Оксана Кульчевич ■ ПОДІЇ ■ №47, 2013-11-24
У Комплексі загальноосвітніх шкіл № 4 ім. Богдана-Ігоря Антонича в Лігниці у другій половині жовтня голова «Дому миру» у Вроцлаві Едвард Скубіш провів заняття зі школярами та вчителями в межах освітнього проекту «Історія в розповідях. Досвід переселених в очах молодого покоління». Е. Скубішеві належить ідея проекту про окремі долі представників різних національностей, насильно переміщених під час та після Другої світової війни.
Голландець Едвард Скубіш своєю миротворчою місією продовжив справу свого батька Адама Скубіша – поляка, який народився в Дрогобичі. Адам усвідомлював, що полонізація західноукраїнських земель була приводом для постійного конфлікту між поляками та українцями, тому почав активно займатися просвітницькою діяльністю, докладаючи багато зусиль для налагодження стосунків між українцями і поляками.
Коли 1939 р. вибухла війна, А. Скубіш у складі польських формувань пройшов бойовий шлях разом із своїм земляком генералом Станіславом Мачеком. Після закінчення війни повернутися до Дрогобича він уже не зміг (його родину насильно переселено до міста Валбжиха на Нижній Силезії), отже, залишився в Нідерландах та оселився в місті Бреді. Тут А. Скубіш одружився з голландською дівчиною, у них народився син Едвард. Протягом свого дальшого життя Скубіш-старший продовжував підтримувати зв’язок з Україною та Польщею.
Минуло кілька десятиліть після війни і здавалося, що польсько-німецькі та польсько-українські конфлікти вже відійшли в минуле. На жаль, з’явилися нові проблеми. Поновилися конфлікти між поляками і німцями через розбіжності, пов’язані з територіальними претензіями та компенсацією збитків. Зі східним сусідом, Україною, у Польщі теж залишилися невирішені питання і неоднозначні погляди щодо подій на Волині 1943 р.
Це спонукало 9 років тому маґістра теології Е. Скубіша покинути впорядковане життя й добробут у Нідерландах та вирушити до Польщі, до Вроцлава, з місією пропаґування миру і добросусідських відносин. Нижню Силезію вибрав свідомо. По-перше, саме сюди переселено родину його батька, а місто Вроцлав Е. Скубіш називає «столицею переселенців». По-друге, цей реґіон є найбільш мультикультурним і досі тут видно сліди драматизму українсько-польсько-німецьких подій минулого століття.
Ось і 2005 р. засновано фонд «Дім миру» та створено кілька освітніх проектів, спрямованих, у першу чергу, до молодого покоління. Один з них – проект, представлений в українській школі в Лігниці, тобто «Історія в розповідях». Це історії людей, яких об’єднують спільні пережиття, пов’язані з переселенням. Волонтери організації зібрали розповіді своїх переселених бабусь і дідусів та поділилися ними з іншими молодими людьми. Ці історії оживають у школах, на виставках плакатів з розповідями і фотографіями, що допомагає будувати мультикультурне європейське суспільство, в якому нікого не переслідують за їхню релігію, національність, культуру чи мову.
Проект допомагає молодому поколінню глибше зрозуміти суть і драматизм переселення поляків, українців, німців та інших народів у 1939–1947 роках. Адже долі цих людей є не лише їхьою приватною історією – вони творили історії їхніх дітей, онуків і правнуків, а також історію всього реґіону, в якому мешкали. Про це важко було говорити в часи ПНР, але й тепер питання про переселення та його наслідки викликають суперечки й інколи гальмують міжкультурний діалог. У ході занять, завдяки розповідям людей, які пережили насильне переселення, учні отримали можливість не тільки більше дізнатися про їхнє життя і досвід, а й оцінити зв’язок долі їхніх родин з іншими народами та культурами, зрозуміти власне ставлення до різних стереотипів – пов’язаних з національністю, культурою, релігією, віком та статтю.
У ході проекту молоді пропонується замислитися над своїм походженням та усвідомити, звідки походять їхні предки. Цікавим було те, що в українській школі одна учениця знайшла свого діда на плакаті з історією долі лемківської родини. Діти разом створили мапу міст і земель, з яких походять їхні предки. Як виявилося, багато дітей не знали, де народився їхній тато чи бабуся, але тепер зацікавилися своїм корінням та пообіцяли поговорити про це з батьками й відвідати ті місця. Це, на думку автора програми, є одним з найважливіших результатів його праці. Він звернув увагу на те, що створюючи подібні мапи під час семінарів в інших школах Нижньої Силезії з’ясовується, що більшість учнів мають предків зі «східних кресів».
На думку Е. Скубіша, який відвідав десятки шкіл у Польщі, атмосфера в Комплексі загальноосвітніх шкіл №4 в Лігниці є особливою. Провівши у школі один день та поспілкувавшися з учнями і вчителями, він відзначив, що тут панує рівновага дисципліни та демократичного й еластичного підходу до учнів. «Спілкування з українськими дітьми в українській школі було для мене великою честю. Я відчув, що історію переселення, особливо, переселення лемків, учні сприймали набагато ближче й гостріше, ніж у польських школах, сприймали її як власну. Я хотів би ще не раз сюди повернутися», – зауважив голова «Дому миру» після закінчення занять. ■
