Ярослав Сирник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-07-01
{mosimage}
Grzegorz Motyka “Od rzezi wołyńskiej do akcji “Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943-1947″, Kraków, Wydawnictwo Literackie, 2011, 521 s.
Нещодавно з’явилася нова книжка відомого історика Ґжеґожа Мотики під заголовком “Від волинської різанини – до акції “Вісла”. Польсько- український конфлікт 1943-1947 рр.”. На думку професора Мотики, вона мала б бути підсумком (у науково- популярній формі) його багатолітніх досліджень. Вихід книжки став при нагоді черговим доказом тези (яку, зрештою, висловив сам автор), що всупереч популяризованій у медіапросторі думці, питання польсько-українського конфлікту важко назвати сьогодні “білою плямою” або “замовчуваною проблемою”.
Втім, уже сам аналіз дискусії про польсько-українське минуле примушує до “невтішних висновків” (с. 462). Критикуючи деякі українські видання, Мотика відзначає “також із польської сторони. (…) зростання радикалізму поглядів на спільне минуле” (с. 463). Це, мабуть, прикре, проте правильне віддзеркалення нинішніх відчуттів багатьох з тих, кому ідея справжнього польсько-українського примирення та партнерського діалогу лежить на душі.
Нова монографія Ґ. Мотики – це розлога публікація, дуже старанно видана й добре проілюстрована. Її міцний бік – фактографія, особливо у головній частині, яка розповідає про події 1943-1947 рр. Автор наводить, наприклад, деталі операцій винищення населення Волині і Галичини, масових убивств мирних жителів. Для оцінки цих подій вживає, і це характерне, кількох паралельних, а не якогось одного окреслення. Автор нерідко цитує слова тих, кому вдалося пережити горе. Читати їх нелегко, вони ж неодмінно підсилюють змалювання жорстокості. Далі пригадує хід подій, пов’язаних з депортаціями 1944-1946 рр., описує походження й проведення акції “Вісла”.
Як би не аналізувати злочини, скоєні в 1939-1947 рр., треба їх називати ганебною сторінкою минулого. І треба нам якнайбільше довідуватися про них. Отож тому великою є відповідальність тих, хто бере слово у справі польсько-українського конфлікту. Тим більша також потреба, щоб картина страшного лихоліття була повною. Чи таку картину знайдемо в новому виданні Мотики? – У мене є сумніви.
Перший з них пов’язаний із самим заголовком. Ніби немає в ньому нічого злого: ось історична праця, про українсько- польські відносини в окреслений період. Що ж тут поганого? Чи немає праць, які зосереджуються, скажімо, на польсько-українській війні 1918-1919 рр., праць, які стосуються міжвоєнного періоду тощо? Звичайно, є.
Застережень до заголовка – фактично два. Головне з них – попри хронологію подій – “волинська різанина” була перед акцією “Вісла” – обидві вони, хоч стосуються польсько-українських відносин, залежні одна від одної передусім у символічному вимірі. Картину “відплати” за Волинь змальовувала, про що Ґ. Мотика чудово знає (зрештою, сам про це пише!) комуністична влада і продовжують це робити сьогодні деякі історики, а частіше – просто публіцисти. Акція “Вісла” не була акордом подій на Волині чи в Галичині, акцію щодо своїх громадян реалізувала держава. Від себе додам і таке: на Волині мали ми справу зокрема з етнічним конфліктом, в якому – крім партизанських формувань, загонів поліцейського і військового характеру, створених німецьким окупантом, звичайних банд, – нерідко брало участь просте місцеве населення. Акція “Вісла” відбувалася через два роки після закінчення війни, у – формально – мирний час. Події на Волині відбувалися майже за фронтом війни. Чому тоді, особливо в науково -популярній праці, ставити дві різного характеру події в один ряд? Пояснення, що це звичайне закреслення меж для якоїсь розповіді – слабке. Це – значно перебільшуючи – немов так, якби написати книжку “від березневих подій 1968 р. у Польщі до Олімпійських ігор 1972 р.” Хронологічно правильно, а ось чи не єдиним спільним знаменником стали б у такій історії жиди…
Друге застереження до заголовка стосується вже прямо прийнятих автором хронологічних цезур. Чому 1943-1947, а не, наприклад, 1918-1947 рр.? Критику в цьому плані поглиблює аналіз першого, вступного розділу книжки. В ньому мав би бути зображений генезис подій 1943-1947 рр. Але картина польсько-українських відносин у 1918-1939 рр. – далеко неповна. Нема хоча б інформації про табір у Березі-Картузькій, я не знайшов ані слова про т.зв. “шляхту заґродову”, немає згадки про жертви таборів для полонених вояків УГА у Вадовицях, Бугшопах, Тухолі, Домб’ї, Пикуличах та ін., про долю українських ветеранів війни. При обговоренні зростання націоналістичних тенденцій в українському суспільстві ледве згадано процеси, які мали місце в польському середовищі. Немає фону польсько-українських взаємин, хоч би згадки про політику Польщі стосовно білорусів, жидів і т.д. Немає віднесення до “історичної спадщини” польсько-українського протистояння, даремно шукати якоїсь соціологічно -антропологічної рефлексії. Тим часом автор уже в цьому ж таки розділі зосереджується на ідеології та діяльності УВО/ОУН, немов у “передчутті” ролі цієї організації в подіях на Волині. На питання, чи на основі поданої нам картини можна зрозуміти, чому в роки війни відбулося таке страшне лихо між поляками та українцями, треба відповісти коротко: ні.
Якщо поєднування (навіть випадкове) волинських подій з акцією “Вісла” викликає критику, то набагато серйозніший спротив народжується, коли читач усвідомлює незрозумілу непослідовність в описі подій на Волині (за Мотикою: “волинської різанини” 1943 р.) і в Галичині (“галицької різанини” 1944 р.). Річ в тому, що “галицьку різанину” автор представив як продовження “волинської”. Таким чином, читач матиме враження, що вбивства поляків (та українців) у Галичині 1943 р., про які написано в розділі про “галицьку різню”, – це якась “інша” від “волинської”, якась “друга” чи “залежна від першої” історія. Якби воно так мало бути, це означало б, що поміж Волинню і Галичиною, які формально справді знаходилися в різних окупаційних одиницях, існувала “залізна завіса”, через яку не проходили ані люди, ані інформація тощо.
Звичайно правда, що “важливою в польсько-українських дискусіях [про історичне минуле – яс] є хронологічна точність при відтворенні послідовності причин і наслідків” (с. 284). Тоді чому про події, які відбулися поміж поляками та українцями на Люблинщині (Холмщині) раніше від “волинських” чи “галицьких”, тобто в 1942-1943 рр. (у відповідному заголовку розділу дати: 1943-1944, див. с. 272) Ґ. Мотика пише після розділів про Волинь і Галичину? Чому автор вважає, що все це не вплинуло на масові вбивства на Волині? Це абсолютно незрозуміло. Або одні і другі (і треті) події пов’язані між собою (тобто події на Холмщині, Волині і в Галичині – це “одна історія”) і це закономірно (воєнні обставини, етнічний конфлікт), або не пов’язані, а точніше: чи не єдиним їхнім знаменником стає тоді діяльність ОУН(б)?
Є ще декілька дрібніших знаків питання, які хочу поставити Ґ. Мотиці після прочитання книжки. На мою думку, автор зменшив роль т.зв. “польських” шуцманів у розпалюванні конфлікту на Волині. Дані про їхні дії є, проте вони досить розкидані по всьому виданні і таким чином “губляться”. До липня 1943 р. жертвами каральних акцій німецьких формувань, у яких переважну більшість становили поляки, стали на Волині як мінімум кількасот осіб. Чи і це не відіграло жодної ролі в дальшому розвитку подій?
Суперечливі тези поставлено на 103 і 105 сторінках. За першим разом автор пише, що “мордування польського населення не було на руку німцям, бо ж дезорганізувало фронтове запілля”, за другим – “німці старалися так себе поводити, щоб підтримувати польсько-український конфлікт”.
Абсолютно невлучним є ствердження, що Польща стала моноетнічною державою “рішенням Сталіна” (с. 417-418). Якби прийняти такий погляд, співархітекторами такої ж “моноетнічної” Польщі мали б бути і Черчіль, і Рузвельт, які змінювали польські кордони, а може й Гітлер, який спричинив війну.
Неприйнятною є дискредитація Ярослава Царука, якому так, як у частині видань інших авторів, Ґ. Мотика “доліпив” звання “краєзнавець” (с. 191). Саме воно, звичайно, необразливе, але ж Мотиці не прийшло на думку писати стосовно до інших авторів, наприклад, “маґістр -інженер”! Або дискутуємо з арґументами, або ні. І так, скажімо, зовсім зрозумілі закиди відносно цього ж Я. Царука, коли він подає якісь неправдиві дані. Правда і те, що подану ним інформацію треба перевіряти – питання однак, чому зупинятися тільки на “творчості” Царука?
І ще насамкінець: Ґ. Мотика послідовно вживає щодо “повоєнних українців” у Польщі форми “українці і лемки”. Може, в такому разі треба було б “лемківське питання” з аналізу просто вилучити? А може, як свого часу жартівливо пропонував Богдан Гальчак, частину підпілля, яке діяло на Лемківщині, треба було б назвати “українсько- лемківським” і писати, наприклад, про “українсько -лемківську сотню УПА”. А може, і сама УПА не була лише українською, а “українсько- лемківсько- бойківсько -русько-галицько…” – ну і якою ще? “Українці і лемки” в контексті історії, про яку розповідає Ґ. Мотика, – формула абстрактна.
Професор Мотика взяв на себе тягар розповісти про складні справи в популярній формі. Праця повинна адресуватися широкому кругові читачів, тож і має на меті, хоч як дивно, “формувати” їхній погляд на історію. Зі своїм завданням, на жаль, автор справився досить, я б написав, “конвенційно”. Незалежно від ним же декларованої критики авторів, які зосереджуються на питанні “українського інтеґрального націоналізму”, ролі ОУН у доведенні до “волинської різанини” (с. 466), Мотика, як популяризатор історії, зробив, по суті, подібне. Синтетично записано це, зрештою, вже у вступі книжки (стор. 6-7): “Хронологічні рамки праці визначають 1943-1947 рр. У лютому 1943 р. відділи УПА приступили до “очищення” від польського населення, мордуючи жителів села Паросля. Природно, дата цього злочину визначає початок відкритого польсько -українського протистояння. Потім знищення після акції “Вісла” восени 1947 р. керівництва українського підпілля в Польщі можна вважати його закінченням”.
“Наше слово” №27, 3 липня 2011 року
