Вальдемар Балда ■ ПОГЛЯДИ ■ №10, 2013-03-10

Якщо хтось почує про бескидське село Буковець, то, як правило, мається на увазі місцевість, що стоїть біля Солинського заливу, поблизу невеликої об’їзної дороги, відома як добре облаштоване місце літнього відпочинку. Але в цих горах існує й інший Буковець, набагато мальовничіший…
Цей Буковець – це пустка, яка лежить у верхній течії Сяну, неподалік від витоків річки. Якщо ця назва щось комусь і говорить нині, це пов’язане з тим, що Бещадський національний парк розмістив там територію для паркування – у найбільш південному місці в долині Сяну, куди дозволяється доїхати автомобілем.
Однак про безлюдний Буковець слід пам’ятати. Просто при стоянці, неподалік від вхідних воріт до пішохідної частини Бещадського національного парку, поставлено величезний чавунний чан, що його колись використовували для виробництва поташу – золи, отриманої від спалювання деревини. Цей чан співробітники парку знайшли на місці колишньої поташні (зрештою, частина села носила ім’я Поташня) – вони його виявили, видобули, очистили й розмістили таким чином, щоб він засвідчував: на цьому пустирі колись вирувало життя.
Ідея варта похвали. Хоча, на щастя, минув уже період, коли тутешнє минуле було покрите змовою мовчання, коли було політично некоректним підкреслювати присутність у Бескидах людей, які використовували іншу від польської мову й сповідували відмінну від римо-католицизму релігію, – і хоч церква вже стала універсальним символом «старої» місцевої культури, то варто, щоб гості південно-східної околиці Польщі могли візуально бачити, що господарі колишніх епох на цих землях були розвинені в технічному плані. Як наочний доказ – частина устаткування промислового закладу.
А заклад цей створено – у відповідності до багатьох свідчень, – у першій половині ХІХ ст., коли селом Буковець володіли або ще Калиновські, або вже Ліпські. Технологія виробництва поташу була простою, але дорогою: вона вимагала спалювання великих кількостей деревини (навколо кожної поташні проводилася масова вирубка дерев), щоб отримати попіл, який промивали водою зі струмка – «вилуговували». Отриману таким чином напіврідку субстанцію випарювали у ваннах – таких самих, як оця, розкопана на буковецькій Поташні. Заклад працював близько століття, навіть до початку ХХ ст. І сьогодні нагадує про нього тільки один чан. ■

Поділитися: