Микола Онуфрійчук, письменник, Луцьк ■ ІСТОРІЯ ■ №11, 2016-03-13
Буваючи у Холмі біля будинку, на якому двомовна меморіальна дошка на честь Михайла Грушевського, та у православній церкві Святого Іоанна Богослова, у якій його охрестили, відвідуючи село Тератин, де малий Михайлик гостював разом з батьками у добрих приятелів сім’ї Грушевських, щораз глибше усвідомлюю, чому з такою увагою та душевною теплотою М. Грушевський ставився до Холмщини і долі українців цього прадавнього краю, чому історично обґрунтовував доцільність входження Холмщини до складу української держави.
Це складне питання він був готовий вирішувати не силою зброї, а шляхом мирних переговорів. Українська Центральна Рада, яку він очолював, проголосивши 22 січня 1918 р., Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, заявила про своє бажання жити у згоді й приязні з усіма сусідніми державами і висловила застереження, що жодна з них не повинна втручатися в життя самостійної Унр.
З тих пір минуло багато літ. Виповнюється 150 років від дня народження М. Грушевського у Холмі. Мене й моє покоління в радянській школі вчили, що Грушевський – український буржуазний націоналіст, ворог українського народу. Його твори були заборонені. За виявлену в когось працю вченого саджали до в’язниці. Про свого земляка-холмщанина, про його «Історію України-Руси» та низку інших наукових і науково-популярних праць я дізнався під час навчання в Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки від свого світлої пам’яті викладача Петра Кіндратовича Сміяна, який відбув ув’язнення за виявлені в нього кілька видань М. Грушевського.
Згодом я придбав «Історію України-Руси», «Історію української літератури», кілька десятків інших праць ученого. Пірнаючи у глибини його творчості, виношу дивні перли актуальних думок. Ось деякі з них…
За нову Україну
Під час української революції М. Грушевський вважав, що для України, для її народу настала можливість відновити свою державну самостійність, реалізувати широку соціальну програму, про яку мріяв століттями український трудовий народ. Він розумів, що це завдання поставила перед нами історія, і все, що заважає його здійснити, треба відкинути. Проте не кожен може будувати нову Україну, тому, звертаючись до боягузів, до тих, хто звик жити за принципом «моя хата скраю», закликав їх відійти, залишити політичну і громадську арени, не заважати тим, хто має сміливість працювати, творити нове життя, бо нині недопустимі безпринципність, легкодушність, моральна розхристаність. «Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили, – вважав М. Грушевський. – Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже».
Після нападу російських більшовиків на Україну М. Грушевський вважав пережитою і віджитою нашу орієнтацію на Московщину, яку довго і вперто нав’язували нам силоміць. Він сподівався, що цей кривавий напад на українців знищить їхнє духовне холопство, холуйство раба, прислужника.
Український народ, – твердив М. Грушевський, – на відміну від російського є народом західної культури, бо ще в передісторичні часи наша земля мала зв’язки з германською і кельтською культурою Подуная. Хоч у «передкиївську» епоху на нашу культуру, побут мали певні впливи східні віяння. У період формування, розбудови Київської держави (ІХ–Х ст.) відбувалися візантійські впливи. В добу Ярослава Мудрого і за його синів та внуків були надзвичайно широкі династичні, а також торговельні і культурні зв’язки з німецькими князівствами та іншими західними державами.
Зв’язки з Європою
З падінням Києва (1240 р.) Галицько-Волинське князівство, де зосередилось тоді українське життя, у ІІ пол. ХІІІ і в ХІV ст. політично, економічно й культурно повністю орієнтувалося на Захід. Україна, яка була тісно зв’язана з Західною Європою, насамперед з Німеччиною, Італією та Францією, перейшла добу відродження (ренесансу). Західні впливи на життя України тривали й протягом ХVІІ–ХVІІІ століть, до скасування української автономії у 1780-ті рр. Вони були і безпосередніми, і через Польщу, зокрема через Вроцлав, Ґданськ, Краків.
М. Грушевський історично обґрунтував і південно-чорноморську орієнтацію України, її доцільність у майбутньому, особливо відновлення давніх торговельних шляхів на південь та південний схід…
При цьому вчений підкреслював, що західноєвропейські та інші впливи наш народ засвоював творчо, на українському національному ґрунті, вони проростали ориґінальною українською матеріальною і духовною культурою.
Він схилявся до думки, що добре робити історію важливіше, ніж гарно її писати, бо добра конституція «вартісніша» від геніальної поеми і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч з «Кобзарем» Тараса Шевченка.
М. Грушевський у буремні дні революції твердив, що «покоління, яких чекає Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного», що їй потрібні «спеціалісти – адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового і морського діла, техніки різних категорій – технологи, механіки, електротехніки, гірники, гідротехніки, агрономи». Він говорив, що ми, українці, вміємо гарно співати, грати, танцювати, маємо добрих поетів, белетристів, але в нас нема належних кадрів для громадської, політичної роботи, для військової справи, для творення державності. Нам легко створити великий і гарний хор, але важко організувати добрий, дисциплінований курінь для оборони українських вольностей.
Історик вважав творцем і головним героєм історії не еліту, не гетьманів-вождів, а народ. Він засуджував короткозору політику предків ХVІІ ст., тогочасної української шляхти, козацької старшини, які роздували масові повстання, маючи на меті власні соціальні інтереси, своє право на землю, а добившись цього кров’ю народу, пускали «чернь» з нічим, державний лад будували на шляхетських підставах старшини. Він застерігав від повторення цієї помилки, вимагав не іґнорувати соціальні проблеми нашої революції, інтереси трудового люду, обездоленого війною, розрухою, масовим безробіттям. Якщо ми це допустимо, казав політик, то нам доведеться вдруге проробляти революцію – боротьбу з домашнім більшовизмом ще тяжчу і кривавішу, і даремними будуть всі криваві й матеріальні жертви, яких ми вже зазнали… Це слушне застереження в Україні було проіґнороване, що й призвело до поразки нашої державності.
На думку М. Грушевського, велич України мала полягати в морально-соціальних вартостях українського життя. В умовах боротьби з російським більшовизмом він не відмовлявся від ідей демократизму, забезпечення проголошених революцією свобод, соціальної справедливості, національної згоди і гармонії, моральності, порядності, гідності. Казав, що в житті людини повинні переважати інтереси громади, колективу, держави над інстинктами грубої особистої вигоди, марнотратства. Саме на цих засадах має будуватися українська держава.
Історик засуджував зраду тієї української аристократії, яка перейшла в чужий національний табір, підкреслював, що в Україні фактично нема національної буржуазії, а пролетаріат зрусифікований. Уважав, що головною підставою і творцем великої України ще довго, якщо не завжди, буде селянство і на ньому доведеться її будувати. Саме тому українська революція мала йти іншими шляхами, ніж на Заході. Розв’язуючи соціальні проблеми, будуючи свою державу, потрібно було дбати насамперед про інтереси трудового селянства, про забезпечення його землею без викупу.
Арена національної згоди
М. Грушевський виступав проти національного і расового еґоцентризму, проти надмірної переоцінки своїх національних і расових вартостей, заслуг, інтересів, самозвеличення, уважно ставився до проблем національних меншин. Усвідомлював велику роль релігійного життя в розвитку духовності, культури, в історичному процесі людства.
У системі державного будівництва М. Грушевський значну увагу приділяв утворенню української армії. Він казав, що в імперіалістичній державі армія є виявом мілітаризму, знаряддям державного примусу, охоронцем усіх «гидот» старого режиму, а тому вона викликала презирство, до неї за невеликим винятком ішли люди цілком аполітичні, позбавлені громадянського почуття, не пов’язані з проґресивним поступом, рухом.
Наша держава – держава демократичних вільностей, вона має бути ареною національної згоди. На сторожу її соціальних скарбів повинні стати люди, які б оберігали такі цінності. М. Грушевський вважав, що в умовах небезпек, які на нас чигають з усіх сторін, всенародна міліція нас не захистить. Тому нам потрібна хоча б невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія.
Треба, щоб кадрова старшина складалася з ідейних, культурних, інтеліґентних елементів, вона має бути матеріально забезпечена, щоб люди не тікали з війська «на ситніші пироги». Важливо, щоб ставлення старшини до козаків було братерське, щоб при формально твердій дисципліні й субординації армія по суті мала дійсно демократичний характер.
Ось лише окремі думки першого глави УНР у 1917–1918 рр. М. Грушевського щодо відродження та розбудови нашої національної держави. Від тої пори минає сто років, проте вони актуальні й сьогодні, бо сприймаються як досі не реалізований належно заповіт. ■
