врятовані приблизно 150 євреїв, переважно діти. Він дуже страждав через те, що скрізь панував антисемітизм.
Митрополит досі не отримав звання Праведника народів світу, чого добиваються самі євреї (17 заяв) – свідки лихоліття 40-х рр. ХХ ст. Надалі з’являються матеріали, голоси, що знеславлюють велику постать українського народу.
Розділ “Нація” вміщає аналіз широкої громадської діяльності митрополита Шептицького – фінансово- економічну для модернізації українського суспільства Галичини чи мистецьку. Митрополит був викладачем мистецтва, меценатом, фундатором Львівського музею – духовної і художньої скарбниці українського народу, інституції, у якій зберігся дух народу і формувалися кадри національної культури. Саме цьому музеєві 2005 р. президент України своїм указом надав статус національного, перейменувавши його в Національний музей м. Львова ім. А. Шептицького.
Розділ “Держава” представляє, спираючись на популярну літературу, архівні документи, позицію митрополита щодо українського національного руху в 1941-44 рр. То А. Шептицький виступав ініціатором українсько -польських переговорів, бо хотів, щоб національна свідомість народу зростала “мудро і по-християнськи”, без братовбивчих акцій. Хотів примирити політичні сили реґіону, насамперед “мельниківців” і “бандерівців”, що часто оцінюється як протидія організації. А вже пастирське послання глави УГКЦ “Не убий!”, де, зокрема, містився осуд політичного вбивства, українське підпілля піддавало відкритій критиці, а навіть використовувало авторитет архієрея; поширювало фальшиві листівки з благословенням підпільної боротьби, які нібито підписав митрополит. Ширше про цього роду акції можна дізнатися з доповіді Інни Поїздник з Києва та конференційної дискусії (стор. 149-164). Авторка намагається дослідити, наскільки стереотипи про митрополита окупаційної доби відповідають історичним джерелам.
З черги Світлана Гуркіна зі Львова висвітлює ширший контекст душпастирської і громадської діяльності зверхника Церкви, у якого був понад сорокалітній досвід.
Архієпископ був відповідальним за долю української національної спільноти, тому закликав шанувати християнські принципи любові до ближнього, що мало вплив на пом’якшення польсько-українських відносин воєнного лихоліття. Свідчать про це, як доводить польський історик Ґжеґож Мотика, документи польського підпілля. Митрополит, занепокоєний братовбивчою війною, вже у вересні 1943 р. писав християнські, душпастирські листи як до духовних своєї Церкви, політичних організацій, так і до римо-католицьких єпископів і польського підпілля. І, що цікаве, на думку Ґ. Мотики, польський рух опору ставився до цих листів більш менш позитивно. Натомість архієпископ Болеслав Твардовський не підтримав суґестії митрополита зупинити ненависть до українців, яких на Люблинщині в той час з польських рук загинуло вже біля 500, але прямо відповів: “як же в таких умовах [перед цим детально описував масові вбивства поляків] виглядав би мій заклик до переслідуваних, заляканих єпархіан про зупинення вбивств вірних греко католицького обряду…” Кореспонденція між єпископами розгорілася і показала різницю між ними в розумінні тодішньої ситуації. Однак з рядом узагальнень історика науковця можна дискутувати. Посилання на “авторитет” письменника -комуніста Ярослава Галана, на мою думку, тільки знецінює матеріал.
Митрополит, готуючи можливе виникнення майбутньої української держави, піклувався про піднесення морального рівня українців та їхніх відносин із сусідами, – читаємо в матеріалі учасника конференції Тімоті Снайдера.
У “Спадщині” поміщено матеріал Ігоря Галагіди про політику комуністичної влади щодо Греко-католицької церкви у Центральній та Східній Європі (1944-56), через що це віросповідання було змушене перейти в підпілля.
А сьогодні, після виходу УГКЦ із катакомб, в Україні і в Польщі опубліковано низку наукових досліджень, присвячених життю, поглядам та різнобічній діяльності митрополита. Про роль пам’яті про велику особистість і вплив думки й образу А. Шептицького на українців після 1989 р. у своїй доповіді розповідає Ростислав Крамар, пригадуючи, що радянські карально-репресивні органи ще довго чинили терор і щодо самої пам’яті про митрополита й готували наклепи на главу Церкви. Навіть покроєної атеїстичним режимом пам’яті вистачило, щоб стала вона значущим чинником у формуванні віросповідної і національної свідомості греко -католиків наприкінці ХХ ст.
В об’єм книжки увійшла також панельна дискусія про значення спадщини митрополита для нинішніх поколінь українців. Мене особисто дуже зворушила розповідь Марії Г. Шептицької – близької родички духовного, яка стрийка запам’ятала дитячими очима; а українська меншина в Ілаві – нащадки виселених – пам’ять про митрополита і його значення в духовності людини увічнили в назві вулиці міста.
Солідно підготовлена публікація, у якій кожен текст – і польський, і український, – закінчується коротким резюме, варта уваги кожного, хто хоче краще зрозуміти таку багатовимірну постать, як митрополит Андрей Шептицький. Книжка доступна не тільки для істориків, але й для тих, хто цікавиться польсько-українськими темами та прагне поглибити власні знання про трагічні умови, у яких прийшлося митрополитові керувати Церквою та її паствою.
Свою вдячність за проведення конференції та підготовку видання на сторінках публікації висловив голова ОУП Петро Тима, пригадуючи єврейську приповідку: “замість того, щоб ставити пам’ятники, краще друкуйте книжки”. Саме такою глибокою істиною керується Фонд роду Шептицьких та видавець – Колеґія Східної Європи ім. Яна Новака -Єзьоранського з Вроцлава.
“Наше слово” №26, 26 червня 2011 року
