Павло Кост ■ УКРАЇНА ■ №11, 2015-03-15
Щоб відповісти на поставлене запитання, потрібно спочатку визначити очевидні риси війни на сході України, які дуже часто не беруться належно до уваги. За останніми даними, 60% бойовиків, які воюють проти Збройних сил України (ЗСУ), – це солдати російської армії або найманці з РФ. Тому говорити про те, що Київ не вміє собі дати раду з «трактористами і шахтарями» (як сказав Путін) є явною маніпуляцією. Реґулярні російські війська забезпечують логістику, радіотехнічну розвідку та радіоелектронну боротьбу (один з найвагоміших чинників, який дає перевагу бойовикам), протиповітряну оборону, контррозвідувальні завдання. Про масове постачання Кремлем зброї на Донбас уже всі знають.
Також слід розуміти, що війна розпочалася набагато раніше, ще перед захопленням в лютому 2014 р. Криму, і має «гібридний»характер. У січні 2013 р. в Москві відбулися загальні збори Академії військових наук, на яких виступив начальник Генштабу ЗС РФ генерал Валерій Герасімов. У його доповіді наголошено на зростанні ролі невійськових методів тиску на противника, передусім через політичні, економічні та гуманітарні елементи. А інформаційне протиборство взагалі визначалося як наскрізна діяльність на всіх етапах конфлікту – його зародження, супроводу і в постконфліктний період. Звернено увагу і на діяльність підрозділів спеціального призначення, розбудову внутрішньої опозиції та невпинне зростання інформаційного впливу на об’єкт нападу.
Українська державна система виявилася неготовою до відбиття аґресії. А ЗСУ та інші силові структури є частиною державної системи. Навіть можна заризикувати висунення тези, що на фоні всієї системи силові структури відрізнялися в гірший бік. На додаток, економіка України переживає не найкращі часи. Отже, саме таким є загальне тло для бойових дій на сході: ключове значення російських, а не місцевих сил на Донбасі, «гібридність» війни та дуже погане функціонування державної системи України, зокрема силових структур.
Усе це досить вичерпно пояснює те, що нема очікуваних успіхів, але не означає, що ЗСУ не могли добитися кращих результатів. По-перше, помилковою є ставка нинішньої влади, зокрема президента, на застосування невійськових засобів вирішення конфлікту. Посилена дипломатія в довгій перспективі не може бути ключовим елементом політики Києва. Повинна бути доповнювальним фактором мілітарних дій. На цьому фоні очевидним стає те, що Путін обрав курс на довготривалу війну зі змінною інтенсивністю: шалені атаки, потім перемир’я, терористичні акти, знову перемир’я, знову ескалація і т.д. Тільки динамічне покращення стану ЗСУ може дати ефекти. А дипломатія мала би бути підсилювальним фактором.
По-друге, неозброєним оком видно, що немає стратегічної мети в діях українського командування. Це частково викликане «мирною» політикою держави. Проте є теж інші, не пов’язані з цим, моменти. Наприклад, надмірна централізація рішень та обмеження самостійності командирів тактичного рівня. Наслідки цього було видно під час кінцевої фази оборони донецького аеропорту. Водночас, військові дії на Донбасі дозволили ошліфувати цілу низку командирських талантів на нижчому рівні. І це дає велику надію на майбутнє.
Голові Генштабу України Вікторові Муженку не вдалося вирішити одну з важливіших проблем, якою є слабка координація дій між усіма силами АТО. Муженко планував створення додаткових сил між окремими командуваннями, які мали заповнити цю прогалину. Проте проект провалився. На додаток, командування не справляється з проблемою швидкого переміщення сил задля забезпечення чисельної переваги над ворогом. Це дозволяє супротивникові концентрувати сили в одному обраному пункті і досягати там результатів (так було в аеропорті і Дебальцевому, так само може бути скоро і в Маріуполі).
Власне названі управлінські недоліки є головними з-поміж причин браку оптимальних ефектів. Звісно, не єдиними. Дуже важливим фактором є необхідність переозброєння ЗСУ. Поки що можна говорити про старі радянські види озброєнь, що стратегічно ніяк не вирішить питання. Потрібні нові види озброєнь, які дозволять воювати вночі (ЗСУ не мають жодного гелікоптера, здатного воювати у темряві) та перейти до ефективної безконтактної боротьби. Тимчасом обраний курс на створення призовної армії (замість професійної) не дозволить досягти цих цілей. Тільки професійна армія може подолати такі виклики.
Зрозуміло, що забезпечити нові технології можна в основному за кордоном. Ключова у сьогоднішній війні артилерія загалом непогано компенсує всі недоліки решти підрозділів, але їй потрібні система розвідки, цілевказування, контрбатарейні радари та справні боєприпаси. Власне ці елементи дають відчутну перевагу російсько-терористичним силам. Не слід забувати, що український оборонно-промисловий комплекс може самостійно вирішувати багато проблем з озброєнням. Але відсутність належного управління ускладнює процес. Наприклад, досі немає керівника оборонної промисловості, тобто органу, який би керував усім процесом. Разом з тим є позитивні зрушення: державне оборонне замовлення на 2015 р. схвалено уже в лютому (в минулі роки це було зроблене лише в другій половині року), а державний бюджет передбачає суттєве збільшення коштів на переозброєння. Більше того, ресурси мають виплачуватися щоквартально (раніше Міноборони України отримувало велику частину грошей під кінець року, що робило неможливим їх використання).
Подолання названих викликів є резервом, який дозволить Києву серйозно протистояти Росії та бойовикам. Проте не забуваймо, що в Москві за будь-яких обставин будуть можливості відповідно сильніше залучатися в конфлікт. Іншими словами, бої на сході триватимуть ще довго і можна про них сказати, що це війна на виснаження. Хто кого виснажить перший: Росія Україну чи навпаки? Очевидно, що без твердої позиції Заходу Україні не перемогти. Так само, як без ґрунтовних реформ у самій державі. Так чи інакше, військовий компонент мусить грати провідну роль у діях України.
Оптимізм уселяє зростання рівня боєготовності сил АТО від початку бойових дій. З урахуванням стартових позицій та російської активності за успіх слід вважати утримання сьогоднішніх кордонів розмежування. Українська армія стає сильнішою, але необхідно прискорити темпи цього процесу. ■
