Петро Скрійка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №46, 2015-11-15

Були колись лемки над Руським Потоком, була Шляхтівська Русь. Чотири села: Шляхтова, Яворки, Біла Вода і Чорна Вода були приблизно на 50 кілометрів віддалені від інтеґральної Лемківщини.

Шляхтовська Русь – це вторинна назва цього малого краю, яку в 60 рр. ХХ ст. вигадав відомий польський етнограф Роман Райнфус. Давніше, згадуючи цю країну, говорили про лемків з-над Руського Потоку.
Тепер навіть історія їх не пам’ятає, a, може, пам’ятає, тільки ніхто не знає, де вона, ця історія. Вийшла з хати босоніж у льняній щоденній суконці, скромно вишитій, і в хусті на голові, зав’язаній під бородою. Взяла з собою все своє майно: серп, який умів жати низенький овес і полбу (Triticum spelta, orkisz), взяла косy, яка вміла косити кустрицю (трава Nardus stricta), і мотикy, що вміла управляти вбогу землю на вузеньких загонах, розміщених упоперек гір, розділених високими межами, неначе іспанський краєвид у Піренеях або швейцарський – в Альпах. Через плечі перекинула конопляну плахту, в яку зав’язала плесканку овечого сира і кусок вівсяного хліба, що залишився ще на столі. Не забула також узяти з собою глиняний дротований горщик на сльози, бо так воно вже є, що жодного достатку, жодного багатства не згадують з таким жалем і з такими сльозами, як згадують біду. І так помандрувала десь у світ. Навіть слідів після себе не залишила, бо їх зразу розтоптала малесенька отара овець і кіз, що самі пішли за нею. У хаті залишилася порожня кімната з холодною вже піччю в куті і малим віконцем, – малим, щоб не дивитися невпинно на велику біду довкола.
А потім у білий день настала темна ніч, не видно було нічого надворі – ні біди, ні людей, ні овець, ні худоби, але це не було чудо, не видно було, бо вікно осліпло, осліпло навіки, осліпло не від павутиння, яке зразу взяло його у своє володіння і зробило темряву, тільки саме від себе осліпло. Чи історія чула десь про це? Може, і чула, не знаю, бо ніколи вже туди не повернулася, і ніхто до неї з-над Руського Потоку листів не писав.
І сталася ще інша річ, казкова, про яку ніхто ніде не чув. Отож, велика біда перетворилася в пам’яті у велике багатство, але не було вже кому тим багатством радіти. Історія також ним не натішилась, бо, як вже знаємо, пішла собі кудись і не повернулася. Так воно є з історією, якщо піде у світ, то або відізветься по роках, або за нашого життя вже ні. Всі про неї забувають – якби її ніколи не було. І докладно так сталося з лемками з-над Руського Потоку. Не тільки історія про них забула, забули також люди. Забуло Об’єднання лемків, забуло «Наше слово», забула Греко-католицька церква, забула Україна – вільна і незалежна, забули так само (або й не знали) про них і українські консули в Кракові. Жоден туди ніколи не поїхав і…

Що залишилося від Шляхтівської Русі?

Ще збереглося каміння
те саме,
що пам’ятає часи,
коли в Руському Потоці,
теперішньому Ґрайцарку,
лемків хрестив святий
Володимир –
князь великий Київський,
рівний апостолам, –
свідком є Христос,
розп’ятий під скелею
на стовбурі зламаного дерева.
А що вже був мертвий,
то про Акцію «Вісла» нічого не сказав.
Невже не мало бути того,
що сталося,
адже Содом і Гоморру
дощенту зруйнували
його слова.
Можливо, тому від Шляхтівської
Русі залишилося
лише каміння –
два неба в мурах церковних,
повні руських святих,
виселені навіки до польських костелів,
каплички в лемківських ходаках,
що йдуть дорогами в нікуди.
Є призьба в Яворках
по старому Семенові,
холошні* на стриху,
які доїдають молі,
глиняний горщик
у дротяній сітці, –
бо були давніше славні дротярі.
Тепер він уже не на печі
й не на столі –
покинутий під стайнею
навчає історії мух,
що хмарою обсіли його всередині,
жируючи на гнилому яблуці –
недогризку з райського саду.
Історія,
Божий сад у раю,
дротований горщик,
гниле яблуко…
Можливо, для когось
це – головоломка,
але не для дійсності,
яка мислить інакше,
ніж я, наприклад,
коли у Чорній Воді
мене мучила думка про те,
чому висохла Почайна,
ріка священної води в Києві.
Ця річ –
принаймні для мене –
незрозуміла.
Мушу зателефонувати до Пилипа,
князя Білої Води,
останнього з руського роду.
Не про Почайну,
про Руський Потік його запитаю –
чому не тече до Дунайця,
відпровадив лемків на захід,
і що з ним сталося?

Холошні – лемківська назва оздоблених вишивкою вовняних штанів, що їх носили горяни.

Поділитися: