Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №32, 2013-08-11
Kosmowska Barbara, Ukrainka, Wydawnictwo W.A.B., Wrocław 2013. 328 s.
«Sprzątała górę domu z ciężkim sercem. Zabolało. I też w imieniu narodu ukraińskiego. Tych lekarek, prawniczek, dentystek, które ze szmatą po polskiej kuchni latają, żeby ich dzieci już nie latały, matki umierały spokojniej, ojcowie mogli leczyć prostaty. Kobieta ze szmatą nie jest szmatą. Robotem bezdusznym zaprogramowanym na czyjeś szczęście. Można ręce oddać w niewolę, kiedy bieda, ale nie godność swoją… A różnica między robotem i człowiekiem wielka».
Звичайно, що в польській книгарні це видання привернуло увагу своєю назвою та обкладинкою з імітацією вишиваного узору, де «червоне – то любов, а чорне – то журба», але мені ця книжка здалася не про українку (саме така її назва написана на обкладинці як «ЦКЯAIHKA», а в анотації зазначено, що вона розповість про трудову міграцію більше, ніж рапорти соціологів та журналістів).
Калейдоскоп потічків – сюжетних ліній та персонажів – губився в гомоні автобуса (яким я поверталася додому, серед усіх цих підрахунків цін і порівнянь вигідності нових придбань пасажирів), розлітався маленькими скельцями, які потім Барбара Космовська зуміла об’єднати в єдине зображення. Струмки стікалися в одну ріку людського життя. Це авторка справді зробила майстерно. Паралельні історії, вирізки з життя різних людей, яким потім судилося перетнутись. Львів, Варшава, Дрогобич, вілла Бєлюхів, Вольських на Жолібожі, церква на Мйодовій, Бєляни, джазовий клуб у центрі… Іванка Матвієнко, Микола, Аґата, пані Вольська, Бруно, Кристіан…
Для мене ця книжка, перш за все, про жінку. Про жінку, яка вміє любити до нестями. Свого коханого, чоловіка, сина. Яка може знищити його своєю любов’ю. Яка приносить себе в жертву й часто шукає винних назовні, а не в собі. Винним буде, перш за все, хтось інший, теж по вінця наповнений своєю любов’ю до когось свого. Ця книжка про тяжку, як камінь на серці, любов і несприйняття чужого. Це щось тваринне, коли звірі з різних стад спочатку вороже ставляться одне до одного, потім – принюхуються, але як тільки виникає якась конфліктна ситуація, вони одразу – чужаки.
Можливо, вона й матиме якийсь вплив на сприйняття українських заробітчанок, однак для читача в Україні (а особливо у Львові й Дрогобичі, де відбувається дія по цей бік кордону) чітко відчуватиметься, що це – погляд ззовні. Хоч нема чого нарікати, адже головна героїня, Іванка Матвієнко, аж ніяк не є неґативним персонажем, а такою собі архетипною Галею чи Катериною з українських народних пісень, класичних рустикальних сюжетів, світлою дівчинкою, з якою лиха доля зіграла злий жарт. Вона мріяла про родину, діточок, світлий, просторий дім. Була зразковою ученицею, перфекціоністкою з традиційним консервативним світоглядом, талановитою музиканткою – співочою душею. Це не історія про Попелюшку, тут нема хеппі-енду. Ця книжка, очевидно, написана на злобу дня для польського читача, щоб показати, що проблеми, перш за все, потрібно шукати в собі. Про те, що треба вміти проговорювати наболіле й підозріле, не мислити стереотипними категоріями, формувати власну думку, а не користуватися нав’язаними шаблонами.
«W przeciwieństwie do dręczonej wątpliwościami Agaty Iga wie swoje. Wszystko przez Ukrainkę! I to wyłącznie jej, Igi, wina. Sama tę wywłokę wynalazła, że też, cholera, najpierw nie sprawdziła, jak toto wygląda. Za ładna na sprzątaczkę, to przecież oczywiste! (…)
Najprościej byłoby zapytać. Ale to zadanie przerasta Agatę. Agatę niepewną i zatrwożoną od czasu, gdy odkryła, że przestała być żoną, że jedynie za milczącym przyzwoleniem Bruna gra tę rolę z nabytą przez lata rutyną. Przeczekuje dzień po dniu, akt po akcie, w nadziei, że jednak ich historia ma jakieś szczęśliwe zakończenie».
Мені, як львів’янці, впадали в очі якісь неспівпадіння, неточності в описі Львова. Занадто ідеалізованим виглядає Дрогобич, хоча, можливо, авторка мала змогу його таким побачити, хтось їй таким його показав, адже місця – це дуже часто і перш за все люди. Не знаю, чому авторка вибрала для батька головної героїні ім’я Єгор, чому та привезла зі собою колимське горнятко. Та сам текст насправді «тримає», і ти якось за ним «пливеш», усміхаючись від знайомих назв, пізнаючи парафрази з життя, нагадуючи собі прості життєві істини. Що, перш за все, потрібно пізнати себе, зрозуміти, знайти свій шлях. Аґата, у домі якої переважно працювала головна героїня, мріє реалізувати себе як дизайнер одягу, але вона чомусь замкнена сама в собі. У її житті щось не так, але вона навіть нездатна це сама для себе сформулювати. Іванка ж – талановита віолончелістка, і вона просто розквітає, як пуп’янок, коли з’являється змога торкнутися струн, завдяки професору Мйодинському. Микола, до якого вона приїхала у Варшаву, про майбутнє з яким у спільному домі мріє, вдень працює в піцерії, а ввечері грає джаз. Він мріє про кар’єру музиканта, про концерти, гастролі й, здається, все наближається до втілення їх у життя, але це йде врозріз із постійними нагадуваннями дівчини про «садок вишневий» і родинний дім.
У цій книжці консервативний, ортодоксальний світ стикається й переплітається з модерним. Ми бачимо плюси і мінуси обидвох. Ця історія розгортається на наших очах, зшиваючи, наче стареньким «зінґером», клаптики тканин з орнаментами населених пунктів і персонажів, які їх населяють, у дивну аплікацію на полотні землі, кордони якої насправді химерніші, ніж тонкі шви швейної машини. ■
