(см) ■ ГРОМАДА ■ №28, 2015-07-12
Розмова з д-ром о. Миколою Козицьким, парохом парафії Св. Володимира Великого в Кентшині
Степан МІГУС: Ви своє покликання уже понад п’ять років здійснюєте в кентшинській парафії. Які її особливості найпомітніші?
о. Микола Козицький: На жаль, у наших парафіях, особливо по селах і в менших містах, зменшується кількість пастви на користь більших парафій – таких, як Ольштин. Але люди все-таки є і залишаються вірними своїй церкві, що можна було побачити і під час ювілею. Виступали й наші діти. Отже, оце наше спільне буття і спільна молитва надалі триває.
Спостерігаємо, що спочатку виникали сильні парафії по селах, потім сільські парафії почали зменшуватися. Чи наші люди, які виводяться з цих парафій, але переїхали жити і працювати до Кентшина, появляються в українському середовищі, зокрема в церкві?
Буває по-різному. Частина людей появляється і включається в життя парафії та української громади, а частина десь зникає, не приєднується до нашого середовища. Ці люди десь губляться або в Кентшині, або в інших значно більших містах. Чи забувають дорогу до свого храму, чи ще щось, чого не можу окреслити, є цього причиною, але вони не потрапляють до свого храму. Отже не всі після переїздів із сіл до Кентшина чи з Кентшина до більших міст, і не завжди знаходять дорогу до своєї хати, тобто до свого храму та до своєї громади.
Зі слів першого кентшинського пароха Т. Феша мені довелося почути, що вже 25 років тому, коли починалася історія цієї парафії, частина українців відмовлялася приєднатись до неї, бо, мовляв, «ми не хочемо, оскільки ходимо вже до костела».
Навіть ті, хто на щодень не є присутній у житті церкви, української громади, приходять на більші свята. Для мене було прикре здивування, коли я прийняв парафію в Кентшині, а раніше був уже в Асунах, що люди, які приїжджали до села відвідувати своїх батьків, то тут я їх вже не бачу, хоч вони в Кентшині живуть. Але не можна цього змальовувати в надто чорних тонах, бо ж заходимо до храму і бачимо, що наші люди є.
Але все ж таки природною важко назвати ситуацію, коли і діти, а часто, і їхні батьки, бабусі чи дідусі, навіть у храмі та біля нього не спілкуються з малечею українською мовою?
Це не є природне явище і, треба сказати ясно, має шкідливий вплив на дітей, коли дитина, особливо від старших людей, чує виключно польську мову. Коли ходимо з йорданською водою чи відвідуємо родини, то відчувається, у якій хаті вже рідне слово у спілкуванні не те, що між собою, але й з дітьми, не звучить. Де бабусі і дідусі та батьки розмовляють рідною мовою, такою ж українською мовою вільно відповідатимуть та розмовлятимуть і діти. Це відчутно відразу.
