Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №2, 2015-01-11
У Центрі польських та європейських студій Києво-Могилянської академії 12 грудня минулого року лекцією Павла Коваля започатковано «Майстерню європейської політики ім. Богдана Осадчука», – спільний проект Польського інституту в Києві, двомісячника «Nowa Europa Wschodnia» та власне «могилянки». Серед ініціаторів цієї майстерні, яка прийме форму циклу зустрічей та серйозних дискусій з відомими не лише польськими політиками, є також колишній євродепутат Павел Коваль. Саме він прочитав інавґураційну лекцію «Чи урятує доктрина Єжи Ґедройця сучасну Східну Європу». Крім безпосередніх учасників «майстерні», яка має стати школою політичних лідерів, присутніми на цій зустрічі були новий президент «Могилянки» Андрій Мелешевич, очільник Колеґії Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського у Вроцлаві Ян-Анджей Домбровський, представники Посольства Польщі в Україні та Польського інституту в Києві, громадські активісти.
Попри дещо провокативну назву лекції, Павлові Ковалю ішлося більше про окреслення суті доктрини Єжи Ґедройця, ніж про роздуми щодо «порятунку» Східної Європи. Як зазначив політик, у «могилянці» він має намір побувати в ролі політолога, який збере в одну цілість усі складові того явища, котре називають «доктриною Ґедройця» і про яке всі говорять як про ніби щось цілком зрозуміле – як «обґрунтування допомоги Україні», але так насправді немає однієї вичерпної книжки на цю тему. Доктор Коваль зазначає, що кожний совєтолог може розповісти, чим є «доктрина Брежнєва», а кожен історик холодної війни – що таке «доктрина Трумана». І хоч Ґедройць зі згаданими персонажами схожий тим, що ніколи сам не розповідав про суть власної доктрини, вона все ж таки є – і треба її словесно змалювати.
П. Коваль образно запросив присутніх до операційного столу, щоб поглянути, які складники наявні в цій доктрині. А почав (і закінчив) лекцію з цитування показаної у «Варшавській битві» Єжи Гоффмана розмови Юзефа Пілсудського з Владиславом Ґрабським, коли останній питає маршалка: «Чи ви не вважаєте, що союз із Петлюрою був помилкою? Що скаже Захід?» Наводячи ці слова, П. Коваль дав зрозуміти, що проблема розуміння ваги Сходу існувала як тоді, так і тепер, а Захід… – варто згадати 1939 р. для Польщі та 2014 для України – з її будапештськими ґарантіями від США і Британії. Тож Польща шукала свого місця в діалозі зі Сходом, свого інтересу – мати поміж російським кордоном і своїм ще чиїсь. Як відомо, складалося це по-різному, й у формуванні «доктрини Ґедройця» було кілька ідеологічних етапів.
По-перше, ягайлівська ідея – намагання відтворити Першу Річпосполиту в її давніх кордонах, сповідуючи віру, що все в тій І РП було прекрасне і дійсно «Річ Посполита Двох Народів» була не просто Польщею, а толерантним раєм для всіх мешканців. Тому в період польської бездержавності виринали ідеї притягти під спільне антиросійське повстання польського орла ще й литовсько-білоруську Погоню та руського Архангела Михаїла, оздобивши гаслом «За нашу і вашу свободу». Наступним етапом був нереалізований федералізм Пілсудського, котрий розбився об Ризький трактат 1921 р., і маршалкові слова «Перепрошую, панове» до інтернованих петлюрівців. Третім етапом, що безпосередньо передував появі в суспільній опінії Ґедройця та його співпрацівників, був прометеїзм – намагання допомогти народам, поневоленим радянською Росією, визволитися і віддалити Польщу від небезпечного сусіда. І що характерно, розповідаючи про всі ці етапи, П. Коваль не криє того, що в кожному з них був свій конкретний польський інтерес – на відміну від міфічного Прометея, який ніс людям вогонь задурно, щоб вони зігрілися.
Крім того, разом з пошуками своєї ролі на Сході Польща певним чином віднаходила себе. Не лише форму держави – суто національну чи федеративну, але і її кордонів. Коваль говорить: «Поляки знали, що Польща є, але не знали, де вона». Наводить при цьому цитату письменниці Марії Домбровської з 1921 р: «Польща перебувала увесь час в наших думках і серцях, не окреслена і не ясна. Ми її дуже любили, але були перед нею безпорадні. Ми не здатні були думати про польські кордони, скарби, ресурси, потребу і роботу – замало про них знаємо». Доктор Коваль цитує також географа Вацлава Налковського: «Кордони Польщі – це місце, де вона закінчується і зустрічається з іншими землями. Але хто ж із нас може їх вказати безпомилково: ми майже забули свої межі».
Колишній депутат до Європарламенту вжив згаданих цитат зокрема для того, щоб порівняти з українською ситуацією, коли дехто сумнівається в українстві Донбасу і Криму. Він переконаний, що Україні в цьому сенсі простіше – їй треба не шукати кордонів, а їх зберегти і захистити. Натомість мені ці цитати явилися зайвим свідченням того, що опертя польської історіографії на державницькій традиції – не більше ніж міф. Перемогли б 1921 р. прибічники мононаціональної держави – і де би були «польський Львів» та «польське Вільно» (про останнє місто Коваль говорить: як воно може бути польське, коли було польським 20 років, усю решту історії – столицею Литви, чи під росіянами).
Що було потім, ми знаємо. Після війни з’являється «Культура», а поява і розвиток концепції УБЛ – Україна-Білорусь-Литва ледве не вбиває журналу («Можна вирішувати в Парижі, купити чи не купити рибу на обід, а як вирішувати долі кордонів, які ти не контролюєш?»). П. Коваль наголошує слухачам у «могилянці», що більшість ідей, приписуваних редакторові Ґедройцю, не належать йому безпосередньо, а співпрацівникам чи «випадковим» дописувачам. Але тези, сформовані у словах за життя Ґедройця, час від часу проявляються в діях та у висловлюваннях польських дисидентів у комуністичній Польщі («Росія, що панує над народами, які відділяють її від Польщі, є та повинна бути імперською державою, що загрожує незалежності Польщі» – Яцек Куронь, Адам Міхник, Антоні Мацєревич), або політиків сучасності («Сьогодні Грузія, завтра Україна, а пізніше прийде час і на мою країну, на Польщу» – Лех Качинський у Тбілісі під час російської аґресії 2008 р.).
Як учень Качинського, П. Коваль вірить у справу Ґедройця. Не лише тому, що польським політикам «не можна втомлюватися від України», бо в справі України покладено інтерес Польщі. І звісно не для того, щоб українці звикали до ролі польського «адвоката» («Адвокат за свою працю отримує платню»). Вірить у те, що й українці, уряд зокрема, навчаться визначати свій державницький інтерес, передовсім у проблемі можливих союзників серед сусідів. До слова, одне з запитань і стосувалося кроків України щодо найближчих сусідів. Політик вірить, що будемо оглядатися не лише на Захід чи на Москву, коли йтиметься про наші спільні справи. ■
