Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №4, 2015-01-25
Іван Златокудр, Авторський Вечір, «Сполом», Львів, 2014, 90 С.
Поштовий «голуб» приніс недавно до редакції маленьку книжечку поезій Івана Златокудра «Авторський вечір».
Світ поезії – непростий. Можна читати вірші сто разів, але так і не розгледіти до кінця душу автора, не здогадатися, що саме він хотів сказати… Це відноситься й до Івана Златокудра (справжнє прізвище – Врецьона) – поета, перекладача, члена Спілки польських письменників. Народився він в Україні, у селі Винниках, а тепер живе у Польщі. До уваги любителів поезії – його десята збірка.
«Авторський вечір»… Чому саме така назва? «Сиджу під акацією/ вечорового неба/на столі/ поезії кухоль/ читаю вірші/ вченій сові/ слухає». Ось такий вступ. Думаю, автор не образиться, якщо я висловлю свою розгадку нетипового стилю викладу його поетичних думок…
«Вертаю з літ дозрілих», «Коли ти приходиш», «Ще не пора відлетів» – три невеличкі розділи, а світу багато… «Знаходимо» і «Автопортрет»: «борозна над брови сивизною// на вустах сонячний метелик// – поцілунок з весни – // – за відгомоном літа// з грозою…». Поряд із змальовуванням зовнішності втаємничений внутрішній зміст, відомий тільки авторові…
І. Златокудр уміло поєднує спогади дитинства з лише йому властивими образами: «дитинство:// синє небо// спіймане в сітку на метеликів», «краю// вернись// – звідки мій човник хлоп’ячий// чомусь не вертає», у яких відчуваємо тугу за «білими зимами малих колядників»… Серед рядків поезії знаходимо й образ яблука: «яблучка снігурів веселих», «несу червоне яблуко зорі», «яблука з саду дитинства» та ін.
«Коли ти приходиш…» – це не тільки назва наступного розділу, але й… «троянда квітне для пестощів вітру// не меркнуть зорі в очах озер// і камінь зеленіє// любове»… Кожен вірш, наче спомин про кохання, яке не минуло, не відлетіло, а назавжди залишилося в серці автора (адже це «авторський вечір»!): «світку щасливих днів давнодалеких// повниш серце літа клекотом// – перед відлетом», «пливу місяця човном в ніч зоряну// між зір очей твоїх// визираю»… Ось такі златокудрівські словообрази… Цікаво, що у цей розділ теж «закотився» образ яблука: «у вчасновеснових снах юних дівчачих// дозрівають яблука грудей// жіночих», «вустам наснилися яблука твоїх грудей// дівчачої зранкової краси»…
Ці спогади (чи сни?) автор «несе» і до наступного розділу, де вже переважає тема осені: «чаша// на святі осінньої любові», «осінь метафорою журавлиних відлетів// лиш квіт паперовий за сонцем не затужить»…
Не хочеться розкривати всі «карти» поета, тому що відчути «смак» його поезій можна, лише читаючи рядок за рядком, у яких ніби «малюються» прості картини життя, про які автор пише: «Від живописності рідних сторін наша врода, вдача і доля…». Або: «…Паперовий човник хлоп’ячий з вітрильцем листка зеленого до пристані вечора пурпурового пливе…».
У передмові збірки читаємо: «…Добре, що в пейзажі польської сучасної поезії є і дивовижний, неподібний до інших, сам по собі неповторний реґіон української поезії…» (Флоріан Неуважний). Сміливо можу підтвердити вклад неповторного автора до неповторної української поезії!
На завершення свого огляду «Авторського вечора», «підслуханого» разом із «вченою совою» в затінку акації, хочеться голосно сказати: «Ще не пора відлетів, винниківський Златокудре!» І: «ще сонях, ще сонце, ще птах, ще не вечір…». ■
