– Лемки жодним чином не відрізнялися від інших груп Європи, які також базували свою окремішність, між іншим, на розвитку власної мови, – зазначала Олена Дуць-Файфер під час зустрічі в Музеї землі Польської академії наук у Варшаві. У своїй доповіді “Лемки у ХХІ ст. в Польщі” філолог представила діяльність товариства “Руська бурса”, сучасну ситуацію лемківського шкільництва і стан відносин між поляками та лемками.

“Емансипація” лемків почалася через виокремлення мови.

– Початком новітньої лемківської свідомості вважаю 1911 р., – каже працівниця Яґеллонського університету, засновниця та викладач лемківської філології в Педагогічній академії м. Кракова О. Дуць-Файфер. Саме тоді з’явилося перше число лемківського двотижневика.
Однак суттєвим елементом для ідентичності є навчання лемківського говору. У Польщі право освіти для меншин ґарантує закон від 7 вересня 1991 р., за яким школа та громадські установи дають учневі можливість підтримувати його національну, етнічну, мовну та релігійну свідомість, в основному завдяки навчанню мови, власної історії та культури. Саме 1991 р. організовано перший пункт викладання лемківського говору.
Минулого навчального року його вивчало 288 учнів (загалом у 39 школах). Але кількість відвідувачів занять, порівнюючи з попереднім періодом, зменшилася: раніше їх було понад 400. Причин такої ситуації – кілька.
Сьогодні підручників для вивчення лемківського діалекту – 15, можна сказати, що це багато. Проте О. Дуць-Файфер вважає це “заповненням порожнечі”: більшістю з них учителі не користувалися, бо вважали їх поганими.
– Навчання лемківської мови повинно бути підставою концентрації існування меншини, але не може все спиратися виключно на меншині, без підтримки ззовні, наприклад, від самоврядних структур, – продовжує думку викладач. За її словами, є проблема популяризації лемківської меншини в мас-медіа.
– Це більшість повинна виходити з пропозицією до нас, бо зазвичай пересічній людині не прийде до голови, що, наприклад, вона має право на програму в телебаченні, трансльовану мовою нацменшини, – твердить О. Дуць-Файфер. Як ставляться мас-медіа до справи виготовлення передач про меншини – видно з прикладу українців: адже вже не раз говорилося про скорочення фінансування для радіопередач, а разом з тим з’являлися проблеми їх функціонування; а то й взагалі виникали дискусії про ліквідацію “Теленовин”.
Однак ситуація вживання лемківської говірки змінюється і серед її користувачів.
– Ще кілька років тому викликало здивування, коли до онука дід говорив польською, а тепер щораз частіше дивує, якщо він каже по-лемківськи, – зауважує філолог. Але чого дивуватися, коли загалом у Польщі мовою суспільства та кар’єри є польська: навіть певні польські діалекти вважалися й вважаються простонародною, селянською говіркою. Можливо, популяризувати меншини варто через двомовні таблиці з назвами місцевості, проте досягнути поріг 20% у ґміні, чого вимагає закон, меншині просто нереально. Таким чином, нині поки що лише в Білянці видніє таблиця з польським і лемківським написами.
Проте, як зазначає викладач, змінюється й саме ставлення лемків до рідних земель.
– Це зміна напрямку міфу. Сьогодні чую голоси, що “нас більше на заході”, – пояснює вона. Це видно і з клопотань про Інститут лемківської культури, раніше в цій справі виступала організація з Лемківщини, а сьогодні – вже й з Лігниці.
Звичайно, популяризувати лемківську говірку серед молодих людей можна різними шляхами. Товариство “Руська бурса”, діяльність якого презентувала на зустрічі О. Дуць-Файфер, робить це через інтернет-радіо або заплановане видання платівки з лемківською музикою, більш сучасною. Але і це – ще не все.
Можна почути, що в наших організаціях тільки наші люди мають працювати, ніхто ззовні. Для мене це абсурд, який виникає з переляку, що це вже не буде наше. Тому твориться ґето чи, сказати б, форма переляку. Все пов’язане з тим, що бракує переказу культури, її вартостей, які будують упевненість щодо своєї ідентичності: а як є впевненість, то є й відкритість, – резюмує працівниця ЯУ.

“Наше слово” №19, 6 травня 2012 року {moscomment}