Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №49, 2014-12-07
Ґданська театральна трупа «Навпаки» на цьогорічному «Українському молодіжному ярмарку» виступала зі своїм новим музичним спектаклем «Cвіт за очі». Ця вистава поєднує героїв творів Тараса Шевченка та героїв київського Майдану. «Може хтось за день перед тим, як пішов на Майдан, думав про смерть, але вже наступного дня боровся на Майдані за своє життя. Абсурд, але чи так не могло бути?! Я хотіла показати, що відбувається з людиною і як її мобілізує ситуація та дійсність, у якій вона опинилася. Вважаю, що наші пісні поєднують історії людей Майдану в одну цілість», – говорить Оксана Терефенко, режисер театру „Навпаки”».
Павло Лоза: Після прем’єри на «Українському молодіжному ярмарку» нової вашої вистави, що якраз відбулася напередодні першої річниці Майдану, з’явилось багато позитивних голосів.
Оксана Терефенко: Тішуся. Але вперше я мала ситуацію, коли після спектаклю всі довший час мовчали. У ґардеробі кільканадцять хвилин було тільки мовчання, дві особи плакали, всі були пригноблені. Це для них був такий величезний стрес, викликаний змістом, труднощами вистави й технічними змінами. Співати і грати – дуже важко. Більшість моїх акторів ніколи не співала соло перед публікою. Хоч я ніколи не сумнівалася, що вони зможуть це зробити, та коли б я комусь сказала перед виставою, що підготовляю з аматорами музичний спектакль, ніхто б не повірив.
Ви підібрали для вистави, зокрема, вірші Шевченка.
Загалом усіх віршів українських поетів, які ми використали, було десять, серед них – сім пісень на слова Шевченка і три інших поетів. Я хотіла б розвивати цей музичний спектакль, додаючи чергові пісні. Хоч на «ярмарку» ми не виступили з однією піснею на слова Шевченка, яку я мала заспівати, надіюсь, що буде ще нагода.
Загалом це музичне дійство розказує про те, що люди, які були на Майдані і тепер воюють у зоні АТО, не народилися героями. Вони ними стали. До революції були це звичайні люди з різними своїми проблемами.
Чи публіка саме так сприймає і розуміє цю виставу?
Відразу після нашого виступу хтось мені сказав, що має сумніви щодо того, у який спосіб ми використали в нашому спектаклі шини (opony – ред.). Хочу пояснити, що спектакль говорить про те, що відбулося за мить до того, як шина стала символом Революції Гідності. Хто би подумав, що шина набере такого значення? Саме це повинно збуджувати емоції глядача, і про це мені йдеться. Вистава має перевірити глядача, наскільки він себе почуває патріотом, наскільки ця проблема його торкається. Дуже добре, якщо він почуває себе в деяких моментах некомфортно. Київський Майдан розійшовся по домах, натомість шина запишеться назавжди в історію України. Сьогодні вже фізично ніхто на Майдан не носить шин, але вони функціонують у ментальності людей.
Ми з акторами думали над формулою вистави ще навесні, коли почали її творити. Уже в червні ми привезли в домівку 35 шин і старанно їх вимили. Приблизно шість місяців були ці шини постійно в нашому житті. Вони стали дуже важливим і винятковим для нас реквізитом.
Шина… і Шевченко?
Цього року ми відзначаємо 200-ліття від дня народження поета. Спочатку у спектаклі ми хотіли скористатися творчістю гурту «Фата Моргана», який створив кілька пісень на слова Шевченка. Я почала аналізувати ці вірші і побачила, що два з них ніби розказують про актуальну ситуацію в Україні. Думаю, не можна було цього по-іншому інтерпретувати. Тому Шевченкові твори стали клямрою, котра в’яже в цілість усі вірші, використані у спектаклі.
Важко протягом чотирьох хвилин (більш-менш стільки часу триває одна пісня) показати людину і те, як вона змінюється. Треба це зробити насправді сильно, щоби глядач побачив усю історію героя. Готуючи виставу, я багато думала, як усе показати: чи зробити це у формі дискотеки або нічного клубу, в якому повно шин… Певно, ці молоді люди, що стояли на Майдані, ходили колись на дискотеки. І тепер теж ходять…
…а деякі з них у Києві загинули.
Траур людина має носити в серці, а не показувати його своєю зовнішністю. Я хотіла розказати про всіх героїв, які вийшли на Майдан, героїв, які там загинули, але теж тих, які сьогодні гинуть в Україні. Тож ці всі люди за мить до Майдану сміялися, жартували. В одній з пісень спектаклю бачимо веселих жінок. Адже такі жінки в Україні були і є! люди мали свої сім’ї, щастя, але теж хвороби. Може хтось за день перед тим, як пішов на Майдан, думав про смерть, але вже наступного дня боровся на Майдані за своє життя. Абсурд, але чи так не могло бути?! Я хотіла показати, що відбувається з людиною і як її мобілізує ситуація та дійсність, у якій вона опинилася. Вважаю, що наші пісні на вірші Шевченка й інших поетів поєднують історії людей Майдану в одну цілість.
Ти зіграла одну з головних ролей у фільмі «Олена», який торік змагався на Каннському кінофестивалі за нагороду в категорії короткометражних фільмів. Ти з цією стрічкою влітку цього року представляла Польщу на кінофестивалі в Сербії. Що далі з твоєю кар’єрою?
Від березня я живу у Вроцлаві. Відтоді з театральною групою «Навпаки» ми почали працювати над новим спектаклем «Cвіт за очі». Перед «Ярмарком» я приїжджала час від часу до Ґданська на репетиції. Крім нашого театру, я в Тримісті зайнята ще іншими проектами. Бувало, що навіть три тижні на місяць я жила в Ґданську, а тиждень – у Вроцлаві. Що стосується моєї кар’єри, звичайно, якщо я отримаю якусь пропозицію, котра мене зацікавить, працюватиму над нею. Але я не чекаю, що хтось до мене прийде з пропозиціями. Для мене кар’єра – це тоді, коли я можу реалізувати свої задуми. Наприклад, я відчуваю творчу потребу розвивати театр «Навпаки». Це для мене якась місія, яку я сама собі обрала, тому маю від цього постійно велике задоволення. Від праці з «Навпаки» я не маю жодних прибутків, мої актори – теж. Ми, українці в Польщі, навчилися функціонувати за принципом: «для наших зроби все». Та змінилися часи. Коли хочеш, щоби на відповідному рівні щось було і мало шанс розвитку, потрібне фінансування. Звичайно, не буду приховувати, що звертаюся з проханням про підтримку, головно до нашої найбільшої організації – Об’єднання українців у Польщі.
Ваші потреби – власне які?
Що б там не говорити, основною проблемою, як зажди, є фінанси. Кажучи «гроші», маю на увазі дослівно хоч якийсь мінімум. Наприклад, ми не маємо залу для репетицій – просто працюємо у ґданській домівці. Проте зараз я б хотіла припинити підготовку нових прем’єр, бо насправді музичний спектакль «Cвіт за очі» був шостим проектом, який ми показували протягом двох з половиною років. Тепер хотіла б відвести рік на те, щоб актори, а також я сама, зосередилися на навчанні і своєму розвиткові. Хочу знайти людей, які б провели для акторів майстер-класи. Для цього прийдеться призначити навіть частину своєї відпустки. На мій погляд, у театрі залишаться тільки ті, хто хоче наблизитись рівнем до професійних акторів. Дорога до цього далека, та мрію про те, щоб колись підійшов хтось до мене і сказав: «Це неможливо, що вони не закінчили театральної школи!». Про такий коментар мрію.
Тобі торік, як ви показували у Львові два свої спектаклі, запропонували вступити у Львівський університет на режисерський факультет. Думаєш про це?
Сьогодні я у Вроцлаві. І поки що там працюю над новим театральним проектом – молитва віршами. Хотіла б зробити його на основі інтеґрації дівчат із двох міст – Вроцлава та Ґданська. Побачимо, як буде. Нині не думаю про навчання на режисерському факультеті. Знаю, що як режисер я тепер дію більш інтуїтивно, однак стараюся співпрацювати з різними режисерами і професорами. Я вчуся в них. Просто віpю, що я більше навчуся, працюючи та співпрацюючи з різними професіоналістами. Не уявляю собі виїзду більш як на 3 роки на навчання до Львова, бо тоді я змушена була б залишити театр «Навпаки». А я вже не уявляю свого життя без цього театру і цих людей. Надіюся, що це настільки добрий вибір, що буде можна колись сказати про існування професійного українського театру в Польщі.
Дякую за розмову. ■
