Ярослав Присташ ■ РОЗМОВА ■ №41, 2012-10-07
Розмова з Романом Криком, головою фонду «Незабуті долі»
Ярослав Присташ: Як склалося, що журналіст, поет став займатися усною історією, заснував фонд і займається виселеними людьми?
Роман Крик: Основний вплив мало те, що я почав працювати на телебаченні. Раніше я був радіожурналістом, писав, був кореспондентом Польського пресового аґентства (пол. PAP – Polska Agencja Prasowa), а потім, коли став тележурналістом, то полюбив відео.
Я часто думав про те, наскільки несправедлива в Польщі є наша історія – історія українців. Хотілося зробити такі передачі, які б допомагали боротися з міфами, що й досі побутують. Кривдним є образ українців, які тут живуть. Що я міг би сам зробити, яким чином з цим боротися? Відразу прийшла ідея – просто дати ефір людям, свідкам подій, нехай самі скажуть, як усе було. Я вирішив, що це буде відео, тому що це найпереконливіший і найсильніший спосіб впливати на інших, показувати правду. На жаль, не всі наші люди це розуміють. Маємо випадки, коли йдемо до людини на інтерв’ю у формі фільмування, а вона каже: «Та я все про себе написав у книжці». Я пояснюю: «Книжка – це одне, а то же – відео». Це старші люди, вони люблять книжки, писане слово. Тому часто виникають ситуації, коли дехто відмовляється.
Крім того, якось я, як кореспондент Польського телебачення, мав зустріч у Києві. Мене попросили поставити запитання тодішньому маршалкові Сейму РП Броніславові Коморовському (тепер президентові Польщі) про ситуацію українців у Польщі. Точно питання не пригадую, але запам’яталася його відповідь (маю запис): «Ukraińcy nie mają co narzekać, bo dostali lepsze domy» («Українці не мають чого нарікати, бо отримали кращі доми»). Мене здивувало те, що він сказав. Відразу прийшла думка, щоб спитати переселених людей, чи вони насправді так міркують, що Акція «Вісла» була для них добром, бо так виходить з цих слів.
Врешті-решт 2009 р. я зареєстрував фундацію. На початку було важко, займався цим лише мій брат Андрій на Мазурах, бо я до осені минулого року ще працював у Києві і було складно займатися фондом. З’явилися перші анкети, нині маємо їх чотириста, до того в 70-ті рр. кількасот опитувань провели серед людей наші священики. Ще не знаємо, як використати ці ж анкети, бо тут виникає питання авторських прав і всього, що сьогодні є важливе, а раніше не мало аж такого значення. Моя мета – зробити тисячу таких відеозаписів з розповідями людей. Завдання дуже важке; треба їхати до кожної людини, розставити техніку, сісти і розмовляти. Деякі люди розповідають про своє життя півгодини, а інші – як, наприклад, Іван Купич з Ґіжицька, до якого я їздив чотири дні – оповідають у деталях усе своє життя. І я не зупиняю розповідей. Була в мене також розмова з однією жінкою в Канаді, колишньою зв’язковою в Українській повстанській армії, її просто дратувало, коли я їй перебивав: «До того ще повернемося, але тепер це тепер…» А вона: «Ні, ні, я маю закінчити!». Я три дні до неї їздив. До кожної людини треба поїхати, сісти і розмовляти. Найкраще у дві особи. Максимально одного дня можна записати три-чотири розмови. Дуже багато часу забирає монтаж матеріалів, архівування, упорядкування. Ми поки що зосереджені на процесі відеозаписів. На нашій сторінці, здається, є 85 зразків того, що ми робимо. Є доступні письмові анкети і, як додатки до них, – короткі відеозаписи, також винятки, як, наприклад, півторагодинний запис з І. Купичем. Я вирішив, що ці відеоспогади варто викладати з польським перекладом, щоб поляки теж мали доступ до цих матеріалів. Тому вже понад рік усі відео ми вміщуємо з польським перекладом. У майбутньому хочемо, щоб це все було англійською мовою.
Якщо збереш одну тисячу відеоанкет, то що далі?
Далі ці анкети можна обробляти під різним кутом. Там є однаковий набір питань до всіх. Анкета починається від даних про місце народження, ім’я та прізвище; питаємо про батьків, яке було село, як жили перед війною, чи були конфлікти з поляками, що залишили під час виселення, що отримали на місці поселення, про перебіг Акції «Вісла», як везли на місце призначення, як прийняли їх місцеві мешканці 1947 р.
Я розумію, що це відповідь для колишнього маршалка сейму і теперішнього президента Польщі?
Так! Ми саме ставимо такі запитання…
Які будинки отримали?
Так. Запитуємо, в якому це було стані. Переважно це були руїни: без вікон, дверей, підлоги. Траплялося, звичайно, що хтось дійсно отримав кращі умови проживання, але це поодинокі випадки. Є ще питання про їхнє ставлення до УПА – позитивне, неґативне, нейтральне. Що цікаво – 99% відповідей маємо позитивних. Це йде в розріз із версією офіційної Польщі, у якій, як відомо, є дуже неґативне ставлення до УПА.
Отже, ці відео буде можна потім обробляти для різних матеріалів чи фільмів. Я до цього ставлюся, як до наукової справи. Це дійсно дослідження, ведене досить широко.
Є така ділянка історії «oral history», тобто усна історія, яку можна аналізувати й порівнювати з науковими дослідженнями й історичними джерелами. Це саме матеріал для дальшої наукової праці.
Коли ми закінчимо ці опитування і якщо будуть на це гроші, то я хочу організувати центр аналізу історії українців у Польщі. Коли люди побачать, що робота реально ведеться, що є результати, – а вони вже є, оскільки наші матеріали використовуються в маґістерських роботах, а також викладачі використовують наші фільми, показують студентам, – до центру будуть надходити різні відеоматеріали. Люди, розуміючи наскільки це серйозна справа, самі в родині будуть записувати, фотографувати, передавати пам’ятки. Ми, до речі, маємо багато предметів, які люди дають нам з переселенських поїздів – сорочки, образи, скрині, предмети домашнього вжитку. Хоч це не було нашою метою, але в анкеті є запитання, чи щось залишилося з тих речей, які вони мали з собою в поїзді 1947 р. Якщо опитувані відповідають, що так, то питаємо, чи могли б це передати до майбутнього музею українців у Польщі, якщо такий музей буде створено. Дехто навіть не хоче чекати і передає відразу ті речі, мовляв, забирайте, бо, може, як умру, то діти повикидають. Досить часто, до речі, так трапляється.
З цих анкет виходить, що перед Акцією «Вісла» люди мали книжки вдома. Можна умовно вважати їх інтеліґенцією, хоч то не зовсім так. Не всі були інтеліґентами, але мали книжки і вміли читати. Всі розуміли, що ці книжки треба знищити. Дуже гарно сказав пан Станко Колесар, більше відомий як Гнат Бердо: «Ми все попалили, бо пережити могла тільки людина темна». З тих анкет випливає теж, що з польського боку (ми не знаємо ще, чи був такий наказ, чи поляки це робили самі) дійсно інтеліґенцію розшукували і дуже часто вбивали. Тільки за те, що людина належала до прошарку інтеліґенції. З анкет виходить ще цікавий факт, – не знаю, чи це також запланована акція була, чи випадково, – що поляки організовувалися і полювали на українців, які поверталися 1945 р. з Німеччини з робіт. Чи нападали на людей для пограбування? Тоді чому їх убивали? А вбивств було багато.
А чому я говорю про тисячу анкет? Бо така кількість вказує на масовість фактів.
А чи буває так, що хтось розповідає вичитане, накинуте загальною думкою, не до кінця свої власні пережиття, а уявлене, вторинне?
Дійсно таке буває. Наприклад, у випадку пана Колесара з Ветлини – він кілька книжок написав, і йому ця правда утвердилася. Я зрозумів, що він це переказував зі своїх книжок. Я тут не бачу нічого поганого. Крім того, я до цього ставлюся як до опитування. Я виконую роль анкетера і, як журналіст, повинен професійно поставити запитання. За свої слова опитуваний сам бере відповідальність. Я не оцінюю, чи людина правду говорить, чи ні. Можливо, пізніше історики будуть цим займатися. Зараз це не має значення.
Деякі особи самостійно почали використовувати найновіші технології, щоб показати людські історії, зокрема Євген Місило має ідею зробити музей Акції «Вісла» на базі «Українського архіву», Товариство «Український народний дім» відновлює ідею музею «Стривігор» у Перемишлі, є «Руський апокриф» Богдана Гука. Чи не можна це все поєднати в один великий проект? Звичайно, виникає питання фінансування.
Фінансування буде можна знайти. Хоч я не мав часу цим займатися досі і поки що важко з коштами. Ця робота забирає дуже багато часу. Щоб підготувати до випуску 15-хвилинне відео з перекладом, треба присвятити цьому 4–5 днів.
Те, що роблять люди, про яких ти згадав, це дуже добре. Може колись, якщо буде таке бажання, дійсно, можна буде всі наші зусилля поєднати. Я не хотів би на основі фундації просто створити музей. Мені йдеться про те, щоб спробувати вийти з нашою правдою про події 40-х рр. до поляків, щоб більш переконливо й голосно заявити про себе.
Віриш, що це їх переконає?
Я не знаю, чи переконає. Думаю, що когось напевно переконає, люди є різні. Я не хочу створити музей і в ньому закритися. Я хочу вийти назовні. Тому, зокрема, постали два фільми («Остання поїздка додому» і «Двері Лемківщини») в рамках діяльності фонду. Перший презентувався на TVP INFO і на 5 Каналі в Україні. Думаю, «Двері Лемківщини» теж будуть презентуватися. Це для мене доказ, що ми виходимо з нашою правдою до поляків. Що вони з цим зроблять, чи захочуть слухати, чи ні – це інше питання. Якщо ми будемо досить переконливі і голосно заявлятимемо про себе, то це когось переконає.
Щодо музею, то це був би відеомузей, подібно як зробив це Віктор Ющенко з Голодомором. Просто зал і голоси, які до тебе промовляють. Наші записи розповідей людей будуть, звичайно, упорядковані тематично. Їх можна буде переглядати за прізвищами, темами. Матеріали будуть опрацьовані в різний спосіб. Решта – це справа популяризації, щоб люди сюди заходили і хотіли це дивитися. Достатньо одне велике приміщення – і ми таких музеїв можемо зробити кілька, навіть кільканадцять у Польщі.
Звідки фінансування проекту – приватні особи, фонди?
Це почалося з моїх грошей і великою мірою на цьому тримається. Сприяє цій справі мій брат у Мюнхені, який має німецьку зарплату і має можливість допомагати. Я трішки заробив у Канаді з квитків за сеанси цих двох фільмів, які організувало в Торонто і в Оттаві Торонтське відділення Об’єднання лемків Канади за сприяння голови ОЛК Адама Стеця, Володимира Покрищака (голови Торонтського відділу ОЛК) і його дружини Анни. За це купили нову відеоапаратуру HD. Від В. і А. Покрищаків я отримав всесторонню підтримку. Торонтське відділення ОЛК одноголосно проголосували за виділення нашій фундації 5 тис. канадських доларів навесні цього року. Це були перші серйозні гроші. Звичайно, шукаємо далі, маємо написаний проект. Потрібна лише людина, яка б цим зайнялася. Я таку людину шукаю.
Тепер нам значно легше працювати, тому що відеозаписи мені допомагає робити моя сестриниця Маруся Хомин, яка всього навчилася.
В статуті фонду вказано, що йдеться не тільки про виселення українців, але також поляків, німців, мазурів. Чи є вже якісь матеріали?
Ми ними займаємося тільки на Мазурах. Для них складено окремі анкети. Нам перш за все було цікаво показати ситуацію українців з іншого боку. Як поляки сприймали українців, переселених сюди 1947 р. Ми маємо їх дуже мало, десь 30 анкет. Шкода, звичайно, часу – наші люди вмирають, їх стає щораз менше. Але це цікаве анкетування. Я б розширив його ще й на Україну, та боюся, що не вдасться, бо це треба робити вже.
Які загальні висновки з цих анкет після трьох років анкетувань?
Серед усіх людей, яких ми записували, кожний має цікаву історію. Усі розповіді різні, але кожен має що сказати таке, що викликає зацікавлення. Найбільше людей маємо записаних з Нового Люблинця. Кожного разу я переконуюсь у тому, що це варто робити, хоч і дуже важко.
Бажаю багато сил і успіху.
А я дякую «Нашому слову» за підтримку. ■
