Валерій Майданюк, політолог ■ УКРАЇНА ■ №23, 2015-06-07
Протягом останніх 10 років українці здійснили дві демократичні революції, здивувавши світову спільноту своїм прагненням до свободи і правової держави. Однак після революції, незважаючи на всенародне піднесення, загальну ейфорію та людські жертви в ім’я демократії, перемога завжди вислизала з рук українського народу.
Фальстарт Євромайдану
Дехто з сучасних політичних філософів зазначав, що помаранчева перемога далася українцям надто легко, практично без жертв, і, можливо, саме за формулою «яка ціна, – така і якість» надалі розвивалися корупційні політико-економічні процеси в державі. Однак Євромайдан у 2013–2014 рр., після жорстоких дій беркутівців, не став мирним протестом. Після розстрілу Небесної сотні, перемога в Революції гідності далася важкою кров’ю, а український народ, як ніхто у Європі, дорого заплатив за європейський вибір. Проте ні всенародне демократичне піднесення, ні популістські дії молодих радикалів (викидання корупціонерів у смітники), ні активізація озброєних формувань революціонерів не принесли очищення та змін корумпованої системи.
На відміну від Помаранчевої революції, Євромайдан не стояв за Яценюка чи Порошенка. Революція гідності не лише не мала лідера, будучи революцією народною, а навпаки – на своїх початках виступала проти участі в ній політиків, які прагнуть лише піару та політичних дивідендів. Пізніші рукостискання Арсенія Яценюка та Віталія Кличка з Віктором Януковичем, уже після перших смертей революціонерів, особливо підірвали віру людей до політиків. Після втечі Януковича, результатом домовленостей між тодішньою опозицією та Партією реґіонів стало обрання Арсенія Яценюка та Олега Турчинова на провідні посади в державі. Причому, жодного з цих політиків не вважали на Майдані національним лідером. Про думку народу ніхто не питав, зрештою, вона була тоді звернена на вагоміші події, аніж розподіл портфелів: похорони загиблих героїв і початок анексії Криму. В цей час, де-факто з мовчазної згоди втомленого від боротьби та знекровленого народу, старі дискредитовані політики й олігархи монополізували владу.
Замість диктатури однієї сім’ї, в Україні встановилася м’яка олігархічна система, з елементами демократії та свободи слова, але з монополізацією впливу олігархів на ключові політико-економічні процеси. Багато українців уже сумнівається в доцільності Революції гідності, після якої життя в країні лише погіршилося. Теперішнім керівникам уряду не під силу розпочати системні реформи, реальну боротьбу з корупцією, впроваджувати європейські стандарти в судах, міліції, освіті, медицині. Українців годують річними підготовками паперових «концепцій реформ», які мають втілюватися десь 2020 р. Очевидно, що перемогу в цій революції опозиційні політичні еліти вирвали з рук народу, який сподівався привести до влади чесних та відповідальних політичних адміністраторів. Не останню роль у цій підміні зіграли «демократичні лідери громадянського суспільства», які леґітимізували передачу владних портфелів представникам «конструктивної опозиції», в обмін на доступ до контрольованих олігархами медіа та місця в депутатських списках.
Помаранчева деморалізація
Помаранчева революція закінчилася фіаско, навіть будучи на 100% репрезентативною волі народу. Коли на київському Майдані 2004 р. зібралося півтора мільйона людей, а майже вся Україна стала помаранчевою, пов’язавши надії на зміни в державі з Віктором Ющенком, українці тоді щиро вірили, що ці зміни відбудуться. Досі у ХХІ ст. жодна людина не мала такої харизми та не уособлювала стільки надій мільйонів українців, як Ющенко, прізвище якого було одночасно і гаслом, і символом, і зброєю. У перші місяці президентства Ющенка, ДАІ навіть не наважували брати хабарі на дорогах, а корупціонери залягли на дно, вірячи, що в країні тепер запанує закон.
Але невдовзі помаранчеві надії розвіялися, коли через рік в українській політиці з’явилися «любі друзі», підкилимна боротьба за владу між новітніми помаранчевими нуворишами, руйнівна для країни ворожнеча між президентом і прем’єром Юлією Тимошенко. Крім галасливих декларацій про реформи, українці не побачили ні реальної боротьби з корупцією, ні чесних судів, ні демократичних змін у правоохоронних органах. На політичну авансцену вийшли ті представники правлячої верхівки, які, підтримуючи раніше Леоніда Кучму та Віктора Януковича, в останній момент переметнулися до переможця. Замість оновлення політичної еліти, відбулося її перефарбування та стрімке збагачення новітніх помаранчевих керманичів, чомусь дуже невідповідне до їх офіційних зарплат.
У намаганні утримати владу в умовах конфліктів та наростаючої загрози популярності Ю. Тимошенко, яка готувалася до зайняття президентського крісла, В. Ющенко спробував знайти союзників у таборі політичних опонентів. Після сепаратистського Сєвєродонецького з’їзду і вороже налаштованого населення південного сходу, президент, не бажаючи дальшого протистояння, пішов на мирову з донецькими олігархами. Не прагнучи, водночас і не маючи достатньо сил та ресурсів для руйнування олігархічної системи, президент вважав за краще домовитися з олігархами, аніж воювати з ними. Результатом стало гальмування демократичних реформ, які заважали олігархам заробляти надприбутки. Одночасно, відмовитися від діалогу й підтримки олігархів, за умов потужної інформаційної війни та перманентних виборчих кампаній, які потребували мільярдів, помаранчева влада не могла.
Не можна сказати, що після Помаранчевої революції до влади прийшли не ті, кого обирав народ. Українці вручили владу саме тим, кого вважали професіоналістами і порядними людьми: Вікторові Ющенку, Юлії Тимошенко, Олександру Морозові. Народу імпонували також Юрій Луценко, Микола Катеринчук, Анатолій Гриценко, які очолили ключові міністерства і тримали важелі впливу на життя країни. Однак результатом стало загальне розчарування, відчай та політична апатія, яка утвердила неможливість змін у цій наскрізь корумпованій країні.
Тест на демократію
Очевидно, провина за результати двох невдалих революцій, як завжди, перекладається на народ. Для справжньої демократії недостатньо один раз на декілька років вийти на Майдан, а потім з полегшенням піти на спочинок, передавши владу тим, хто сам себе на своїх телеканалах назвав демократичними лідерами. Український Майдан не повинен завершуватися ніколи, а має продовжуватися у формі прискіпливого аналізу обіцянок, дій, голосувань, доходів та зв’язків політиків. Результатом цього аналізу має стати рішуча електоральна позиція на виборах, і не за принципом вибору меншого зла, – а шляхом викреслення дискредитованих політичних адміністраторів. Можливо, тоді українці нарешті пройдуть справжній тест на демократію та європейськість. ■
