Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-09-22
{mosimage}
Про історію Олі ми вже розказували нашим читачам (“НС” №52, 2009 р.) і вирішили довідатися, що за останній час змінилося в її житті. Виявилося, що молода жінка (їй 29 років) разом з 4,5-річним сином Михайликом надалі з острахом сидять у підвалі господарського будинку, не маючи засобів для існування. Пригадаймо, молода українка з під Києва шість років тому приїхала до Польщі, бо в її рідному селі було важко знайти роботу. А жити на мізерну пенсію мами було соромно. Вирішила шукати свій власний життєвий шлях.
Її завжди тягнуло до Польщі, бо тут – коріння її роду зі сторони мами, яка багато про це розповідала.
– Прабабця Юзефа та прадід Юзеф Котвицькі були поляками. Під час війни їхня дочка, а моя бабця, Францишка Котвицька познайомилася з Антонієм Рачковським, та не встигли поженитися, бо той загинув. Бабцю німці погнали до концтабору “Бухенвальд”, – розказує Оля родинну таємницю.
Однак Францишка звідти втекла і подалася в Україну. По дорозі її перепинив партизанський загін і передав до армії Рокосовського. Потім потрапила на ІІ Український фронт, де виконувала медичні обов’язки, мала звання старшого лейтенанта. Так дійшла аж до Варшави, воювала з німцями і була свідома, що вона захищає і визволяє польський народ. Після війни Францишка, маючи багато нагород і відзначень, їде в рідні сторони, на землі, які належали тоді УРСР. Надіється на спокійне життя у визволеній країні. А в цій країні за те, що захищала Польщу, її двократно судили і вивезли в Сибір, де провела 6 років в ув’язненні. Всі документи і відзнаки, які 1945 р. вона отримала у Варшаві, виконавці волі репресивного апарату спалили.
Усіх фактів Оля не може уточнити, бо складну долю сім’ї – як під час воєнної завірюхи, так і після війни – знає тільки з фраґментів розповідей матері. Ми чуємо таке продовження повоєнної сімейної історії: “У моїх мами і тата народилося двійко дітей – я і мій брат. Та родинне щастя швидко обірвалося: батько помер, коли мені було тільки 3 роки”, – згадує Оля. Молода мати з дітьми, щоб вижити і не викликати підозр у радянської влади, приховує своє походження. Дітям у хаті часто розповідає про бабцю, діда, їхню національність і польську культуру. Не перестає мріяти про виїзд до Польщі. Робить такі спроби, але їй відкрито сказали, що на кожну особу мусить мати 10 тис. доларів: “Мама не мала сил боротися з бюрократією. Мріяла, щоб хоч дочка мала такий шанс: повернутися до своїх коренів, поїхати в Польщу”, – говорить Оля.
Чутка про можливість отримати Карту поляка розбудила в ній радість і надію. Мати Олі їде до польського консульства в Києві, але їй сказали, що документ дадуть, якщо вона доведе, що є полькою. У неї на руках немає жодних документів про польське походження, бо все знаходиться в архівах колишнього КДБ. Спробувала здобути ці папери, але приходять тільки відмови з поясненням, що члени її родини були ворогами радянської держави.
Дівчина подалася до Польщі на заробітки, замешкала під Варшавою. Спочатку йшло непогано: була робота, інколи навіть вдавалося посилати гроші ще й мамі. У невеличкому ливарному підприємстві Оля знаходить не тільки постійну роботу і непогану зарплатню, але й кохання свого життя – Богдана, який приїхав сюди за хлібом з Вармії і Мазур. “Це, мабуть, відчуття самотності зблизило нас”, – згадує тепер Оля. Через 9 місяців народжується в них син Михайлик. Батьківство Богдан не прийняв з радістю, виявилося тоді, що в нього вже є сім’я і діти. “Не маю до нього жалю, не очікую навіть постійних аліментів, спочатку підтримував нас фінансово”, – говорить Оля. Зрозуміло, що мати з немовлям не могла тягати візки з металобрухтом, як раніше. “А жити за що?” – зі страхом думала Оля. З’явився тоді, як ангел, Єжи, який не пройде мимо байдуже, коли бачить людську біду. Неподалік Варшави він будував господарський будинок, встиг зробити тільки підвал – і саме тут знайшла пристанище Ольга з дитиною. Старається, щоб ніхто її не побачив, боїться, що сусіди донесуть поліції. Малі віконечка щільно закривають жалюзі, отже, навіть промінчик сонця сюди не заглядає.
– Правду кажучи, я тужу за Україною, бо там народилася, зростала, мала друзів, родину. Це ж країна моєї молодості – і я хотіла б туди поїхати як вільна людина, – розповідає з сумом Оля. – Не можу заснути зі страху, коли думаю, що можуть мене депортувати і розділити з сином. Адже у нього польське громадянство, – каже Оля.
Лікарка, яка робила обстеження, здивувалася, що дитина так мало говорить. А це тому, що немає з ким гратися, не спілкується з ровесниками.
– Прийшла осінь, стає все холодніше, зима не за горами… У приміщенні така вологість, що на стінах з’явився “грибок”. Кроплю його хімічним препаратом. Чи в таких умовах може жити дитина? – питає тривожно Оля.
Мріє, щоб хтось милосердний почув її благання і допоміг. Адже необхідне краще житло, дитина повинна ходити в дитсадок. А мати не має грошей навіть на основні харчові продукти і ліки для хлопчика, коли хворіє. Отримала підтримку від греко католицького пароха о. Петра Кушки з Варшави та парафіян, які поспішили з допомогою Ользі і щедро наповнювали скриньку грошима з призначенням їх на харчування. Гроші зібрала теж варшавська православна парафія при соборі Марії Магдалини. Дехто привозив одяг і продукти. Ольга в найближчій крамниці бере тільки найнеобхідніше, продавщиця записує рахунок в зошит – і так борг з кожним днем зростає. Час від часу трапляються гроші, щоб його сплатити, однак це не вирішує проблеми на довшу перспективу. Ольга з великим задоволенням пішла би працювати. Ніякої роботи не боїться. Молода, сильна, вміє штукатурити, виконує внутрішні малярські роботи, а навіть ходила на курс масажу і має в руках дар оздоровлення.
Свого часу фонд “Проксенос” запевняв, що шукає для неї працю, помешкання і дитсадок. Були гарні сподівання. Навіть телебачення зробило про це передачу. Однак, хоч і як дивно, жодного результату це не принесло. Ольга й далі живе без крихти надії. Складна життєва ситуація зробили її мужньою і твердою. А коли виходить з підвалу, то одягається в чоловічий одяг, вдає, що вона сторож на будові, щоб сусіди не запідозрили, що хтось тут живе чи так чогось вештається.
Останнім часом над Ольгою і Михайликом зависла чергова загроза – через банківську заборгованість власника будівлі сюди в будь-який момент може прийти судовий виконавець і опечатати майно. А матір з дитиною може не тільки викинути на вулицю, а ще й правоохоронців покличе, а ті її як нелеґального імміґранта можуть депортувати і розлучити з дитиною. Оля тепер у відчаї. А тут ще й зима наближається. Їй та дитині потрібний дах над головою і допомога психолога. А передусім – наше співчуття для людської біди. Ольга стоїть на роздоріжжі: їхати з дитиною в Україну і бути тягарем для матері, або з огляду на польське громадянство сина добиватися леґалізації перебування в Польщі, що є тернистою дорогою. Хто їй у цьому допоможе?
Зродилася ще надія, що появиться репортаж про неї після серіалу “Барви щастя”. Насправді це була тільки обіцянка, а Оля вірила, що покажуть усі відтінки її “щастя”.
“Наше слово” №39, 26 вересня 2010 року{moscomment}
