(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №44, 2013-11-03
«Зелена кофта», режисер Володимир Тихий, Україна, 2013 р., 104 хв.
Глядачів 29-го Варшавського кінофестивалю, в основному тих, які зацікавлені стрічками з України, чекала мила несподіванка. У рамках конкурсних переглядів була нагода подивитися український повнометражний художній фільм «Зелена кофта» режисера і сценариста Володимира Тихого. При чому Варшавський кінофестиваль – не перший міжнародний захід, де представили цей фільм. У вересні цього року стрічка взяла участь у Міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія).
«Зелена кофта» – це розповідь про сучасне українське велике місто. Ми не знаємо його назви, хоч деякі глядачі буз сумнівів упізнають київські вулиці. Певного дня дівчинка-підліток виходить зі своїм молодшим братиком на прогулянку. Хвилина неуваги – і хлопець пропадає. Дівчинка пов’язує цей факт з чужим чоловіком на подвір’ї. На щастя, так принаймні здається, вона випадково зустрічає цього чоловіка на вулиці і починає за ним слідкувати. Вона вже знає, хто він, де живе і як виглядає його сім’я. І тоді, коли слідством повинна була б зайнятися міліція і довести до очікуваного закінчення, виявилося, що вона зовсім безпорадна і неспроможна ефективно діяти. «Зелена кофта» – це сумний портрет українського суспільства, яке нездатне до громадської активності. У стрічці показано байдужість не лише до вульгарної поведінки, але й до відкритого насильства. Виявляється, що серед білого дня на подвір’ї, оточеному великими будинками, можна безкарно побити дівчину чи вкрасти дитину, що люди бояться захищати не тільки інших, а навіть самі себе, що в душі пересічних підлітків повільно народжується зло, яке нікого не обходить. Фільм – це жахливий діагноз, поставлений сучасній сім’ї, яка практично не існує і часто складається з чужих одне одному людей, неспроможних створити взаємини, повні тепла й реальної підтримки в критичній ситуації. Родина головної героїні розбита. Вона і її брат живуть з невротичною мамою, а в батька – нова дружина і дитина. Знавісніла сестра власними силами шукає братика, при чому, знаючи, що ані міліція, ані батьки ніяк їй не допоможуть, починає застосовувати бандитські методи. Раптом, справа між нею і маніяком, який викрадає дітей, стає дуеллю між двома видами зла – тим, яке закорінене в душі людини, і тим, яке виникає з відчаю і безпорадності. Тоді з’являється питання, як ця історія закінчилася б, якби люди мали громадський інстинкт, якби міліція нормально працювала, якби сім’я була опорою для членів…
Режисер спостерігає за персонажами, як науковець за об’єктами досліджень – уважно, систематично, повільно, надаючи своїй праці відповідний ритм. Стрічка тримається на дуже точному ритмі. Його вибивають звуки есемесок, усталений розпорядок споживання їжі, сімейні звички і дзвінки телефонів. Життя показане майже у фізіологічному зближенні, як під мікроскопом. Чуємо, як герої їдять чи дихають, бачимо деталі їхніх облич, майже кожен недолік шкіри. Камера максимально наближується до них, як зонд, вникає в їхнє життя.
Авторам стрічки дуже добре вдалося передати атмосферу сучасної України, людей, які до кінця не розуміють, де вони живуть і що навколо відбувається. Російськомовні підлітки розмовляють про «день пабєди» та українських фашистів, службовці спілкуються українською мовою, а суспільство, залежно від контексту, раз говорить українською, а раз російською, або двома мовами одночасно. Складається враження, що світ «Зеленої кофти» завмер у якійсь дивній тимчасовості, постійному очікуванні на щось, що має відбутися, на чудо, яке мусить статися, але очевидно без людської участі, бо люди діяти не вміють…
