Анастасія Канарська ■ ІСТОРІЯ ■ №28, 2016-07-10
Треба бути мрійником, щоб кинути все і поїхати в далеку країну. Треба бути надзвичайно чуйним, щоби перейнятися до глибини душі болем чужого народу. Такі люди не часто народжуються. Таким був Джеймс Мейс – людина, завдяки якій світ дізнався про Голодомор в Україні.
Сьогодні, коли ми запалюємо свічки у вікнах в День пам’яті жертв голодоморів, багато хто ще не знає, що цією ідеєю ми завдячуємо нащадкові представників індіанського племені черокі – історикові, політологу, якому судилося стати дослідником Голодомору в Україні і прожити останнє десятиліття свого недовгого життя на нашій землі.
Джеймс-Ернест Мейс народився 18 лютого 1952 р. у штаті Оклахома у США, куди його предків змушено переселили з корінних земель Джорджії та Північної Кароліни. Отримавши ступінь бакалавра історії в Університеті штату Оклахома, він вирішив продовжити навчання в Мічиганському університеті, де познайомився з істориком Романом Шпорлюком, уродженцем містечка Гримайлова на Тернопільщині. Ця зустріч стала доленосною для нього. Він зацікавився історією України та українською мовою. Як розповідала на зустрічі у львівській політехніці вдова Дж. Мейса, письменниця й журналістка Наталія Дзюбенко-Мейс, першу книжку українською мовою її чоловік прочитав зі словником за місяць, другу – за тиждень, третю вже за два дні. Він говорив, що не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б наполовину українцем, тож із великим трепетом та любов’ю відносився до української мови, дивуючись тим, хто, живучи все життя в Україні, так і не опанував її. Дж. Мейс захистив дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 років», будучи фактично першим із західних учених, хто став доктором історичних наук на українській тематиці. Його працю 1983 р. опублікували в «Гарвардській серії україністики». А ще раніше, 1981 р., засновник і багатолітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак запросив Мейса до проекту праці над книжкою «Жнива скорботи» Роберта Конквеста. Потім в автобіографії він згадуватиме: «Своїм життєвим покликанням досліджувати геноцид я великою мірою завдячую випадку. Зростаючи в невеликому містечку в Оклахомі, де мешкало тільки кілька єврейських сімей, я знав, що мої індіанські сусіди пройшли власною „дорогою сліз”. Коли я був малим, батьків товариш по риболовлі і співробітник на залізниці Джордж Гес навіть змайстрував мені лук зі стрілами без наконечників. Його прямий предок і однофамілець, який був більш відомий за своїм індіанським прізвиськом Секвойя, розробив складову абетку для мови індіанців племені черокі, яка надала письмової форми мові народу, який пройшов своєю „дорогою сліз” за умов, які мало відрізнялися від того, що пізніше пережили вірмени. Це було задовго до того, як я вивчив слово „геноцид”, але вже тоді він опосередковано торкнувся мене». У 1986–1987 рр. цей історик був виконавчим директором комісії дослідників при Конґресі США, яка мала дати оцінку Голодомору 1932–1933 рр., її часто називали «комісією Мейса».
Розминувшись з ним у часі, навіть не читаючи всіх його праць, можна зрозуміти значення його ролі в тому, що питання Голодомору в Україні зазвучало за кордоном, адже зовсім інша річ, як про це говорить вчений неукраїнського походження, аніж коли б це був українець. Людина, яка щойно будучи студентом уперше почула від викладача, що в центрі Європи з голоду померли тисячі людей, перейнялася цим так, що це стало темою досліджень усього її життя, в якому вона намагалася пробити стіну нерозуміння серед колеґ у науковому світі, де панувала русистика (можна сказати, що великою мірою панує і досі).
Дж.-Е. Мейс, який 1993 р. переїхав зі США в Україну, щоб краще заглибитися в тему своїх досліджень та попрацювати з архівами, вважав, що питання Голодомору – центральний пункт сучасної української історії, і ми не можемо повноцінно йти далі, не усвідомивши, що насправді відбулося, що ми повинні добиватися визнання Голодомору актом геноциду проти українців. Нам, хто часто соромиться озвучувати гострі кути цієї трагічної сторінки нашої історії, нащадок індіанців з далекої Америки наголошував на тому, щоб зайвий раз не подавати себе жертвою. Американський історик хотів, щоб запалену свічку пам’яті ми передали своїм нащадкам. Цікаво, як би він коментував сучасні події, адже життя Дж. Мейса обірвалося ще до Помаранчевої революції, але він передбачав, що за умов, у яких розвивається політика Росії щодо України, неминучим буде кровопролиття, адже, на його думку, Росія, яка ніколи не розвивала свою національність, а витягує свої історичні корені з Києва, завжди буде претендувати на українську землю. Проте, на його погляд, Україна є неймовірно сильною, щоби відстояти свою незалежність. Але він повторював не раз, що ще нема української України в такому сенсі, як Польща є польською і Чехія – чеською. Він прожив недовге життя, яке присвятив дослідженням історії далекого народу. Так можуть тільки мрійники. Напевно, це наші мертві вибрали його, а він був настільки чуйним, щоб це відчути. ■
