Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту «Історична правда», для «Нашого слова» ■ УКРАЇНА ■ 2011-05-05
Правда про Чорнобиль – це те, що вона відкрила більшості українців очі, вивела з понад півстолітньої летаргії. Кажу про мільйони радянських українців – тих, кого Комуністична партія вважала своїми безвідмовними солдатами, піском у коліщатах системи.
Вже перший публічний протест, у квітні 1988 р., здійснений активістами єдиної тоді несанкціонованої владою організації – Українського культурологічного клубу, викликав радість в одних і шаленство – в інших. Нечисленних активістів кинули в міліцейські “бобики”, карали штрафами, лякали ув’язненням, але це все було марно.
Однією з тих, хто розповів українцям про трагедію, стала молода житомирська журналістка Алла Ярошинська. Вона працювала в офіційній газеті обкому партії, але під час поїздок у райони Полісся бачила справжню картину лиха. Те, про що не дозволено було писати на сторінках видань.
Через двадцять років Алла згадує: “Мені ж хочеться, щоб люди знали правду про Чорнобиль, який поруч. Сідаю до друкарської машинки – шість закладок, сьома вже нечитабельна. Друкую… Яків Зайко [журналіст, згодом – народний депутат Верховної Ради І демократичного скликання] друкує. Моя мати друкує. Всі, хто може, друкують… Таким чином, статтю “У разорённых гнёзд” ми просто роздали людям на ринку. За кілька днів Житомир починає штормити, робітники заводу автозапчастин і робітники “Промавтоматики” звернулися в обком партії, що вони хочуть зустрітися з… Аллою Ярошинською. А хто я така?! Я ніхто, я звичайна журналістка… На заводі “Автозапчастина” був такий активний робітник Шульгін, який зібрав 400 підписів охочих мене побачити. Редактор Панчук викликає мене (…) і каже: “Я вас нікуди не пускаю. Якщо вас не буде на робочому місці, звільню наказом”. Прошу Зайка: “Яків, люди там будуть чекати, підеш?” – “Піду”. Людей набилося повний актовий зал, але мого товариша на завод не пустили. Натомість виступив секретар партійної організації “Радянської Житомирщини”, який доповів, що Ярошинська така -сяка… За якийсь час на заводі “Промавтоматика” вдалося організувати зустріч по лінії товариства “Знання”. Аншлаг – люди заповнили залу, “висіли” в проходах. І я вперше змогла розповісти про те, що взагалі відбувається в Чорнобилі, це дуже цікавило всіх, бо це ж зовсім поруч. І про те, що треба ці обкоми закривати, що потрібно їх всіх гнати, зокрема, першого секретаря, який під час Чорнобиля грів свої кості на Золотих Пісках. У мене на диктофоні зафіксована його відповідь на питання, чому він не кинув усе і не приїхав: “Ну, вы знаете, я не мог билет достать”. Ви таке чули?! Ці слова викликали велике обурення людей”.
У лічені дні Ярошинська стала леґендою. На найближчих виборах до радянського парламенту в Москві її обрали понад 90% виборців округу. Обрана депутатка вирішила за першої ліпшої нагоди розповісти з трибуни московського з’їзду про реальну ситуацію на уражених Чорнобилем територіях. “…І от коли я вже стала депутатом, мені не давали слова два тижні. В останній день сесії виходжу та йду до Горбачова, який сидить у президії. “Я, Ярошинська” – “Я знаю”. Очевидно, хтось уже показав генсеку, що ота стерва в такому то ряду, то це і є Ярошинська, яка “мутить”. Алла розповідає це так емоційно, наче все це відбувалося п’ять хвилин тому: “Якщо ви мені не дасте зараз сказати про Чорнобиль, я сама це слово візьму”. Горбачов сказав: “Ну ладно, – на “ти”, – сідай у першому ряду, зараз я скажу Лук’янову [голова Верховного Совєта СРСР], він тобі дасть слово”. Я дочекалася. Кажу – “Ви показали відео про тбіліські події [розгон мирної демонстрації з використанням саперних лопаток, загинули понад 20 людей], тож, покажіть і те, що відбувається в Чорнобилі. Люди просто згоряють від радіації, а кажуть, що все добре”. І я публічно передала Михайлу Сергійовичу свою касету. Через два тижні уряд ухвалив рішення про переселення 12 сіл із Народицького району в чисті місця. І це для мене було нагородою. Мені здається, що ця подія стала проривом у розкритті правди про Чорнобиль”.
Того ж таки 1989 р. в Україну вперше приїжджає, за власним зізнанням, “напівпідпільно” інша журналістка. Марія Місьо, в майбутньому – співробітниця “Los Angeles Times”, приїхала, щоб узяти інтерв’ю у відомого еколога і депутата союзного парламенту Юрія Щербака. Отак Чорнобиль увійшов у її життя. Вона побувала в знелюдненій зоні понад 20 разів. Підсумком чого стала книга “Wormwood Forest: A Natural History of Chernobyl”, яку не так давно перекладено й українською мовою.
Одного разу, неподалік колишньої атомної станції, Марія випадково почула, як науковці говорили про дикого кабана, що їв радіоактивні яблука в покинутому саду, просто в Чорнобилі. Також вони розповідали, що тепер є значно більше тварин, ніж було до аварії – “Це і стало темою чергової моєї статті: “Чорнобиль як заповідник для диких звірів. Через відсутність людей та господарської діяльності дика природа відновлюється”. Питаю про побачене, зокрема, цікавлюсь мутаціями, бо після аварії про них багато писали. Перед очима постає фото восьминогого лошати з Народичів, райцентру з Житомирщини… – Досі науковці не виявили серйозних мутацій серед звірів. Це не означає, що вони не народжуються, але в природі мутанти вмирають. Може, ці потвори і є, але падло з’їдають хижаки. І ми цього не можемо зафіксувати. Єдиний приклад мутантів – це ластівки- альбіноси: у них замість червоного пір’я під дзьобом були білі плями. Можу припустити, чому саме ластівки опинилися серед “постраждалих”. Ці птахи ловлять комах близько до землі, і на них осідав радіоактивний пил. Але тепер і таке не фіксується…”.
Нині до чорнобильської тематики можна ставитися як до науково -популярної, про катастрофу знімають мультики та роблять надзвичайно популярні у світі комп’ютерні ігри. Тоді ж, у кінці 1980- х Чорнобиль сприймався і був чинником великої політики. Неформали переконували суспільство, що влада, яка дозволила приховати правду про істинний стан справ, не має майбутнього. Дехто на цьому зробив і політичну кар’єру. Але, доволі швидко, ця тема зійшла з перших сторінок, її згадують тільки напередодні 26 квітня. Самих ліквідаторів аварії зробили заручниками соціальних подачок влади. Свого часу вони створили навіть партію – партію справедливості, але успіхів у відстоюванні своїх прав не досягли.
Десь у голові свердлить крамольна думка – Чорнобиль пришвидшив прямування до незалежності України. Трагедія викликала протест, протест – став дією, дія – привела до звільнення. Людини і нації. Тож, хоч і як це дивно, можемо бодай в цьому подякувати “мирному атомові”. Одночасно запаливши свічу пам’яті тим, хто сьогодні не з нами, кому Чорнобиль укоротив і так недовгого українського віку.
“Наше слово” №19, 8 травня 2011 року {moscomment}
